Небо дивиться на тебе
В теплій хаті накурено і світло. Двоє бійців сидять за столом і розмовляють, ще один втупився в телефон, сидячи у старому, обідраному котами кріслі. Це він накурив у кухні. За вікном темрява і мокрий сніг, а тут затишно. Всі в майже домашньому одязі, бо тут резерв, практично відпочинок. Розмова, як завжди буває, стрибає з теми на тему, торкається різних струн душі і врешті повертає на спогади про початок війни.
- Розумієш, Жека, - казав Петро, молодий боєць з русявою бородою - я тої йобаної мотолиги* ніколи не бачив навіть, а вони кажуть: на машині їздиш? Будеш механік-водій! Ну блядь, як так?
- Мене Пашка спрашував, чи водю я машину. Я сказав - нє. Він каже: та шо там трудного! Я кажу: ти хочеш, шоб я уєбався в чиюсь лєгковушку? Тоді він одстав од мене.
- От ти хитрий, хе-хе.
- Ну а шо? Я боюся. Це ж, блять, цілий сарай на гусеницях. На бехі хоч штурвал є.
- Беха* взагалі і швидша і управляється краще. А ми ж сиділи спочатку в Чарівному, нас там їбашили, піздєц, а потім - на "сапогу", і півроку взагалі не знали, що у нас є машина. А потім Бонус такий каже: "Отам ваша мотолига, їдеш її переганять сюди в ангар". Я охуїв... А їхали містом, чуєш, зампотєх висунувся із люка і отак рукою махає дівчатам. Воїн, блять! - на обличчі у Петі розквітла хитра посмішка.
- На "сапогу" і я з вами був, я помню цю історію, як ти з ангара розбитого виїжжяв, - посміхнувся Жека. - А хто з вами іще був на Чарівному?
- Міша Куба і Вітьок з ним. Цей Вітя такий ссикун, все хотів пішки з'їбатися до Бонуса в село. А командував другий Міша, - Кость.
- І як тобі Куба? Мені він не нравиця. Шалопай і распіздяй.
- Ну таа, він слухатись не любе, і в наряди їбав ходити, але Кость тоді сказав йому, що позвонить Баркасу і Міша здався. Зате він нічого не боявся, під обстрілом тільки либу тянув.
- Може, накурився, як павук, ото йому і було весело.
- Хуй його знає. Ніби не бачив такого.
- Та блять, як можна не боятись? Хоча, ти знаєш, на самом початку я тоже майже не боявся. Кацапи стріляли не дуже мєтко, то в поле уїбуть, то за дорогу. Такий собі, ідеш і тут за бугром: бах, ууууу - летить! Упав на пузо, матюкнувся, та і всьо. Не дуже було страшно. - Жека замислено помовчав. - Боятися я начав послє того, як нас обстріляв танчик...
На його обличчі з'явився зосереджений вираз, погляд втупився в нікуди.
***
Морозний березень 22 року минув, але степові вітри не вщухли і розпахані поля, підсушені весняним сонечком, закурилися хмарами пилу. Пару днів сіро-жовта завіса пороху була майже непроглядною. Він забивав ніс і легені, примушував людей надсадно кахикати. Але врешті вітер стишився, озимі проросли, поле зазеленіло і природа явила бійцям своє милостиве обличчя.
Жека зранку пішов на чергування крізь двір, де жили два кореша з піхоти - Славік і Діма. Діма колись сидів, мав вигляд і манери бувалого, але чемного зека. Тиждень тому Женя показав йому на планшеті шляхи відходу у разі прориву оборони і відтоді Діма відчув до Жеки повагу.
У цих приятелів в хатинці був поранений орел. Вони знайшли його в полі і намагались викормити м'ясними консервами.
- Прівєт, чуваки.
- Всєх благ.
- Как ваш орьол?
- Хрєнова. Чутарік поєл и сідіт.
Жека зайшов і подивився на орла. Він був невідомої породи, досить великий, світлий, кольору какао з молоком, і брунатними плямами. Птах сидів на підлозі, набундючений, з апатичними очима.
- Єво би к вєтєрінару. Здохнуть может.
- Кто єво повєзьот? Тут людєй чєрєз раз возят. Ти в наряд?
