Сонячний ранок першого жовтня 2022 року від народження невизнанного єврейського Месії почався для мотопіхотного батальйону активною метушнею.

Бойовий виїзд. Кажуть, що хтось чув якісь бойові задачі. Ми с Сєрим не чули. Пішли в "столову", яка являла собою натягнутий в посадці великий тент з поліетилену, під яким горіло вогнище, стояли "столи" з снарядних ящиків і валялася купа продуктів, і смачненько собі попоїли. Опитні воїни, а як ви думали.

Сергій, з позивним Веселий, був високий, худий, трохи сутулий хлопець з маленькою бородою, яка росла кущиком на підборідді. Розумний, гуморний, він мав звичку розмовляти переважно зухвалим тоном. Тон цей варіювався від жартівливого до обуреного, тільки іноді змінюючись на серйозно-розважливий.

Якраз ішов повним ходом "херсонський наступ" і ми з Веселим мусили прикривати піхоту від ворожої авіації. Деякий мандраж відчували всі. Наступ - нове для нас діло.

- Чуєш, Жека, а шо це ми маємо з піхотою їбашити в наступ, коли в них є свої пезееркашники? - обурено і дещо картаво проскрипів Сергій.

- Ну, дивись, Баркас мені каже: "У піхоти єсть свої пезееркашники, але вони не дуже хочуть стріляти, тому підете їм на підсилення, покажете їм, що таке настояща робота", - відповів я спокійно. - Отака хуйня.

- Шо, блядь, знайшли нєєбацца яких воїнів?! - обурився той. - Шляяяк би їх траафив! Піздєєєц! Оце я мушу замість когось працювати, а ці йобані піхотні хуї собі по відпустках ходять!

- Бог його знає, чого так. Я, блять, думаю, що Баркас просто польстив нам, шоб прідать, сука, боєвого духа.

- Ех, добре так було мені прикривати "Гради", ти не уявляєш. Виїхали, відпрацювали, і назад. Єдине шо, - допомагав їм заряджати, ну це хуйня. А так - живи і радуйся, до труби навіть не брався.

- Нє, я весь час біля піхоти був. Не повезло якось.

- Ладно, це все хуйня, розберемся. Дивись, а піхоту кормлять аахуєнно добре.

- Ага, на убой, - проплямкав я з набитим ротом.

До обіду совались по посадці і "збирали речі", хоча збирати було нічого. "Каремат, спальнік, автомат!" - це те, що наказано було брати з собою. Ще в піхоти кулемети, РПГ, а в нас ракета. Проте, бажання надурити начальство і долю спонукало мене запхати в американський броньовичок М113 (який всі називали тоді "Бредлі") хоч якусь сумку з консервами і курткою. Бо не раз вже бувало, що, повіривши начальству, ми застрягали десь без їжі чи теплих речей. Обстановка іноді буває непередбачувана.

- А дивись, Жека, москалі молодці. Як вони все добре роблять. Бліндажі такі файні, капоніри всюди, окопи, все як має бути.

- Ага, красавчики кацапи.

- Оце я їх став поважати: туалет який гарний з ящиків побудовано! А не те, що ми, - обісрали всі посадки.

- Я своє завжди закапую, не знаю. Оце у мене садовий совочок в рюкзаку є, спєциально.

- Я тепер всім буду казати: москалі красави!

- По кніжкє все делають. Копають тєхнікой, не руками. Брьовна, бачиш, на бліндажах обгорілі трохи? Оце якраз ліс під Цюрупінськом горів, вони його порізали і привезли сюда. Логістика!

