Після херсонського наступу нас перекинули на Донбас. Був початок зими, кінець двадцять другого року, похмуро і досить холодно, але снігу не було і згадки. Лихі степові вітри продували тент "зіла" крізь дірки, і настрій з кожним кілометром гіршав. Речі лежали в машині неймовірною горою, і воїни світла були затиснуті ними, як та кілька в томаті, дехто навіть не міг переставити ноги.
Ще в потязі їхали ми з недобрими думками: всі було надіялись, що після значного успіху, який вартував бригаді досить великих втрат, нас відведуть якщо не на відпочинок, так хоча б на добре знайому спокійну запорізьку ділянку, де ми будемо нормально собі тусуватись в обороні. А тут - жорсткі бої, те, що між солдатами зветься "піздорєз". Повна жопа.
Незважаючи на щирі соковиті прокльони в їхній бік, нашому командуванню навіть не гикалось - грубіше штабної офіцерської шкури тільки танкова броня.
Донецька область зустріла нас такими зачуханими селами, яких я не бачив навіть на Миколаївщині. Наскільки встиг помітити в дорозі, селища навколо шахт і заводів були досить заможні і охайні, але землеробські села - то повний безпробудний мрак пострадянщини. На одному магазині вивіска "продтовари" тупо лишилась висіти з вісімдесятого року. Дивитися на то було тоскно. Але, проїжджаючи Славянськ і Краматорськ, я був приємно вражений - міста виглядали дуже привітно, сучасно і, якщо можна так сказати, цивілізовано. Ще запам'ятався випадок, коли водій і пасажирка гарної іномарки, яка їхала позаду нас містом, почали привітно махати нам руками. Стало аж якось тепліше на душі. Завітрені і заскорузлі від негоди і багаторічних п'янок обличчя наших мужиків розквітли сяючими посмішками. Я навіть спробував уявити, як та жіночка має виглядати гола.
Поселившись в Дружківці, відпочили дні чотири, а потім за нами прислали бусіка.
- Куди їдемо? - спитав я в Стелса, нашого флегматичного молодого лєтьохи.
- Я не знаю. Ви йдете в розпорядження Авакса, він вам на місці все пояснить.
- Як завжди, блять.
- Давайте швидше, бусік чекає.
- Та ідем... (подумки: пішов би ти нахуй, війна від нас не втече.)
- Вас буде два відділення, будете мінятись.
- Заєбісь.
І потряслися ми в темнім кузові, як той святий Йона у череві кита, невідомими шляхами Донеччини.
***
Авакс зустрів нас уважним поглядом холодних сірих очей, вираз яких ніяк не в'язався з м'яким контуром білявої молодої бороди. Таким же спокійним і безвиразним, як його очі, тихим низьким голосом він ввів нас в курс справи: сьогодні відпочинок, а завтра одне відділення заходить ось на цю точку в Соледарі, чергує там тиждень, потім його міняють на інше, і відпочинок тиждень. В принципі, нормально.
- Як думаєш, Жека, сильно там їбашать? - спитав Петя мєхвод, трохи щулячись, як від головного болю. Був він невисокого зросту, русий, кучерявобородий, часто усміхнений, круглощокий і крепко-м'язистий. Зовсім не пив, старався бути чемним, але жартома умів і під'їбнути.
- Не знаю... Але де тиждень, там і десять днів, а там і більше.
- Та в них завжди така хуйня.
Олексій, з позивним Добрий, молодий, вродливий і веселий, улюбленець дівчат в тіктоці, одягнений в самі модні і красиві шмотки, куплені за свої гроші, задоволено усміхався, як ситий леопард, і зводив знайомство з танкістами.
Сєрьога озирався з відмороженим спокійним виглядом. Його кремезне тіло рухалось ривками, так, ніби не знаходило собі місця на вулиці, і чекало, коли нарешті йому дозволять десь лягти і поспати. Був він середнього віку і сидів колись за вирощений кущ коноплі.
Ми були на дачах, десь за околицею міста. Розташувались в гаражі, переночували і назавтра поїхали на позицію.
***
Вивалившись з бусіка під якимсь деревом, посеред вулиці приватних будинків, ми почали витягати речі, яких, за нашою сталою звичкою, в нас було до чорта і ще трішки: був навіть генератор. Накрапував дощик і вкривав усе тоненькою блискучою скоринкою льоду. Гриміли вибухи, десь за кілометр-півтора. Стелс, який і привіз нас, тоді ще не був досвідченим воякою, бо тільки півроку як мобілізувався і на передку бував мало. Дуже нервував, - боявся, щоб дрон не помітив машину.
- Давайте бистріше, викидайте, пацани, блядь, я поїхав! - він хапав речі і носив попід дерево.
Всі мовчки робили діло, спокійно спостерігаючи за метушнею летьохи. В нього ще не виробився здоровий воєнний похуїзм, але то скоро прийде. Непоганий пацан, взагалі.
Бусік поїхав, а ми затягли речі в будинок.
- Нада шукати підвал, - сказав я - бо як начнуть навалювать, буде піздєц.
- Таа, пивницю, а ще треба місце для позиції, - відповів Петя, скоромовкою, з франківською вимовою.
- Позицію тоже нада. Де та піхота, що мала нам тут все показати?
- Нема тут нікого, - сказав Льоха. Вулиця пуста, бачиш?
- Йобана армія! Все як всіда, через жопу! Який він казав канал на піхоту? Сьомий? - я голосно бубонів сам до себе досконалим суржиком. Пам'ять знов підвела мене і в котрий раз обіцяв собі: все записувати.
На сьомому каналі мені відповіли старі знайомі з роти Сімби, але вони були геть в іншому кінці міста і про нас нічого не знали. Перемкнувшись на шостий, знайшов "свою" піхоту, але й вони з нашої вулиці вже злиняли. Обіцяли прислати трьох агеесніків нам докучі. Таким чином, нас було тільки четверо на цілих дві вулиці довжиною у сімсот метрів.
Як з'ясувалося, поперед приватного сектору було мінне поле, а перед ним - ряд піхотних еспешок. Вагнера штурмували місто не тут, а вздовж основної траси, це було праворуч і попереду нас, кілометра за півтора. Тому наша вулиця виявилась досить затишною, і ми, доповівши начальству, що ми на місці, з нахабною зухвалістю розбрелися вздовж неї, - шукати собі житло і позицію для спостереження за небом.
***
В напівтемряві погрібу затишно, тепло і трохи вогко. Генератор весь день працював, щоб нагрівати приміщення невеликим електричним дуйчиком, який пацани знайшли в якійсь хаті. Дуйчик був з трохи поплавленим корпусом, але робочий. Та вигнати всю вогкість він не в змозі, бо частину вологи надихали ми самі, а частина проходить через насип на даху. Тепер ніч, генератор мовчить, автомобільна рація бере живлення від акумулятора, а світить нам заряджений ліхтарик.
- Петя, шо доброго є їсти? - питає Олексій, який прийшов з чергування.
- Оно сухпай, зогрій собі. Ше конзерва, або тушонка.
- Жека собі кашу оцю заварює, з брикетів, - сказав Сєрий.
- І що воно?