- Да. Я с утра сєводня, - Жека пішов до виходу. - Пакєда.
- Давай, братік. Обнял.
Жека був зенітник і позицію вони з напарником Васьою викопали метрів за вісімдесят попереду піхоти, в посадці, що вела в сторону москалів. Це був глибокий і вузький Г - образний окоп, половина якого була перекрита старими дерев'яними дверми, на які було покладено іржавий лист заліза, а зверху все це засипано землею. Щоб вночі москалі не пролізли на позицію, Жека з Дімою поклали впоперек посадки растяжку з гранатою РГД, метрів за сто спереду. Ставити "лимонки" хлопці не наважились, бо то така зараза, що ніколи не знаєш, куди і в кого прилетить уламок, а РГДешки якраз нормально - шуму багато, але навряд когось уб'є.
Коли про розтяжку почув командир піхотного відділення, такий собі мобілізований дід з бабським характером, то почав лютувати, погрожуючи написати на Діму рапорт.
- Чого ви туди пішли??? Хто вас посилав ставити розтяжку??? А якщо свої підірвуться??? А якщо вас взяли б у полон і ви під тортурами(!) видали б військові таємниці??? - кричав він високим голосом.
Діма розреготався йому в обличчя .
- Петровіч, какіє тайни? Шо ти мєлєш? Оні з "орлана" і так відят всьо. Как ви поставілі беху срєди сєла, тоже відєлі. Развалялі пять хат, харашо, што в беху нє папалі.
Після таких слів Петрович захлинувся голосним вереском і матом, поминаючи статут, субординацію, дисципліну і все, про що звичайно згадують слимаки, які волею українського армійського дебілізму потрапили на посади командирів.
Доречі, Діма зі Славіком мріяли стати розвідниками. Сидіння в обороні видавалося їм марною витратою часу і було страшенно нудним. Тож Жека зробив два діла - і розтяжку поставив, і пацанам показав, як це робиться. Пізніше, коли піхотну роту перевели до іншого села (а ми лишилися), вони таки випросили в командира роти на свій страх і ризик ходити робити диверсії. До них долучився молодий хлопець і вони втрьох трохи повоювали в своє задоволення. Підбили з РПГ камаз, затрофеїли БМП-3. Все ніби складалося непогано, але одного дня той третій хлопчик натрапив на протипіхотну міну і йому відірвало обидві ступні. Я не впевнений, але, можливо, що міна була наша. Звісно, після цього начальство прикрило їх самодіяльність, бо по документах ніхто нікого в сіру зону не посилав, а пояснювати поранення чи смерть бійця потрібно, виходячи з бойових задач.
Це все Жека почув від Діми вже набагато пізніше по телефону. Також Діма прислав йому фотографії своїх подвигів.
Авантюрність на війні іноді необхідна, але треба бути готовим до неприємних наслідків. Тут ви можете сказати: а Петрович був правий! Але ні. Війна є війна і ризик потрапити під вогонь противника є навіть тоді, коли ти куховариш в столовій далеко від нуля і думаєш, що все в тебе добре. Є люди, які не можуть сидіти спокійно. І це їх єство.
Дімону не судилося померти від ворожої кулі: останній його дзвінок до Жеки був за два місяці з лікарні, куди він потрапив з цирозом печінки. На війні він не випив ні краплі алкоголю.
***
Дерева ще не вбралися в листя і посадка була прозорою для ока і сонячних променів, лиш деінде зеленіли якісь невеликі кущики.
Жека звично стояв, впершись задом в стінку окопа і поклавши книжку на бруствер. Він читав гумористичний детектив про двох авантюристів-невдах, які обікрали божевільню. Було тихо, лиш співали пташки та неголосно гуркотіли з різних боків артилерійські вибухи.
Раптом вухо вловило позаду гул, ніби працювала бензопилка чи мотокоса, але без різкіх обертонів, рівномірно: дззззззз. Жека виліз з окопу, взяв до рук "калаш" і подивився вгору. На його великий подив, з нашого тилу, ніби повертаючись з завдання, летів на малій висоті ворожий розвідувальний безпілотний літачок "Орлан-10". Звичайно вони літають на висоті від кілометра до трьох, так, що їх складно розгледіти: в небі видно ледь помітний чорний хрестик. Звук тоді тихий, тільки чутно, коли він міняє швидкість і напрямок.