Десь після полудня в такому от піднесеному настрої ми почали вантажитися. На мені був якісний бронік, який я вициганив у тимчасове користування у Сєрьоги "Вітра", який на той час ліг у госпіталь. Бронік був зручний, легкий і мав шостий клас захисту. Але каска моя була досить слабенька: сталева американка 84 року. Я сам вирішив її носити, знайшовши колись у мотолизі, залишену невідомо ким. Вона була легка і добре сиділа на голові. Надів на неї піксельний кавер - і добренько. Який уламок вона була здатна тримати, невідомо. Метал був тоненьким і м'якішим за радянський аналог, бо на ньому лишились невеликі вм'ятини від ударів об стелю броньовика. Та й таке. В голову уламки не попадуть. Буду по ямах ховатися. А видану державою кевларову лишив, бо тяжча, голові важко. Під каску надів навушники.

Залізли в "Бредлі". Цей транспортер взагалі мені дуже сподобався. Невеликий, маневрений, непогано броньований. Озброєний важким кулеметом. Легко зайти-вийти, зручно розміщатися, двіжок не заважає, висота велика, не треба сидіти, скрючившись у бублик. Єдиний мінус - по асфальту він так торохтить, що можна оглухнути, а вібрує так, що можна кінчити, як жартома сказав Веселий. Насправді , приємного у цьому було мало. Проте, по грунту американець ішов набагато м'якше. Добра бойова машинка для перевозки людей.

Набилися всередину, як шпроти. Під ногами лежить ракета. Ставлю на неї берці: "Ігла" - це вам не ніжний "Стінгер", нічого їй не зробиться. Апарель закрилась.

Поїхали!

Коли сидиш всередині коробки, яка, насправді, дуже вразлива, серед оцих грубих екіпірованих мужиків, стискаючи автомат між колінами, виникає дивне осмислення лотереї і невідворотності долі, у вир якої тебе закинуло почуття обов'язку. Ти знаєш, що повинен їхати отак, знаєш, що зараз твоє життя залежить від тебе менше, ніж на ноль відсотків, але в тобі переважає спокійна зосередженість. Ми всі їдемо у власну долю.

Люк над нами відкритий, він великий, метр на метр, і командир піхотного відділення виліз наверх і дивиться по планшету маршрут. Кулеметник стирчить зверху біля "браунінга", а голова водія Алладіна - з лючка попереду. І ми, десять рил внизу, дивимось вгору на небо.

В небі помічаємо "крило", беспілотник-розвідник, і негайно здіймаємо паніку: я тицяю в нього вказівним пальцем і волаю в рацію: "Стріла, я сапог, чия над нами пташка?!" На що Стріла мені резонно відповідає, що не знає, що таке "пташка", а я з хвилювання забув кодовані слова для позначення повітряних цілей. "Йобтвоюмать!" Насилу розібралися, що розвідник свій, втім, руху ми все одно не припиняли і їхали десь вперед і вперед, іноді петляючи між полями. Пару разів тицялись в посадки і чекали чогось.

Тим часом вечоріло. Крізь люк було видно, як повз нас пролітають крони дерев. Всі втомились. Нарешті, ротна колонна у складі трьох М113, трьох танків, бетера і двох джипів увалилася в якусь посадку і пролунав наказ на вигрузку.

- Ночуємо тут! Завтра на штурм! Чергуємо по дві години з тєплаком! Всім їсти і спати! - взводний роздав вказівки і розчинився в сутінках. Я визначив розташування по GPS. Поруч село Біляївка. Наші війська вже відсунули москалів приблизно на вісімнадцять кілометрів. З'їв консерву і постелив спальник під великим деревом, в надії, що його крона захистить від ворожого ока. Сон був на диво нормальний. Іноді, прокидаючись, чув над собою дзижчання чи то наших, чи то ворожих "крил".

"Вони нас бачать. Навєрно, як насиплють артою, ой-йой!" - думалось мені. І я засинав знову. Розбудили на чергування. Взяв теплак, походив по дорозі вздовж посадки. Подивився крізь прилад на танк. Червоний, як мак - після маршу ще гарячий, хоча пройшло вже кілька годин. Велика маса, погода тепла. "Блядь. Його ж видно зверху, як да долоні. Ех, пофіг. Зміна закінчилася, спати, спати... Завтра штурм... Сказали, протримайтесь дві години і зайде нацгвардія... Кажуть, у них класна техніка."