- Заїбательська каша, німецька, - озвався я - два брикети товчеш, добавляєш солі, заливаєш кіпятком, і можна додати якусь консєрву. Осьо, вепрове м'ясо. Чехи робили з диких вепрів. Тіпа паштєт, але тверде, як ковбаса. Волонтьорка.
- Бля, ну ти сам як дикий вепр! Це в них свинина так зветься, - Добрий колупнув ложкою шмат тої консерви і відправив до рота. - Ммм, смачно!
- Та не може бути, - я тягну либу, бо знаю то і сам. - Ти чув історію, як мужик сів у лісі посрать, а кент підкрався ззаді і хрюкнув?
- Блять, ти заїбав, я їм! Петя, йобни його!
- Ги-ги-ги! - реготнув Сєрий.
- Жеку не можна бити, але колись дам таки, - хихотнув Петя.
Недалеко ухнув танковий снаряд. Двері здригнулися, дзенькнувши засувом, зі стелі сипонули піщінки. Ніхто не звернув на те уваги, окрім мене, а я в уяві прораховував, яка має бути в снаряда траекторія, щоб він влучив нам точно в дах. Але робив я то чисто теоретично, бо коли ти зробив максимум задля власної безпеки, хвилюватись смислу більше нема.
- АГС шукає, - прорік я.
- Хуй він знайде, - ствердив Олексій. - О, слухайте анєкдот.
- Давай.
- Корочє, мамка видала заміж три дочки. Каже їм: пишіть мені, як вам живеться, я ж переживаю. Навіть пишіть, скільки разів з мужом сексом займаєтесь. Але, шоб не здогадались, пишіть: жарим картошку. Короче, живуть, живуть, старша пише: "Мамо, живем ми харашо, у нас все є - гроші, машина, дорогі речі. Картошку жарим раз на тиждень". Ну, добре. Пише середня сестра: "Мамо, живемо нормально, не багатії, але все є. Картошку жарим два раза на тиждень". Теж непогано. Молодша пише: "Мамо, живемо бідно, грошей нема, в хаті ніхуя, зате картошку жарим кожний день, а коли не жарим, то він лиже сковородку, а я сосу ручку!"
Я зайшовся сміхом так, що закололо в боку. Всі реготали, бо Добрий умів розповідати дуже смішно, в нього і обличчя робилося при цьому якимось смішним.
- Сосуууу рууучкууу! - стогнав я, не в змозі побороти напад сміху, - Лииижеее сковородкууу! Ха-ха-ха, ууууууу... Ехе..хе...хе..
Сєрий заливався тоненьким сміхом, який не личив його могутньому тілу. Доброму сподобалося спостерігати за нашою реакцією і він підсміювався разом з нами.
Відсміявшись, я сказав:
- Сковородка - хароша вещ, я люблю таке.
- Ой фу! - Добрий знайшов привід з мене познущатися - я не думав, що ти такий! Ги-ги-ги!
- Та шо тут такого? - не збентежився я, - це ж своя сковородка, рідненька, чистенька.
- Всьо, ти упав в моїх очах! - я тебе тепер достану! - хихотів далі Льоха.
- Чуєш, ви там з гір спустилися, ніхуя не знаєте, і пиздите́. - огризнувся з посмішкою я, - Неграмотні, маладьож, блять.
Знадвору знову ухнув снаряд, трохи далі, ніж того разу.
- Петя, а ти лизав сковородку? - переключився на іншого Добрий.
Петро трохи ніяково замурмотів:
- Та ми люди прості, сільські, у нас все по-простому...
- Так учіться! - сказав я, - книжку якусь почитайте, та ви ж блять, порно дивитесь!
- Лизууун! - завів знову Льоха, - я тебе буду доставати тепер!
- Та мені похуй. Петя, шо там по чергуванню?
- Та я все рівно не сплю до часу-двох, тіпа чергую, - відповів Петро.
- Добре, розбудиш мене потім.
- Не переводь тєму! Лизун! Ха-ха! - заливався Добрий.
- Іди в жопу, - усміхнувся я, - заїбав, малолєтка.
- Ги-ги-ги! - Льоха трохи помовчав. - Чуєте, пацани, а тут десь інтернет ловить?
- Ловить возлє гаражу посередині вулиці, там тіпа горка. Я есемескі відправив. Завтра покажу де.
Звичний сон потроху накрив мешканців погріба. Танк гепнув ще пару разів, десь далеко тріскотів кулемет, іноді здалеку лунали тяжкі приходи 152-ки. Зазвичай в такі ночі нічого не сниться. Іноді на секунду прокинешся від гуркоту і полинаєш в сон знову. Завтра буде новий день.
***
Тепер нас на вулиці семеро: ми і троє мужиків із РВП (роти вогневої підтримки) з агеесом. АГС - це така цікава хріновина, яка стріляє невеликими гранатами в автоматичному режимі, тобто чергами. Осколки в тих гранат міленькі, алюмінієві. Хірурги дуже їх не люблять, бо вони не виявляються в тілі магнітом.
Головний серед мужиків Секунда - мій старий знайомий по херсонській операції, високий, дуже худий чоловік років сорока. Агеесніки теж знайшли собі погріб для житла, а свою пекельну машинку встановили під деревом на городі, який виходив як раз на поле в сторону ворога. Ясний пень, що в грудні листя на тому дереві не було, тому геніальне в своїй простоті маскування полягало в накрітті агееса старим спальним мішком. Спочатку я трохи сумнівався в тому, що з повітря цю конструкцію не буде видно, але згодом з'ясувалося, що таки ні. Або москалі сліпенькі трапились.
У перший же день Секунда прийшов до нас у гості.
- Жека, прівєт, - сказав він. - Я помню, ти по компасу панімаєш. Пішли, допоможеш мені.
- Ідьом.
Прийшли до агрегату. Секунда зняв з нього мішок, розкрив короб з лєнтою, який зветься "улітка", показав мені, як воно заряджається. Потім сказав:
- Дивись, які діла. Мені дали планшет, дали координати цілі. А, я, блядь, не можу розібратися, як наводитись по цих координатах.
- А як так сталося? Вас не вчили?
- Та вчили, - він іронічно посміхнувся. - Корочє, я всьо то учєніє провтикав. Хіхі, хаха, півко, тралі-валі, ну ти поняв.
- Ти мене розстроїв. Як, блять, воювать, якщо не знаєш ніхера?
- Як це ніхера? Я багато знаю, просто оце все, азімути, хуязімути, я думав - хуйня, не нужно.
- Добре, давай, блять, дивитися.
Секунда дістав планшет і відкрив карту.
- Дивись, начинаєш со свого мєстоположєнія. Я можу приблизно його показати, осьо, дивись, дім, осьо город, десь тут. Включай джипіес, воно покаже точніше. Тепер став мєтку. Ага. Тепер вводь ті координати.
- Таак, зараз, блядь, чекай. Ага... Десь тут.
- Дивись, ти маєш дві точки. Твоє положеніє і точка, куди цілитись. Ставиш курсор на себе, нажимаєш на кнопку "ізмєрєніє" і тягнеш сюди... Тепер считуй азімут отут зверху. 129 градусів...