А тут - ось він! Метрів, може, двісті. Від подиву Жека трохи зазволікав, роздивляюсись крила: а раптом це якийсь наш дрон? "Орлан" тим часом встиг проскочити в нього над головою і полетів собі додому, віддаляючись з кожною секундою. Зрозумівши, що впустив можливість збити його з автомата, Жека злісно вилаявся, вийшов з посадки в поле і скорчивши літачкові страшну пику, пообіцяв собі більше не тупити і стріляти одразу. Але шансів, що дрон знову полетить так низько над головою, було мало. Настрій було зіпсовано.
В дванадцять прийшов Вася, і Жека розповів йому цю прикру історію.
- Пєхоті нє кажи, - відповів білорус. - Будут казаті, шо ми нічого нє робім.
- Поняв.
Насупного дня Жека заступив на пост з обіду. Погода була чудовою, книжка смішною і він мав всі надії, що день мине щасливо, як минуло вже багато днів. В дві години нагрів собі на малесенькому вогнищі окропу і заварив чорний солодкий чай. Піхота завжди сварилася за вогнище, бо вважала, що воно демаскує позиції. Насправді, це була зайва пересторога, але коли справа стосується життя і смерті, ніякі перестороги не здаються зайвими.
Допивши чай, Жека раптом почув звук двигуна в небі, подібний до вчорашнього. Увесь стрепенувся, вискочив з окопа і прожогом метнувся до ракети.
- Сєводня, сука, я тєбя не упущу! - злісно бурчав він у вуса.
Від збудження він легко, незважаючи на худорляву статуру, закинув на плече вісімнадцятикілограмового "Перуна", скинув кришку, поклав долоню на зведений важіль наколу батареї і вийшов в поле з лівого боку посадки.
- Переключі на режим БПЛА, не тупі, не тупі, ось кнопки... - стукало в голові разом з биттям серця.
Цей раз "Орлан" не тікав, а почав нарізати круги на висоті приблизно в чотириста - п'ятсот метрів. Відстань дуже мала для нормального пострілу. Головка самонаведення вирівнює траекторію ракети десь на дистанції п'ятсот метрів. Але в горячці не дуже досвідчений зенітник не думав про це. Треба стріляти!
Жека підняв трубу вгору і прицілився. Та не встиг він зробити накол, як десь недалеко цокнув дзвінким голосом вибух. Жека не зрозумів, що то бахнуло так тоненько і не дуже голосно. Йому чомусь спало на думку, що це з безпілотника вертикально гепнулась невелика ракета.
Вибух збив Жеку з пантелику і завадив зробити постріл. Він пригнувся і заскочив у кущі. Хотілося сховатись від небесного ока, але голі віти не могли укрити його від ворожої телекамери. Проте злість взяла гору над обережністю і він знову піднявся в повний зріст. "Орлан" сховався за кронами і зенітнику довелося перейти на другий бік посадки. Уважно стежили очі за білою злою птахою. Уважно пташине скляне око дивилося, як здавалося, прямо в Жекіне обличчя. "Не спіши, цєлься харашо!"
Він знову підняв трубу догори. І знову дзвінкий вибух електричною іскрою клацнув зовсім недалеко. Цей раз Жека побачив тонку свічку землі і диму, яка дибки виросла біля піхотних окопів, в восьмидесяти метрах праворуч від нього. Над головою зашелестіло і заклацало по віттю: то були осколки. Жека знову не зміг вистрелити зі страху і припав до землі. Проте, адреналін, від якого серце калатало, як дурне, нагнав на нього ще більше холодної злості. Зціпивши зуби, зіщулившись, як пес, який хоче вкусить, Жека піднявся знову.
- Врьош, сука йобана, я тєбя соб'ю щас!!! - цідив зенітник, ловлячи контур дрона у коло приціла. "Неужелі оні сделалі ударний дрон??? Підараси!!! Щас он ракеткой в'єбьот мнє прямо в голову!!!" - подумав він.