***

Ранок приніс похмуре світло хмарного неба. Було досить тепло. Скрутив спальник. Не пам'ятаю, чи їв. Всі потроху ворушилися, готуючись до руху. Я роздивився місцевість. Виявилось, що поруч з нами у посадці вирита велика квадратна яма - заготовка під бліндаж, а поруч з нею височить купа глини - рили яму трактором. Якщо дивитись на ворога, тобто на південь, яма і купа були по праву сторону посадки, виходячи до поля, на якому ріс високий, по груди, стиглий ріпак. Байдуже глянувши на яму, я автоматично відзначив подумки, що у разі обстрілу заскочу вниз.

Зненацька вух торкнувся характерний пульсуючий гул, ще далекий, глухий, але загрозливий. Він линув з боку ворога.

- Вєртушки!!! - закричав хтось.

Веселий і я кинулись до "Бредлі", за ракетою. Витягти кляту трубу з-під завалу рюкзаків і спальників виявилось не так просто, але впорались. Сергій закинув її на плече і вийшов у проміжок між ямою і ріпаком, прислухаючись до гулу гвинтокрилів. Поки він був не виразний - не підлітають ближче.

- Кружляють там, за дальньою посадкою! - голосно сказав Веселий. Подивився на мене трохи розгублено і додав: - Я, взагалі-то, механік-водій. Я не маю стріляти!

Я зрозумів, що він боїться вертушок і це не дивно: їх не так легко уразити, бо вони мають захист - броньовану капсулу в кабіні, радари, які допомагають бачити ракети і ухилятись від них, теплові пастки. А якщо пілот має досить витримки - він може відповісти на наш постріл цілим снопом НАРів - некерованих авіаційних ракет. З близької дистанції це страшна зброя. І тут тобі допоможе хіба що Господь Бог.

Без особливих емоцій я сказав:

- Харашо, давай єйо сюда.

Сергій обережно пройшов по краю ями і передав мені трубу. Важкенька, зараза. Та і ріпак заважає щось бачити на полі. Ще ж є такий технічний нюанс: коли ракета вилітає з пускової труби, то завжди просідає, падає донизу десь сантиметрів на вісімдесят. Бо перші десять метрів вона летить за інерцією - стартовий двигун працює як поршень, він має невеликий заряд палива і просто "випльовує" ракету, а вже тоді в ній запускається потужний маршовий двигун, ракета підіймається, хутко набираючи швидкість, і стрімко несеться до захопленої оптичною головкою гарячої цілі. Це зроблено для того, щоб реактивний струмень маршового двигуна не уразив стрілка.

Тому мені спало на думку вилізти на купу глини - якщо стріляти з неї, ракета точно не зачепиться за високий ріпак, і не впаде на поле.

З висоти було добре видно і поле, і всі посадки навколо. Гул ще декілька секунд був глухий - гвинтокрілі машини не наважувались зайти у бойові порядки наступаючих українських частин. Я напружено прислухався, бажаючи одного - аби вони так і не наважились, а полетіли собі геть від нас. У пам'яті жили розповіді про два перші тижні війни, коли багато наших контрактників загинуло від вогню вертушок. Тоді їх пілоти ще були нахабні, жорсткі і сміливі. Вже потім зайшли мобілізовані зенітники і своєю кількістю і звитягою вигнали авіацію противника за лінію фронту. Тому я теж боявся, звичним для себе беземоційним страхом.

Проте, моя надія не зустрітись з грізним противником не справдилася. Гул почав перетворюватись на чітке стрікотіння - виразніше чувся звук лопатів: тьов-тьов-тьов... Ідуть до нас. За мить над дальньою посадкою з'явився маленький чорний силует і посунувся в нашу сторону вздовж поля. Весь наступний діалог умістився в дві секунди:

- Всєм в укритіє!!! Одін за "браунінг"!!! - заволав я чистою російскою.