Таким чином, за допомогою тика, компаса, планшета і матюків, ми з Секундою навели АГС на нічого не підозрюючих вагнерів і після третього коригування добряче їм насипали. Це було прикольно - чути, як гупають за півтора кілометра гранати: тух-тух-тух! Тух-тух-тух! Звичайного компаса Секунді не видали, та і він собі не купляв, бо більшість військових вважає компас непортібною штукою. Але в його телефоні знайшлась програма-компас і він став користуватися нею. Взагалі, Секунда виявився хоча і распіздяєм, але дуже здібним, тому вже через пару днів сам непогано наводився. Для полегшення роботи він натикав в полі поперед себе великих лозин, які позначали потрібні йому напрямки прицілювання.
Часто серед ночі ми чули по рації, як Секунді давали координати і уявляли, як мужики доблєсно вилазять з погріба, ідуть по темряві і мряці до агееса, відстрілюють пів улітки і похапцем вертаються в погріб.
***
Ми облаштували свою позицію на лівому краю вулиці, у дворі крайнього будинку. Там знайшовся сухий бетонований підвал з буржуйкою. Поле перед нами плавно підіймалося в гору, перекриваючи горизонт і тільки зліва, вздовж великої балки, в якій текла річушка, можна було побачити ділянку дальніх пагорбів з посадками на них. Звісно, вгледіти літак, який низько летить поза пагорбом, ми ніяк би не змогли. Але вперед висуватись було нікуди: голе мінне поле. Ракет цього разу було багато: три "ігли " і один "стінгер", та все ж вполювати літачок нам не світило. Єдина можливість, - якщо по балці надумає зайти вертушка. Але російські пілоти не дурні, час, коли вони йшли на ризиковані маневри, давно минув. Нам залишалося спостерігати і доповідати по радіо обстановку.
Сам двір був цікавий. Великий прямокутник, по периметру забудований одноповерховими красивими будівлями: врємянка, сарай, сауна, санвузол, якась будка і великий довгий свинарник, який зовні був набагато красивіший за деякі хати.
Ми досхочу полазили по дворах і по відкритих хатах, бо шукали собі подовжувач-переноску, для зарядки телефонів. До нас тут стояла 93 бригада. Треба сказати, що майже вся побутова техніка лишилась в хатах на місці: стіралки, мікроволновки, холодильники, телевізори, навіть одна плазма. Дуже багато будинків було зруйновано повністю, або частково. Їх заливало дощами і речі всередині псувались. У нас завжди було правило: заходити тільки в відкриті хати і брати тільки те, що нам потрібно для побуту, це: переноски, може, сокира, викрутка, цвяхи, або той самий дуйчик. Озираючись назад, скажу, що вся та побутова техніка дісталась москалям. Я бачив багато зруйнованих сіл. Але мені завжди було по-особливому цікаво дивитись на покинуті в розбитих домах сімейні фотографії, книги, коробки з ліками, дитячі речі. Ніби дотикаєшся до таємниць минулого цих сімей, до того мирного життя, яке тепер назавжди зруйнувала війна.
Загалом, тут жили дуже хазяйновиті люди - в них були добре облаштовані двори, гаражі, майстерні, всюди лежало повно різного інструменту. Бачити це все розореним будо дуже сумно, особливо мені, бо я і сам фанат дрелі і болгарки.
Через двір вправо від позиції ми надибали цех по виробництву сувенірів із кам'яної солі. Це була довга будівля, розділена всередині на склад, побутовку, і робочі місця-ячейки для різьбярів по солі. На підлозі і на стелажах в великих коробках лежали готові вироби: вирізані з великих (десь 20-25 сантиметрів) брил кам'яної солі квіти, сови, автомобілі, автобуси, зайці, і навіть гелікоптер. Всередині кожної фігури був отвір і в нього вставлена електрична лампочка, назовні ішов шнур з вимикачем і вилкою. Це були соляні світильники! Ми довго роздивлялися їх і дивувалися, куди їх продавали, бо ніхто з нас ніколи раніше такого не бачив. Також на одному столі я знайшов гарну кевларову каску: хтось з дев'яносто третьої залишив. Згодиться.
Виявилося , що тут ще живуть люди. Майже по центру вулиці, в хаті із забитими фанерою вікнами, жили чоловік і жінка, із вигляду алкаші. Вони попросили в нас сигарети і хлопці дали їм дві пачки, а також трохи тушонки.
- Чуєш, Льоха, а ці алкаши не сєпари?
- Та сто пудов.
- Так вони же, блять, здадуть нас.
- Нє, Жека, ніхуя: побояться, бо і їхню хату роз'їбуть.
- Я надіюсь на це.
- Отож. Пішли, отдохнем. Пацики до шостої, поставим їм воду на каву.
***
Мене і Петра накрило якимось грипом. Повторилась звична історія: доки кожен сидів у своїй посадці, ні про які грипи ніхто не чув; але як тільки починається велике переміщення в холодну пору року: скупчення в хатах, транспорті, - всі по черзі хворіють. Вочевидь, захворіли ми раніше, інкубаційний період тепер пройшов і нас "наздогнало" вже на роботі.
З роботою цього разу повезло - на той момент ділянка Соледар - Бахмут була самою жорсткою, а ми попали у відносно тихе місце. Сидиш спокійно біля підвалу (під навісом, щоб не бачили дрони), поглядаєш на горизонт і слухаєш рацію, а справжнє пекло гуркотить всього в кілометрі-двох від тебе. Десь попереду є терикон, поза ним ворожі саушки (самоходні артилерійські установки) виїзжають на вогневі позиції і криють житлові квартали і завод. Цілий день справа і попереду лунають сильні і слабші вибухи, тріскотить стрілковка, а над нашими головами шиплять, свистять і шурхотять різні снаряди і ракети.
"Піхотна" рація день і ніч постійно шось тринділа, і по цих перемовах я уявляв собі картину бойових дій. Ситуація видавалась мені складною, але контрольованою. Піхоті діставалось дуже сильно, поранених кожен вечір тягли до якихось невідомих мені точок, звідкіля їх по темряві могла забрати машина. Треба сказати, що в умовах жорстких боїв вчасна евакуація поранених майже ніколи не залежить від доброї волі командування або медиків. Хоча система евакуації добре продумана, машин і водіїв часто не вистачає, - для них багато роботи і вони всюди не встигають; машини ламаються, обстріли не дають змоги під'їхати до потрібного місця. Тут вже не до правила "золотої години", тут подякуєш, що взагалі дотерпів живий до евакпункта, де тобі нададуть попередню допомогу і звідки ще треба доїхати до госпіталю. Іноді через все це бійці втрачають руки чи ноги, які могли б зберегти, бо занадто довго турнікет був на кінцівці і знімати його вже не можна - якщо не ампутувати, буде смерть. Іноді боєць помирає раніше, ніж приходить евакуаційна машина. І в цьому немає ніякої "зради": такі жорстокі обставини.
Це не фільм про американський спецназ, де за бійцями прилітає гвинтокрил, тут постійно робиться трагічний вибір: спасти цого, чи не підставляти під удар цих.
Коли сидиш вдома і спостерігаєш за війною, постійно співчуваєш кожному описаному трагічному випадку і то є нормою. Але на війні цього немає: ти робиш те можливе, що залежить від тебе, а на решту просто кладеш.
- Сєрий, дивись: якщо після виходу довго свистить, то вже не по нас. Ось, чуєш: бум, ии-уууу, довго летить, то в сторону, тепер буде бах.