Третій дзвінкий вибух знову змусив Жеку припасти до землі. Він знову побачив тонку темну свічку яка виросла біля самого окопа. І знову застукали по віттю осколки прямо над головою. Рішучість почала закінчуватись. Ще один вибух клацнув трохи далі, уже на початку села. Остання спроба прицілитись була перервана потужним і басовитим вибухом, який гримнув зовсім недалеко, метрах в сорока і обдав Жеку повітряною хвилею. "Снаряд з пушки" - майнуло в голові.
Стало зовсім не до жартів. Він щільно припасував навушники, і побіг вздовж посадки до свого окопчика. Другий вибух снаряда вимусив його лягти на землю секунт на п'ять. "Клади ракету обережно, не розбий головку, вона скляна" - думка працювала швидко і холодно, але не могла охопити всього. Ніяких почуттів, окрім бухання серця, не було. Остання спроба. Пробігши метрів двадцять з ракетою на плечі, він вийшов у просвіт посадки, де стояв великий жовтий електричний трансформатор. Але навіть не прицілився: почув виття снаряду. Поклавши ракету, прожогом впав на землю. Гепнуло трохи далі, ніж того разу. Жека пробіг трохи назад, побачив малесенький зелений кущік і ліг під нього на бік, скрутившись калачиком і руками притискаючи навушники до голови. На нього напало заціпеніння, навіть серце перестало калатати, але думка була тільки одна: "Скоріше улітай. Скоріше улітай". Відчуття, що на тебе дивляться зверху і хочуть навести по тобі пушку, було моторошним, нестерпно реалістичним, беземоційним. Ніби саме небо стало проти тебе і вдивляється в душу, оцінюючи: сьогодні чи ще ні.
Десь поряд протріскотіло кілька маленьких вибухів: Жека здогадався, що по посадці працює беха з тридцятиміліметрової пушки. "Блять" - вицідилось кріз зуби. Працювали всім, що мали під рукою.
Ніби затихло. Він поворушився.
Раптом різко завило і одразу ревнуло так, що все тіло зенітника здригнулося і, здалося, його оглушило крізь навушники. Вибух стався зовсім поряд, і все єство чоловіка зіщулилось в комочок. Страх був чисто розумовий: ні трясучки, ні паніки. Холодна, як змія, мелодія балансу між життям і смертю, головною нотою якої була невизначенність майбутнього.
Далі запанувала тиша.
Жека обережно відсунув навушник і переконався, що його таки не оглушило. Прислухався. Звук безпілотника віддалявся, ставав тихіше. Вибухів більше не було. Ніби все. Зенітник підвівся і перевірив, чи немає десь поранення. Він ніколи не носив ні каски, ні броніка, бо вважав, що швидкість, маневренність та яма в землі - найкращий захист. Полегшено зітхнувши, пішов шукати ракету, яку лишив десь позаду. Підібрав, відніс до окопа, і заховав під шматок поліетиленової плівки. Робив це, прислухаючись до звуків і до власних відчуттів. Відчуття мовчали.
- Я какой-то атмарозок. Нихєра не чуствую. - сказав Жека вголос до самого себе.
Він пішов у село. Піхотинці під час обстрілу поховалися в погребах і тепер визирали надвір, щулячись після темряви і похмуро поглядаючи в різні боки. Підійшов до погріба, спитав, як справи.
- Та хуярили по нас, піздєц. Оно, в хату попали.
- Єбать! Пойду, гляну. А шо це було? Я думал, бєспілотнік стріляє.
- Ти шо йобнувся??? Це ж танчік був!
- Як танчік? Блять! А я думаю - шо це такое! Ето, виходіт, він з гори, від Нєстєрянкі стріляв. А Орлан єво корєктірував. А потом пушка підключилась. Йопєрний балєт, откуда я знаю, как стрєляєт танк???
- Оно, Женя, дивись: видиш, по полю воронки? Далі, потім ближче, ще ближче, біля окопу, і потім прилетіло прямо в ту хату, де столова. Це танчік. В нього снаряд бистрий, ти не чуєш виходу, і одразу приход. А в окопі дідо був.
- Живий?
- Да, побіг нині в хату. А саушка* в'їбала біля двору два раза, я в підвалі чуть не охуїв. - солдат без поспіху закурив сигаретку.