- Я не дістану його! - закричав мені у відповідь кулеметник з "Бредлі".

- Похууй!!! Єсли что - стрєляй, ти адін можеш єму хоть что-то здєлать!!! - я, звичайно, мав на увазі той випадок, якщо мій постріл виявиться марним. Кулеметник мовчки кивнув головою.

Мені здається, що краєм ока я вловив, що хлопці хто розбігся по броньовичках, хто стрибнув у яму, але, можливо, це лише уява. Скоріше за все, більш повну картину я зрозумів після. Бо в критичних ситуаціях мозок концентрує увагу на чомусь головному.

Тим часом вертушка не поспішаючи пролетіла метрів з триста. Вагатись немає часу.

- Дєлаю накол! - навіщось крикнув я.

Смикнув за рукоять. Почулося знайоме шипіння. Кришку Сергій вже зняв. Добре. Ловлю силует в отвір прицілу, супроводжую і чекаю. Захват цілі відбувся майже одразу - до гвинтокрила було не більше двох кілометрів. Прилад нерівно заверещав, і я натиснув на гачок до упору, вирішивши стріляти в автоматичному режимі, коли ракета сама обирає момент пуску.

Минають секунди, вертушка повзе, вже скоро зрівняється зі мною, а ракета рипить, пищить, але летіти і не думає. "Зараз закінчиться блок живлення" - подумав я.

- Сєрьога!!! Готовь друге енбеже! - знову перейшов на суржик я.

- Похуй!!! Тримай до кінцяя! До кінцяяя! - долинула відповідь.

Раптом звідкісь зліва напереріз гвинтокрилу вилетіла чиясь ракета, але той встиг кинути пастки і вона пройша мимо.

За секунду зловісний смертоносний чорний жук майже зрівнявся зі мною і я вирішив, що клята "Ігла" зламалася, як часто бувало раніше, аж раптом щось голосно засвистіло, хлопнуло у самісіньке вухо, і, смикнувши мої руки додолу, ракета вискочила довгастим чортом, трохи просіла; у соту долю секунди випустила струмінь диму і блискавично рвонула понад полем до цілі.

До вертушки був приблизно кілометр, тому всі подальші дії вклалися у півтори секунди. На моїх очах ракета повернула праворуч, потім зробила плавний зигзаг вліво і вдарила гвинтокрил у саму морду. Вибуху ніби не було, але наступне, що пам'ятаю - ворожа машина моментально пірнула носом в землю і загорілася. Не вірячі своїм очам, я спостерігав, як від червоного полум'я почав здійматися чорний дим.

- В'єбаааал!!! - несамовито, до хрипоти у горлі, провив я, - В'єбаааал!!!

- Ааааууааа!!! Оаааа!!! - заревла за моєю спиною посадка. Це раділа піхота.

Підбіг до радейки, схопив тангенту і збуджено закричав туди:

- Стріла, Стріла, я Сапог... - далі мій голос зірвався і від хвилювання я замовк, не в змозі сформулювати думку. Сергій опинився поруч, як чарівник, і з поблажливою посмішкою відібрав мікрофон.

- Дай сюди. Стріла, Стріла, я Сапог, - неквапливо і чітко картавив він, - уражено ворожий гелікоптер. Повторюю - уражено ворожий гелікоптер. Розхід - одна "Ігла", один енбеже.*

- Сапог, я Стріла, прийняв тебе, плюс!

- Пішли в яму, бо зараз навалювати почнуть - сказав він мені. Ти красавчик.

Залізли в яму і прилягли на землю.

- Дивись, в тебе всі ноги у гівні, - промовив Веселий.

Подивився. Дійсно, і чоботи і штани знизу були замащені гівном.

Йобані серуни! - безжурно матюкнувся я. - Нєт, шоби закопати, ночью понасерали, блять, за кучєй землі. Тепер витірай за німі гавн-но!