Десь біля заводу гепнуло так тяжко, що під нами здригнулася земля.
- Ніхуя сєбє! Шо це так уєбало??? - життєрадісно спитав Сергій.
- Не знаю, може "піон"? Там калібр двєсті три мілімєтра, здорова хуйня. Бляяядь, у мене соплі почались. І башка тріщіть.
- Простив, мабуть.
- Хуй там. Це інфєкція ходить, в Дружківкі пацани боліли.
- А коли по нас летить, як чути?
- Коли по тобі, в тебе є дві секунди. А іноді і не вспієш почути, як воно вже - геп! І ти на нєбєсах! - чогось весело відповів я.
- Ніхуяяяя! Я сховаааюсь! - засміявся Серьога.
***
Вечором в підвалі мені стало гірше. Петя теж почував себе погано, але він мав міцне здоров'я, а головне - товстий, м'який поролоновий матрас. На такому хворіти трохи приємніше. Він постелив його на полицю, яку хазяї зробили в погрібі для закруток. Вона була короткувата, і іноді Петині ноги стирчали над моїм лицем.
Весь наступний день я провалявся, закутавшись в спальний мішок. Температура підскочила, голова розламувалась. Випив парацетамол. Сєрий робив нам чай. Ввечері Добрий приніс термометр: надибав в якійсь хаті (він, доречі, і досі в мене є). Температура сягнула тридцяти дев'яти. Амізону в мене не було, тому пив парацетамол, іноді німєсіл.
Наступного дня хлопці пішли чергувати за мене. Не знаю, як Петро тримався, але він не лежав вдень. Коли ввечері всі збиралися докучі, звичайні анекдоти і приколи почали чергуватися з моїм задушливим кахиканням - вірус очікувано активував мій хронічний бронхіт. А в мене лишилось дві таблетки офлоксацина. Це було ніщо. На що я вголос пожалівся, бо іноді люблю поскиглити.
- Жека, - сказав Петя - мені мєдічка дала антібіотік в уколах. Ця, така повненька, Іра, пам'ятаєш?
- А шприци є?
- Таа, все є.
- Давай подивлюся.
На упаковках ампул було написано: "цефтриаксон".
- Пайдьот! - хоробро заявив я. - Буду колоти в бєдро.
- А чого не в жопу?
- Так удобніше. Мишца є мишца - всьо равно куди колоти.
- Бля, я боюся на таке дивитись! - несподівано сказав Добрий. - Мені беее.
- Чого ти такий нєжний?
- Не люблю просто!
Я лежачи спустив штани до колін, напшикав на праве стегно спирту, протер ваткою і вколов ліки. Петя і Сєрий дивилися з цікавістю, Льоха - з відразою. Накривши прокол ваткою, я трохи помассував м'яз. Тут зненацька мені стало зле: впав тиск, в голові зашуміло і запаморочилось. Я почав швидко і глибоко дихати, і мене трохи попустило. Кволо посміхнувшись, сказав:
- Слабак я. Охляв зовсім. Попробую поспати.
Другий укол зробив вранці в ліву ногу. Цей раз переніс його нормально . Вдень стало трохи легше, але не дуже. Третій укол зробив ввечері. Потроху спав.
Далі була пригода з розряду - є що згадати, нема що дітям розказати. Від грипу, який міг бути і не грипом, а ротавірусом, в мене розладилося травлення. Щогодини мені доводилось лізти нагору, в туалет. Ходив ріденьким, майже водичкою. І десь трохи до полуночі я так сильно закашлявся, що від напруги серанув прямо у штани. В єдин момент від сорому і люті мої емоції розбурхались, як шторм в калюжі.
- Сууукаа!!! Бляяять!!! - як дурний заволав я і побіг нагору. - Йобаний піздєеееец!!!
Як я в темряві і холоді намагався повтиратися вологими серветками та якось відмити труси крижаною водою з бутилки, бо запасні на свою біду не взяв, - це ще та історія. Повернувщись в підвал, я загорнувся в спальник і намагався зігрітися. Сказав пацанам, що трапилось.
На превеликий подив, вони навіть не поржали з мене, як звичайно у нас заведено. Вочевидь, я виглядав так жалюгідно, що їм це навіть не спало на думку. Я добре розумів, що від мене тхне, але нічого вдіяти не міг. І вони від мене вонючого нікуди подітися не могли.
Та жодним словом, жестом чи поглядом ніхто не посміявся з мене. І в подальшому вони намагалися про мене якось подбати. Мені спало на думку, що чоловіки іноді можуть бути дуже добрими один до одного. Не дарма ж вони так носяться з тими котами та собаками - під зовнішньою грубістю криється ніжне серце. І я насправді їм дуже вдячний за все.
Наступного дня Добрий почав вимагати в начальства поміняти нас раніше, посилаючись на мою хворобу, й ті погодились.
Скоро я буду в теплій сухій хаті. Уря.
***
Нашим тилом тоді була Міньківка, яка тепер знаходиться майже на лінії фронту. Досить зачухане село, в якому було аж два магазина, які відверто наживалися на військових. Таких цін я не бачив ще ніде. Я не знаю, як скуплялися там місцеві, адже в них не було таких зарплат, як в нас. Одразу із вдячністю згадувалось Запоріжжя, де люди, звісно, мали прибуток з військових, але мали і якусь совість.
Ми жили в такій собі хатинці, яка ззовні і зсередини справляла враження, ніби ось-ось розвалиться. Пам'ятаю, там був постійний двіж: одні бійці їхали на роботу, інші верталися на відпочинок, стіл ломився від їжі, лунала музика, ввечері розпивалася всюдисуща водка, яку ніякі драконівські штрафи не могли вигнати з побуту звичного до п'янки народу. Більшість бухала з розумом, але деякі допивалися ледь не до припадків. Такі діячі є в кожному підрозділі і вони часто бувають в лапах святої інквізиції, тобто замполітів, які возять заблудші душі на задувку, але залякати бравих воїнів відсутністю бойових виплат практично неможливо. Своїм жінкам вони плетуть, що держава затримує їм платню, і ця велика зрадонька поширюється серед їхніх знайомих і рідних. Один щирої душі чоловік таким чином подарував державі свої бойові за цілий рік, що в сумі склало понад мільйон гривень. Що сказати? Вчиться, люди, як треба любити Батьківщину.
Полежавши в теплій хаті біля буржуйки дні чотири, я одразу відчув себе краще. Таких як я хворих було в селі кілька, тому приїхала наша лікар. Послухавши мої хрипи в легенях і мої цікаві розповіді, вона сказала, що лікувався я правильно і взагалі молодець, хоча я знав це і без неї.
Хлопці повідомили, що в хаті, де живе Авакс, можна помитися, тож, трохи очунявши, я пішов туди. Миття було таке: відро води нагрівалося на печі, потім у тазу робилась тепла вода і можна було поливати себе ковшом. Відмившись таким чином і вдягнувши чисту одежу, я нарешті відчув себе не мавпою, а принаймні хомо хабілісом, ким, в принципі, і є по життю.