Жека похитав головою і пішов до Діми зі Славіком, які жили поруч з погрібом у врємянці. В городі біля колодязя була велика воронка, втричі більша за ті, що лишили танкові снаряди. Двері врємянки виявились в плачевному стані: одна половинка у двох місцях пробита осколками, друга з м'ясом зірвана з верхньої завіси. Він зайшов всередину і побачив, що пацани гріють чай на вогнищі, яке вони виклали з каміння прямо в хаті, там де не було дошок підлоги. Дим їв очі, але відчайдухам було байдуже.
- Прівєт, мужики. Как ви тут?
- Майо пачтєніе. Женя, братішка, хоть ти нє іспугался. Ми в нормє. Чаю?
Жені було приємно таке про себе почути, проте, чомусь хотілося заперечити. Та він промовчав. Ця ілюзія хоробрості була йому потрібна для впевненості в собі.
Досі не з'явилося жодної емоції. Можливо, так діяла суміш стресових гормонів, що вирували в його крові. Зенітник відмовився від чаю, сказав хлопцям "пока" і пішов до "столової". Ще на підході він побачив, що на сараї, гаражі і хаті, які були прибудовані одне до одного і накриті одним дахом, майже немає шиферу. Його уламки валялися круг хати, у дворі, городі і на клумбі. У стіні гаражу була діра розміром десь із бочку для соляри. Жека уважно обдивився розбитий гараж, зауважив, що генератор в сараї вцілів і пішов у хату.
В хаті було чоловік шість піхоти. Виявилось, що вони були тут, коли снаряд попав у стіну сарая, але ніхто з них анітрохи не постраждав. Солдати були дещо шоковані, настрій був "упаднічєскій", але вони сказали, що за кожного молиться мати чи жона і молитва вберегла їх від смерті. Тут же, серед коридору, в броніку і касці, стояв дідо і трусився всім тілом. Він щось намагався сказати, але виходило лиш якесь нікчемне бебекання.
- Шо з ним? - спитав Жека у піхотинця.
- Він був на еспешці*, снаряд недалеко впав.
- Снімаєм с нєво бронік! - діловито розпорядився зенітник. - Ощупивай, нема ранєній?
Вдвох вони впевнилися, що ран немає.
- Дед, ти маладєц! - сказав Жека. - Целий, як агурчик! Будєш жить!
Дідо поступово перестав труситися і тепер роздивлявся всіх навколо з вдячною і розгубленою посмішкою.
- Головная боль є? Голова крутиться?
- Н-ні.. Не болить.
- Добре. Якщо заболить - в бальнічку і прокапать. Пєтровіч, чуєш? Якщо в нього завтра - післязавтра начне боліти голова, відправте його прокапаться. Це може бути контузія.
- Добре. Я і сам так думаю. Кідь шо - одвезем.
***
Сигаретний дим потроху виповзав у прочинену кватирку. Дрова тріскотіли у печі. Молодий пухнастий кіт на ім'я Подружка підійшов і потерся головою об ноги. Спогади пливли перед очима пам'яті.
- А потім, Петя, вечором, в мене почали трястись руки. Одходняк. От так, не боявся, не боявся, а потім стало страшно, піздец, - продовжив Жека. - Як начінають їбашити по нас, сразу серце калатає, желудок сжимається в комок, таке відчуття хуйове. Слухаєш кожен вихід і боїшся. І сам собі стаєш противний за слабкість.
- Та Жека, - заспокійливо протягнув Петро, - всі бояться. Ти ще нормально тримаєшся, тоді на "сапогу" все вилазив дивитися, звідки їбашать.
- То я знав, що не по нас. А коли по тобі, спробуй бути храбрим! Летить желєзна поїбєнь, проти якої ти ніщо, мурашка, і нічого не можеш здєлать, тільки чекаєш - мій, не мій. - Він глибоко зітхнув і сьорбнув чаю.
- Хуйня, Жека! Вже двадцять третій рік почався, скоро війна скінчиться, і ми з тобою поїдем до Міши в гості! Він же браконьєр, підемо на охоту, шашличків пожарим. Не переймайся, друже.
Все буде добре!
30.06.2024
Коментарі