Що робити? Дістав з кармана маленьку почату пачку вологих серветок і під уважні погляди бійців почав методично витирати штани і взуття. Паралельно прислухався до рідких вибухів, все чекаючи якоїсь страшної помсти від москалів. Але нічого не відбувалося. Хаотичний слабкий обстріл з міномета - от і все. Навіть броньовичок, який було втік, наляканий нашими словами про ймовірну "отвєтку", повернувся до старого місця.

Рація залунала нахабним і владним голосом командира дивізіону:

- Сапог, Сапог, я Баркас, хто збив? Фамілія?

Я сказав у радєйку свою фамілію. Отримав у відповідь звичне "Сапог, прийняв тебе".

Сьогодні я вбив двох ворогів. Достойних, професійних ворогів. Чудово.

Настрій у всіх нас був радісний.

Ми не знали, що сьогоднішні пригоди тільки починаються.

***

Отримали наказ висуватися. Оскільки цього разу ракета була в нас в єдиному екземплярі, ми з Веселим лишилися без засобів протиповітряної оборони. Тепер, без своєї труби, ми ніби піхота.

Всі заскочили у броньовички і знову поїхали в невідомість. В тісноті металевої гримлячої коробки від моїх штанів і берців відчутно тхнуло гівном.

- Вибачайте, мужики, я нє віноват. Самі понасерали, - сказав я з посмішкою.

Хвилин за п'ятнадцять машини зупинилися, апарелі відкинулися і всі вибігли назовні. Ми опинилися серед поля, ліворуч тяглася у далечінь ріденька посадка.

- Рухаємся вперед! - крикнув взводний.

Два танки поїхали в авангарді, за ними, з дистанцією метрів п'ятдесят, - три броньовика. Ми пішли кучкою за "своїм", який рухався першим. Сказати чесно, почувалися дуже незвично. Іти в атаку - такого з нами ще не траплялося. Я мав велику надію, що піхотинці знають свою справу, а ми робитимемо, як вони.

В мене на спині був прив'язаний мій розкладний каремат-книжка. Я завжди тягав його на собі, щоб мати можливість у будь-який час прилягти на землю і заснути. Але зараз він зненацька зробився неслухняним, перекрутився і розклався, утворивши за мною хвіст на зразок весільної фати. Я крутився, намагався його підібрати на ходу, але марно. Почав відставати від своїх, тому побіг наздоганяти їх з тим хвостом, вирішивши дати йому лад пізніше. Це, мабуть, виглядало дуже кумедно, проте, у цій обстановці всім було не до сміху.

- Та викинь його! - сказав мені хтось.

- Нє-а. А на чому я спати буду?

Пройшли метрів вісімсот. Техніка зупинилась. Піхотинці видобули з надр броньовика свої РПГ, заряди і цинки з патронами. Я зняв з себе каремат і по-новій міцно припасував назад на спину. Почистив патичком берці, до яких пристали цілі кавалки липкого чорного багна. Хлопці почали потроху стріляти кудись вліво і вперед, крізь посадку з автоматів. Танки попереду також звернули вліво у посадку, яка тягнулася впоперек нашої. Почулися їхні громоподібні постріли. Згори, прямо в мене над головою, гримнув короткими чергами кулемет "Браунінг". Бій почався.

Я подивився на Сергія. Його губи скривила посмішка, яка ніби голосно промовляла: "Як я тут, блядь, опинився???"

Почав робити як піхота: виходити на півтулуба за броню і випускати по кілька куль в ту дальню посадку. Її не дуже добре було видно - заважала ближня. Навіть якось забув, що на мені навушники, але коли за метр від мене хлопець жахнув з РПГ, і мене обдало вибуховою хвилею, зловив себе на думці, що в них дуже комфортно. Якось затишно серед бою відчувати, що тебе не глушить власним вогнем.

Решта броньовиків також стояли позаду нас і хлопці, що на них приїхали, стріляли в сторону супротивника. В цілому, ця проста робота робилася згуртовано і весело. Навколо іноді свистіли кулі, позаду на полі розривалися ВОГи, але це все нас не лякало і не впливало на настрій. Я не міняв магазин, а просто присідав коло цинку і дозаряджав основний.