Якихось пригод на відпочинку не було, за виключенням випадку, коли ми з Петром пішли по темряві в магазин і потім, заблукавши, шукали хату по навігатору. Тут згодилася моя звичка відмічати в телефоні ті точки, де я базуюсь. Йшли якимись кураями в обход і раптом по дорозі побачили колону штурмових броньованих машин, типу "Козака", які їхали кудись в сторону Бахмута. В котрий раз я вразився: які ж вони величезні! Ми подивилися їм услід. Їхні габаритні вогні сяяли у темряві, віддаляючись і чомусь наганяли на мене невиразну тривогу.
***
Десять днів перед новим 2023 роком нам випало працювати. Морозець стабілізувався, землю злегка присипало сніжною крупою.
Приїхавши на місце, ми розгружали речі якраз в той гараж, біля якого ловив зв'язок, щоб потім перенести їх до погріба. Під час цього дійства до нас прийшли собаки. Їх було п'ять чи шість, всі різні за розміром, а головував у зграї досить великий чорний ротвейлер. Вони мовчки і нахабно зайшли всередину і стали нюхати мішки з продуктами.
- Глянь, які наглі, - сказав я.
- Нарвані, - погодився Олексій. - Киш, бля! - сказав він ротвейлеру, відпихаючи його ногою вбік.
Ротвейлер утробно загарчав, ніби зневажав авторитет людини. Така поведінка здалась нам дещо загрозливою і ми тихенько вигнали собак з гаражу. Але, коли повернулися за черговою частиною поклажі, знайшли розірваний мішок з хлібом. Судячи зі всього , пару батонів собаки потягли, а решта валялася в пилу і бруді.
- Шкода́ хліба, - сказав Петро.
- Да, жалко, блядь, - відповів я.
- Цей чорний якийсь страшний. Рикає.
- Страшніше, блять, чим ми з тобою, тут нема нікого.
- У нього погляд не такий. Мабуть, він і трупи, сука, їв. Лазив десь по посадках.
- Може. Це дикі собаки, їх ніхто не годує. В принципі, вони і ранєного можуть загризти. Но ти себе накручуєш, я думаю.
Ми перенесли решту речей і зайнялися справами. Тепер підвальчик став нам своїм, хоч і не рідним, але обжитим. Всі речі припасовані до ладу, все в зручному порядку.
Коли мені кажуть їхати на нове місце, всередині кожен раз виникає фізично відчутна тривога і тоскне бажання послати всіх подалі і десь з'їбатися. Це не змінилося з набуттям досвіду, це страх невідомого. Але, коли вже побудеш на місці, частіше за все попускає і з'являється нормальний діловий настрій. А їхати на обжите місце вже набагато легше.
Від погріба до позиції стежка йшла по городах, перетинаючи обидві вулиці. В кінці ми завжди проходили крізь великий гараж, у калітку, потім у ворота, потім через дорогу, і далі в "наш" двір. У гаражі окрім інструменту і залізяк лежало і висіло різне риболовне знаряддя: вудки, сачок, маска з ластами. Великих водойм поруч немає, тож де господар цих скарбів ниряв, я не знаю. Також там лежали в ящику новорічні прикраси, гірлянди і дощики. Ну, а позаяк наближався Новий Рік, то дорогою назад я взяв в гаражі ті пухнасті блискучі дощики. Ми простували городами, Добрий попереду, я трохи позаду. Зліва від стежки, в метрах шести, росли чотири невеликих, в людський зріст, сосенки. Я подався до одної з них і почав прикрашати колючі віти дощиком. Він здавався мені дуже красивим: золотий, срібний, блискучий. Але його було катастрофічно мало і на моє розчарування сосенка виглядала напівголою.
Тут над городами задзижчав якийсь коптер. Я почув, що Льоха кличе мене. Дивлюся: він заховався від дрона за величезний бетонний куб, який чогось стирчав тут серед городу, і показує мені жестами щоб я теж ховався. Коли ж він усвідомив , що я не спішу, жести почали показувати рівень моїх розумових здібностей.
- То наааш! - заспокійливо крикнув я, у відповідь на що отримав страшну гримасу і ясно долинувше до мене слово "довбойоб".
В Соледарі квадріки завжди літали через наші голови туди-сюди. Два з них точно були наші, вони цілий день позмінно висіли над мінним полем, роздивляючись ворожі позиції. Один летів на заміну батареї, його одразу міняв інший. Ефпівішок тоді ще не було, але кожен старався ховатися, почувши в небі "жужика": ніколи не знаєш, чий він і чи не наведе на тебе обстріл.
Коли ми зайшли в погріб, Олексій сказав, театрально скосивши на мене очі:
- Петя, я з Жекою більше не піду!
- Чого? Шо ся стало?
- Бо він їбанутий! Дрон літає, а він йолку наряжає! Нє, ти бачив таких??? А того разу каже мені: можеш ходити до гаражу, сідаєш на лавочку, і ловиш связь. Я сів, і тут танчік як наїбне! Я бігом назад, в пизду не треба мені такий інтернет! Я з ним нікуда не йду.
І, хоча це було трохи нечемно з Льохіного боку, я його не засуджую.
***
Пацанам з РВП прислали підкріплення у вигляді трьох чуваків з ПТУРом. Накрапував дощик, коли вони розгружали з машини свій апарат. Ці також виявилися нашими старими знайомими по херсонському наступу. Взагалі-то тільки їх командир був з РВП, двоє інших раніше були у взводі ПЗРК, але якимось дивним чином стали тепер птуристами. Весело побалакавши, проспавши весь день в підвалі на нашій позиції і скуривши купу цигарок, опитні воїни по сутінках поїхали назад і більше не поверталися.
Наступного дня ми з Добрим заступили на чергування. Погода зробилася сонячною, по небі де-не-де пливли сірі зимові хмаринки.
Звично гепали вибухи, шипіли, пролітаючи, снаряди, тріщали постріли. Десь позаду нашого кварталу об'явився американський аналог нашого агееса і тепер було чути його приглушені короткі черги, а іноді навіть свист сорокаміліметрових гранат. Автоматичні гранатомети стріляють навіть тихіше за кулемет калібру 7,62, тому вирахувати їхнє розташування за звуком дуже важко. Їх безпечніше використовувати з закритих позицій.
Судячи з радіо переговорів, наші здали вагнерам дві невеликі вулиці. Ці вулиці впиралися в довгу посадку, в якій поперед нас раніше сиділи піхотні спостерігачі. Тепер їх там не було. Ситуація для нас стала більш загрозливою. Тепер бої точилися ближче і кулі іноді стали пролітати прямо над нашим погрібом - автоматні з тоненьким коротким свистом, кулеметні з гидким дзижчанням: жжж! Жжж!
Ближче до обіду ми раптом побачили, що ззаду до нас двором ідуть якісь "круті" військові. Вони привіталися і сказали, що заходять на цю вулицю в оборону.
Це виявились погранці, всього їх було двадцять чоловік. Я вже забув їх позивні, тільки пам'ятаю, що помітив серед них більш формальну субординацію, ніж звичну для передових підрозділів; згодом виявилось, що на війні вони лише кілька днів. Всі вони були добре одягнуті і озброєні американськими автоматами, під які їм спеціально видали патрони калібру 5.56. Їх командир - молодий лейтенант, притулив до стіни величезну і красиву снайперську гвинтівку. Я з цікавістю розглядав її, поки йшло знайомство.