Тим часом танки лютували метрів за триста попереду. Було видно, як один з них совався туди-сюди і іноді стріляв. Незабаром перший танк задом виїхав з ворожої посадки, хутко розвернувся і повним ходом поїхав повз нас у тил. Спочатку я подумав, що у нього закінчилися снаряди, аж тут помітив чорний дим, що курився поза баштою. Підбили! Наклепали йому зі своїх РПГ. Добре, що лишився на ходу. От вам і "мобіки"! Не обісрались, стріляли по танкові, а це, я вам скажу, дуже страшно.

Між тим, час спливає, пішов конкретний дощ, а ніякого маневру ми не робим. Наказу нема. Нацгвардія не їде, ми далі не просуваємось, стоїмо мокрі серед поля, як довб... як мішені і все стріляємо в кущі. Тут вже мені стало незатишно. По-нормальному, нам би піти за танками та зачистити окопи, але інертність командирів переважила і все лишалося, як є. Йшла третя година бою. Спустошили четвертий чи п'ятий цинк патронів, не знаючи, чи попали хоч в когось у тих чортових заростях. Настрій псувався. Безтолковість дій була очевидною.

- Пішли отуди, в посадку! - торкнувся мого плеча Веселий, - Нєхуй біля машин стояти!

Я кивнув. Він був правий. Довго бути на місці небезпечно. Ми крикнули для порядку, щоб нас прикрили і як молоді олені, побігли далі від броньовика. Заскочили під дерева, лягли на землю і почали намірюватись, як би стрелити у сторону кацапів, не зводячись на ноги. Нам заважала трава. Я вже зібрався підвестися, аж раптом почув десь у вишині дуже знайомий свист, навіть не свист, а пульсуюче шарудіння, ніби по небі летить велика пуста бочка з дірками. "Касета!" - майнула страшна думка.

Тої ж миті вгорі неголосно ляснуло і за пару секунд почало голосно вибухати, рясно, раз за разом: бах-бах-бах-бах-бах-бах!..

Утиснувшись у землю, звично заціпенівши, я вслухався у кожен вибух, яким, здавалося, не буде кінця і кожен лунав все ближче і ближче. Мозок безжально і холодно усвідомлював, що зараз, можливо, прилетить по мені. Але останній "бах" затих а я цілий. Фух.

Зі сторони М113 почулися розпачливі крики. Поранені. Ми з Веселим без роздумів кинулися туди. Вочевидь, касета розірвалася прямо над броньовиком. Там уже тривала метушня: поранених вантажили всередину, як мішки, не крізь апарель, яку водій підняв з міркувань безпеки, а крізь дверцята. Я помітив, що одного пораненого тягне побратим і побіг допомагати. Поранений був здоровенний і волочити його було тяжко. Покрикуючи на нього, щоб допомагав ногами, дотягли до дверки і дружніми зусиллями запхали всередину, звідки висунулись чиїсь руки, вчепились за одяг і також допомогли нам.

Заглянув в темне нутро: побачив кучу-малу із поранених, вцілілих, зброї і багна. Мені місця не було.

- Поїхали!!! - істерично заволав хтось.

- Стооой!!! - загорлав у свою чергу я, - дай залєзть на кришу!!!

Кожен сприймав евакуацію поранених як шанс злиняти з небезпечного місця. Вцілилим бійцям ніхто не дав команди лишитися і стріляти. Тому і я хутко кинув автомат прямо на пораненого, і подряпався вгору, на дах. Вчепився, лежачи, за кулеметну турель і крикнув, що готовий. Алладін дзиґою крутнув машину і та, скрегочучи, полетіла у тил. Тут виявилося, що турель погано зафіксована і від маневрів машини починає обертатися, тягнучи мене вбік і погрожуючи скинути на землю. Я думаю, якщо оператор ворожого дрона бачив цю картину: розпластаний, як жаба, чувак на даху тікаючого броньовика, що весь час совається по ньому туди-сюди, як маятник, то насміявся досхочу.

Якось протримався за той клятий кулемет аж до місця, звідки ми сьогодні виїжджали. Алладін заїхав у посадку і став. Я швидко зіскочив на землю і відсахнувся вбік: апарель так швидко опустилася, що ледь мене не розчавила. Забрав автомат. Вивантажили поранених. На здивування, джип евакуації був поруч, а, можливо, це була машина командира роти. Не знаю. Підключився до допомоги пораненим. Осколки від кассети РСЗВ "Ураган" являють собою сталеві кульки діаметром міліметрів 10 -12. Один такий пробив бійцю каску і увійшов у голову. Непритомний. Його визначили, як важкого і віднесли у джип. Другий отримав осколок у тазову кістку вище сідниць. Я розрізав йому ремінь і штани. Рана була акуратна і кругленька, кров не ішла. Ми перев'язали його ізраїльским бандажем, підняли на ноги.

- Болить?

- Дуже...

- Стояти можеш?

- Та ніби можу...

- Іді у машину.

І він, тримаючи руками розрізані штани, пошкандибав до евака.

Тут я побачив дивну картину: дід, невеликого зросту, сухенький, смаглявий, з кучерявою бородою, який жваво допомагав іншим та ще й віддавав якісь розпорядження, теж виявився пораненим. Холоша штанів на лівій його нозі була закатана, нижче коліна красувався затягнутий турнікет, а нога між коліном і ступнею була пробита наскрізь. З рани стирчало шмаття м'яса, але дід ходив тою ногою, ніби здоровою, та ще й посміхався. Отоді я побачив, що таке присутність духа.

Врешті всі поранені, а їх було п'ять, поїхали. Я відчув, що мокрий і замерзаю. Поруч на землі купою лежали броніки і каски. Всередині "Бредлі" валялися автомати, втоптані в товстий шар липкого бруду.

- Залазим і гріємся!

"Грітися" довелося, клацаючи зубами і загортаючись в якісь шерстяні ковдри, одну на двох. Апарель була закрита, дверцята теж, щоб не задував вітер. Потроху зігрілися, надихали.

- А москалі і тут красави, - вимовив крізь зуби Веселий, - В'їбали точно по "Бредлі".

- Та да, блять. Адін прильот і половини атдєлєнія нєма. - похмуро зголосився я, - Підараси. Нічого, ми з тобою дали їм пізди утром.

- Доречі, вертушок було дві. Ка 52 ішов попереду, а позаду Мі 24. Коли ти першого збив, другий з'їбався.

- Подумав: ну єво нахуй.

- Так.

Раптом двері відчинилися і до нас зазирнув командир взводу. Оглянувши жалюгідне видовище, він сказав тільки одне:

- Понятно, - і закрив двері.

- Курити хочу, - заявив Сєрий. Відкрий хвіртку.

- Мужики, хто ближче, одкрийте цю хуйню.

Дим сигарет потроху випливав у відчинені дверцята, дощик продовжував накрапати, я далі кутався у ковдру.

Раптом по дорозі, місячи багно, повз нас у напрямку фронту почали сунути якісь цивільні авто: "жигулі", "таврії", "ниви", навіть два "опеля", багато, ціла колона. Навіть не перекрашені: червоні, білі, сині.

- Шо це?! - запитав в повітря я.

- Це нацгвардія, обіцяна, іде у наступ, - відповів хтось.

- Йообтвоюмать...

З моменту початку бою до появи підкріплення, минуло чотири години.

***

Простоявши так до вечора, врешті ми поїхали назад, аж до кацапських бліндажів, за п'ятнадцять кілометрів, ночувати і чекати, що далі принесе нам солдатська доля.

Так закінчилося друге жовтня, день, який ми з Сергієм Веселим запам'ятали на все життя.

30.08.2024