- Бажаю здоров'я! - оптимістично казав летьоха - Ви хто? Ааа, ясно, ми до вас. У вас є що поїсти? Та як завжди, зірвали з місця, забули сухпаї. Нє, взяли трохи. Але мало.
- Та покормим, - відповів Льоха - ви скількох тут лишаєте? Чотирьох накормим. Плюс. Воду взяли? Ось тут чай грієм. Є кава. Ідіть в сторожку, не маячте толпою. Дрони літають.
Командир спитав нас, біля яких будинків шукати погреби, і пішов до решти своїх хлопців. Ми лишилися з чотирма погранцями.
- Як ви, пацани? - спитав Добрий.
- Та нормально, сиділи в великому підвалі. Звідти приїхали сюди. Там лишились ще двадцять, будуть нас міняти кожні три дні.
- Ви шо, йобнулись? Кожні три дні устраювать двіж? Вас одразу спалять та почнуть сюда насипати. Скажіть начальству, шо це повна хуйня. І не лазьте по вулиці, ваша задача лишатись непомітними. А ви як, з полігона, чи як?
- Да, були ми на полігоні. Знаєш, чому там навчали? Ходити строєм!
- Єбанутись!
- А прислали сюди, записали як спецназ.
- Та ви і є спецназ, ніхуя собі, яка екіпіровка! - засміявся Олексій.
- Ви всьо равно краще підготовлені, ніж ми були, - сказав я. - Знаєте, як нас учили? Два інструктажа по іглі, блять, і сразу на ноль!
- Та шо вони знають? - веселився далі Добрий, - Ловити людей з сумкою сигарет! Я сам їх скільки тягав через границю!
Погранці усміхались, погоджуючись з Льохою.
Наступного дня вони, не дивлячись на наші прохання, розвили бурну діяльність: рили окопи на городах, бо такий був наказ. Вечором в підвальчику Петя злостився, говорячи якоюсь плаксивою скоромовкою:
- Розумієш, Жека, я їм кажу: не лазьте, блядь, спалите позицію, нє, вони по всій вулиці ходять, лазять, підараси, не хочуть слухати, блять, дуже хоробрі, йобаний рот. Тепер нам пізда: москалі насиплють артою, подивишся, сто процентів.
- Сто пудов. Це вони до першого прильота храбрі, нахуй! Заїбали.
Я теж був сильно невдоволений, бо розумів, що наших порад, які давно перевірені досвідом, ніхто не послухає. Але вдіяти нічого було не можна. Ми поїли і лягли спати. Тепер між нами і москалями стоїть потужний захист, можна спати всім, і тільки одним вухом слухати рацію.
***
Вночі якісь собаки залізли в сарай, витягнули мішок сухпаїв, розідрали його, розгризли з десяток порцій і порозкидали те сміття по всьому дворі. Тут треба сказати, що назвати двором те місце, де ми жили, можна було тільки за наявності великої фантазії. Обидва добротних будинки були вщент розбиті і спалені, гараж також, всюду звисали обгорілі дроти і проволока, ворота пробиті осколками. Мабуть, згори двір виглядав непридатним для життя, але під деревом сховався вхід в наш погріб, а збоку від нього дивом вціліли два малих дерев'яних сарая. В одному стояв генератор, а в другому лежали продукти.
Чому ж раніше цей квартал сильно бомбили, а тепер ми сидимо у відносному спокої? Навіть посередині двору на позиції - стара велика воронка, від сто п'ятдесят другого снаряду. Бо тоді тут було багато людей з 93 бригади, їх і бомбили, а зараз майже нікого.Тому ми з пацанами так і нервували: знали, що як тільки ворог побачить великий рух, влаштований новачками, знову зацікавиться нами і спокою кінець.
Поки збирав по дворі срач, залишений псами, сильно розлютився. До нашого погріба постійно приходив один собака - кудлатий та спокійний, але це була не його робота. Фронтові собаки бувають такі, що ідуть до людей, просять їжу і мають доброзичливу вдачу. Ще дві такі приходили до нас на позицію, де і так вже базувались три кота-приблуди. Але бувають і геть здичавілі пси, від яких одна шкода.
Повернувшись до погріба, я розшукав у рюкзаку глушник, який мені подарував один приятель, і почав накручувати його на свій автомат.
- Собачку хочеш йобнути? - здогадався Петя.
- Це ота банда, помниш, шо хлєб тоді порвали. Побачу чорного - йому пізда.
- Та ладно, жалко їх, - сказав Петро, - вони голодні просто.
- Ти ж сам казав, що вони трупи їли, - підколов я його. - Короче, це непорядок. Тоді в Андріївці я тоже одну собачку стрельнув, бабка попросила. Каже, дай тобі боже здоров'я, синок, бо вони перетягали всіх гусенят, циплят, і мені, каже, пройти по вулиці не дають. А там була банда: один здоровий, сірий, і при ньому білий такий, малий. Ото як шакал із "Мауглі" біля тігра. Здорового йобнув, малий кудись утік.
- Живодьор ти.
- Сам такий.
Взявши автомат, я прогулявся вздовж задньої вулиці, посидів трохи на лавочці у чиїхось воріт. Далеко серед пустиря, біля високовольтного стовпа, біліла якась чи то коза, чи то вівця. Схоже, що живіт у неї був у крові. Вона кволо тинялася з боку в бік, іноді лягаючи на землю. Мабуть, поранило при обстрілі. Одразу згадалася корова, якій осколком пробило морду і носові пазухи. Пастися вона не могла, з рота і носа текла слина з сукровицею, і іноді лунало жалісне хрипле мукання. Війна дуже жорстока до свійських тварин. І в цієї вівці вже немає шансів вижити: помре від ран.
Раптом я помітив, що до бідолахи прямують бур'яном два досить великих чорних собаки, типу помісі німецької овчарки з дворнягою. Вони почали обережно хороводити навколо тваринки, але вона ще боролася за життя: бодала повітря в їхній бік і псам не стало сміливості напасти.
До них було метрів сто двадцять. Я підняв автомат, і шістьма пострілами поклав обох.
Стало трохи їх шкода. Принаймні, совість за них докоряла, хоча після знищення російських військових вона мовчала.
Чорний ротвейлер так більше і не з'являвся в нашому полі зору: вочевидь, розуму йому не бракувало і він пішов собі від гріха подалі.
Пацани, звичайно, не оминули нагоди і напівжартома обізвали мене "убивцею", але ніхто насправді тим не переймався. Є проблеми більш вагомі.
***
Наступного дня прилетіло по позиції. Сталося це дуже рано. Ми в себе дома чули вибух, але не звернули уваги. Коли ж прийшли на чергування, побачили, що весь двір вкритий білим пилом і уламками крейдяних блоків, а замість сарая, що стояв праворуч від воріт, на землі лежить самий тільки дах. Так цікаво: снаряд вибухнув всередині, всі стіни вилетіли назовні, а дах впав донизу, майже не втративши форму, бо був покритий металочерепицею.
Всі погранці, окрім одного, сиділи у підвалі, не висовуючи носа. Той, що лишився, варив каву, тобто грів воду, поставивши кружку на два уламки цегли, між якими горіла "окопна свічка". Чад від свічки був неймовірний і кружка стала геть чорна. Ми привіталися і сіли на лавки, розпитуючи, що і як.
- Розказуй. - сказав Добрий.
- Та повезло, всі були внизу, один вилазив, але був отут в доміку, його трохи глушануло.
- Один прильот був?
- Так, один раз йобнуло. Всі бояться. А я не боюся, може я такий безстрашний? - сказав він трохи самовдоволено. Йому було років сорок, лисоватий, невисокий. Його слова не здивували мене: так іноді буває в перші тижні бойових дій. Хтось одразу шокований, а хтось ще "не розчув" свій страх, бо нерви ще в порядку.
- Страх буде, - сказав я без посмішки, з відчуттям і виразом внутрішньої втоми. - В тебе все ще попереду.
- А шо це було? Може "град"?
- Нє, - відповів я. - Гради спочатку кидають штуки три пристрілочних, а потім насипають від восьми до сорока штук. Буває, після трьох-чотирьох більше нічо не прилітає: економія. Але тільки один - нє.
- Це танчік, - сказав Льоха. - Шукає нашого Секунду, ніяк не знайде. А той в пивниці водочку хуярить! - він якось заразливо і смачно засміявся. Мені теж стало смішно.
З підвалу через квадратний люк вигулькнула чиясь голова в касці.
- Шо ви тут? - спитала голова.
- Каву варим. А ти шо?
- Та йоптвоюмать, у вухах досі дзвенить.
- Вилазь, попий кавусіка.
- Та шось стрьомно стало.
- Хуйня, всьо нормально. От судьби не утічеш.
- Кстаті, про судьбу, Льоха, - почав я, - ото коли ми ходили з Секундою на піхотне КСП. Корочє, я кажу: пішли через пустир, потім мимо кладбіща, мимо гаражів і до пятіетажек. Він каже: нє, пішли в обход по трасі. Я, корочє, боявся по трасі, але согласився. Ідем, все нормально. І тут, хуяяяк! Прилітає штук десять градів по пустирю, по тім кущам, де я хотів іти! Яяя їбууу! Ми впали на асвальт, блять, і біля нас осколки - цок-цок-цок такі, блять, на ізльотє падають. А пішли б туди?
- Нахуя ви вобше туди ходили.
- Там, прикинь, стоїть пятіетажка, а середини нема, вся упала: ес триста в'їбала.
- Ніхуя собі. Короче, пацани, - звернувся він до погранців, - казав вам Петя: будьте непомітні. Хто непомітний, той живий. Дивіться, блять. А то мені не буде з ким бізнес по контрабанді мутить.
- А покажи, Льоха, їм фотки, як тебе уєбало на мотолизі.
Добрий дістав телефон і знайшов фото.
- Осьо, дивіться: прямо під гусянку попало. Я сидів зверху, злетів хуй знає куди, потім очнувся, дивлюсь: мужик горить, весь в соляркє і кричить страшно, а я нічого зробити не можу... Піднятися не можу. Потім поліз на карачках. Це вже потім мотолигу сфоткали, для отчьота, бачиш, вся згоріла, блять.
- Нахуя фоткали, який звіт?
- Як, блять, нахуя. Списати треба. Поранення при яких обставинах було, - треба. Бо напишуть, шо ішов-ішов, блять, упав і забився.
- Підараси.
- І не кажи. Підари кончені.
- Бери кружку. Скільки тобі?
- Отако, досить. Ммм, пахнее! Класна кава.
- Грій ще, спитай, хто буде. Війна війною, а кава - по распісанію.
***
Нам сказали, що бригаду будуть звідси виводити.
Ситуація у піхоти дуже ускладнилася. Майже всі позиції, які не були розташовані в будівлях, а викопані в полях і посадках, були зруйновані ворожою артою. На деякі позиції зайти цілим було складніше, ніж просидіти на них кілька днів. Наші втрати росли.Ворог не мав швидкого просування, але ще два провулки були цього тижня втрачені. Піхота постійно давала мінометам, арті і танчікам координати цілей, але зазвичай добра половина пострілів була мимо. Втім, судячи з переговорів по радіо, вагнера несли дуже значні втрати, бо одні і ті ж будинки вони захоплювали, залишали і захоплювали знову по кілька разів. Було дуже дивно чути, як вони не зважали на втрати і нехтували своїм життям. Я намагався стати на їхнє місце і розумів: я б не пішов на десятий штурм тої самої вулиці по трупах побратимів. Це протирічить здоровому глузду. Але, чи то в них психологія була як в тих жуків з "Зоряного десанту", або вони щось вживали, або їх тримав страх отримати кулю в спину від своїх, - вони зі впертістю зомбі лізли на наші позиції. Робилося це досить професійно - не кучею, не відділеннями або взводами , а як за підручником, трійками, методом просочення.
- Фанта, я Калина, - хрипко лунало з рації пізно ввечері, - на зв'язок. (Позивні привожу умовні, бо я їх вже забув)
- На прийомі! - бодренько звучало у відповідь.
- Бачу на 12 годин в будинку трьох підарів. Знову заскочили.
- Який будинок? Уточни, прийом.
- Угловий. Угловий.
- Прийняв. Спостерігайте, зараз Акула насипе.
- Плюс.
- Акула, я Фанта, на прийом.
- На прийомі.
- Акула, даю кори по іксу ігрєку, відпрацюйте п'ятірочку.
- Фанта, плюс, записую.
- Ікс: 53, 94, 764. Ігрєк: 74, 32, 988 - не поспішаючи, з розстановкою, промовляв Фанта.
- Не пройшло, не пройшло, повтори.
- Ікс: 53, 94, 764. Ігрєк: 74, 32, 988.
- Плюс, працюємо. Піфагор, я Акула, на прийом.
- Акула, я Піфагор, на прийомі.
- До роботи готовий?
- П'ять маленьких.
- Плюс. Запиши кори по ікс ігрєк.
- Акула, я Піфагор, записав.
- Піфагор, я Акула, по готовності - доповідь.
- Я Піфагор, плюс, плюс.
Я уважно слухав, намагаючись зрозуміти, хто ж цей Акула - міномет? Арта?
- А ну, скільки займе у нього п'ять минут? - вголос подумалось мені. - Засікаю.
Пройшло 12 хвилин.
- Москалі не дочекаються того Акули, - знов пробурчав я. Але тут, ніби почувши мої думки, рація радісно заволала:
- Акула, Акула, я Піфагор, до роботи готовий!
- Піфагор, я Акула, осколком плюс один.
- Я Піфагор, плюс один.
Невелика пауза, звідкісь долинає не дуже голосний вибух.
- Піфагор, дай менше п'ятдесят.
- Акула, я Піфагор, прийняв. Акула, я Піфагор, даю плюс один.
Знову вибух.
- Піфагор, нормально! дай вліво десять і плюс чотири.
- Акула, я Піфагор, прийняв. Даю плюс чотири.
Вдалині, з інтервалом секунд в п'ятнадцять, одгупало чотири вибухи.
- Акула, я Піфагор, роботу завершив.
- Калина, я Фанта, шо там у вас?
- Фанта, Фанта, підари тікають, дякую.
- Калина, я Фанта, плюс. Спостерігайте. Акула, я Фанта, дякую, ціль умовно уражена.
- Фанта, плюс, плюс.
- Ну, хоть злякали, - позіхнув я. - І то добре. А хто цей Акула? Саушки?
- Танчики, - відповів Добрий. Вони там стоять, помниш, де ми ночували?
- Ага. Ясно. Ти чув сьогодні, що піхота передавала? Десятка не хоче на наші позиції заходити. Бояться. Той каже: заведеш хлопців на позиції. А другий потім отвічає: вони отказуються. Піздєц.
- Я тоже їбав би туди іти.
- Але ж наші сидять.
- Я їбав би. Нас виводять, нехай сидить десятка і ще сюди заходить сімнашка танкова.
- Сімнадцята?! Піздєц Соледару. Здадуть нахуй. Це ж отказніки, підараси, блять. Наш танковий бат на Херсоні хуярив, а ці тіки морозились. Це піздееец.
- Та мені якось так похуй, шо аж невдобно. Аби нас забрали.
- Согласєн. Ці погранці позиції тримати не будуть. Я їм сьогодні об'ясняв, як тікать правільно, по три, по пять. Шоб не в'їбало багато одним снарядом.
- Чуєш, їхній лєтьоха каже: я со своєю вінтовкою на снайпера б хотів полювати! Я думаю: довбойоб ти молодий, всяка хуєта у тебе в голові. - Олексій задоволенно усміхнувся.
- Ги-ги! Снайпер, блять. Снайпера треба чимось мощним накривать. Надивляться кіна. Корочє, - цее всее хууйня! Одне обідно: не хочу Новий рік тут зустрічати. Скоріше б уже забрали. Ладно, Льоха, поіграю в ігру перед сном, - підвів підсумок я, і задумливо втупився у телефон.
***
Дні стояли якісь прозоро-пасмурні, немов хтось розлив по небу білий кисіль. Хмарність то густішала, то пропускала розсіяні сонячні промені. Сніг і дощ не тривожили нас своєю моквою. Віяв свіжий вітер, дихалось легко, запах повітря чомусь відносив мене у дитинство. Природа зовсім не знає, що у людей іде війна. Як завжди, восени летять своїми небесними шляхами гуси-лебеді, турбуючи серце щемним криком, ростуть трави, відбивають від коріння свіжі пагони розтрощені снарядами дерева, вільно бігають полями зайці та фазани, які ще більше розплодилися у безлюдді фронтової зони. Серце хоче напитися цієї святої тиші, відчути колишні безтурботність і спокій.
Але не може: гримить, тріщить, виє, стукотить, посвистує кулями війна, не відпускаючи від себе ні на мить. І хоча ми є продовженням природи і її невід'ємною частиною, на думку незмінно спадає, що людство перейшло якусь важливу межу і зрадило Велику Матір, а вона у відповідь перестала чути своїх дітей.
- От шо людям не вистачає? - сказав зранку Петро, вдихаючи на повні груди і усміхнено щулячись, наче великий лагідний кіт, - живи, рости дітей, люби жінку, працюй і радуйся! Нєт, блять, їм тре воювати! Піздєц, чуєш, як хуярять? Підараси, йобтвоюмать.
- І не кажи. Далбайоби, - гигикнувши, коротко підсумував цю філософську думку Сергій, і закурив. Його погляд замріяно полинув кудись у далечінь.
Машина прийшла по нас 31 грудня вдень.
Ворог ніби точно знав, що відбувається заміна підрозділів, бо обстріли і штурми стали інтенсивнішими і жорстокішими. Відчувалася якась тривога за фронт, попри ті філософсько-цинічні слова, які звичайно кажуть в таких випадках військові. Фронт - наша справа, тому завжди шкода, якщо жертви і праця виявляються марними. Але відчуття безсилля щось змінити спонукає вмовляти себе, що тобі все одно. Так вже влаштована психіка.
Ми швидко закидали речі в бусік, залізли всередину і зло загепали кулаками по стінкам: водій чогось не спішив рушати.
- їжжай, бляять, хулі ти стоїш!!! - загорлав я, не знаючи, чи чутно мене у кабіні.
Машина рушила.
Протряслися, сидячи на речах, хвилин десять і зупинилися: заїхали до багатоповерхівок по ще одне відділення. Нашим поглядам постали майже цілі, але без жодного вікна, великі панельні будинки. Прямо перед носом у дворі я побачив величезну воронку, в яку наш бусік міг би сховатися увесь. Я здивувався міцності радянських панельок: жодна стіна не завалилася, хоча до ями було не більше десяти метрів. Може, вони робились "на случай ядєрной войни"?
Хлопці з другого відділення вилізли з під'їзду, поздоровкались і почали тягати речі. Ми їм допомагали. Якщо в нас було до біса речей, то у них їх було ще більше: дві буржуйки доповнили картину вавилонської вежі всередині буса. Постояли, побалакали.
- Драґо двісті, - повідомив летьоха. І ще двоє ранєних.
- Як, блять??? Як це сталося???
- Вони на зеушці виїзжали по піхоті стрілять. Один день нормально, другий теж, а на третій іх чекали: ПТУР прилетів прямо в машину. Драго одразу загинув, двоє важких. Радзівіл і ще один.
- Як їхній стан?
- Стабільний ніби. Операції роблять.
- Це піздєц. Нахуя вони з одного й того ж місця працювали? Міняти треба! Це ж зеушка! (Зенітна двоствольна автоматична пушка) Вона, коли їбаше, її ж здалеку видно!
- Командір довбойоб. Наказали: ось точка, там маєте бути. І піздєц, - мусиш стояти.
- Свою голову тре мати, троха дурити начальство. Це ж, блять, твоє життя!
- Дуже шкода Драґо, хороший був пацан, маленький, такий живжик, веселий. Він же ж на Оріхові, на початку, шість сушок іглою підбив.
- Шість? Ніхуя сєбє. Як це так? І шо, якусь медаль чи орден дали йому?
- Ага, із закруткою на спині.
- Я їбу. Всяким тиловим підарам дають, блять.
- Нє, казали йому орден дали.
- Да? Не чув, та шо толку...
- Може, рідні більше отримають грошей.
- Шкода, короче.
Помовчали, зітхнули.
- А чуєте, пацани, ми коли виїжджали, позаду нас міна впала. Далеко, метрів сімдесят. - сказав водій.
- Не попала, і добре, - озвався хтось.
Поранений хлопець був знайомий, це він подарував мені глушитель. Молодий, красивий, вихований, життєрадісний, вчитель зі Львова. Прийшов на війну ось-ось недавно, після британської учєбки, і одразу так не пощастило. Я замислився, озираючи розтрощений двір.
На бетонному парапеті лежала чиясь каска. Підійшов, забрав її і хазяйновито поклав в бус, до малакучі.
- Нєхуй бросать, де попало! - мотивував я свій мародьорський вчинок.
- Залазьте, поїхали! - скомандував Стелс.
Доїхали нормально, без пригод, якщо не вважати пригодою те, що нам було дуже незручно їхати на купі речей і що мене загойдало до тошноти і білого обличчя. Дуже не люблю це відчуття, таке враження, що зараз здохну. Але то все дрібниці. Зате Новий рік я зустріну помитий, в теплій хаті.
Прощавай, Соледар, місто солі і працьовитих людей, місто героїзму і лихої смерті. Надіюсь, більше ніколи тебе не побачу.
23.04.2024.