1) Традиція видряпування графіті прийшла з Візантії.

Вона прийшла із християнством. Молитва, залишена на стінах храму, на думку людей того часу, була постійно звернена до Господа, доки храм стоїть. Як говорить В. Корнієнко і до цього була традиція видряпувати написи чи малюнки на поверхнях, які для цього не призначені — стіни, паркани, побутові предмети. Наприклад, амфори підписували: «Ми знаємо «Мстиславля корчага»» та «Біле вино Зокове»».

Графіті — це традиція, яка була присутня по всіх теренах Русі-України. У Чернігові їх доволі багато, в Галичі. Ці написи виявляються і в Кирилівський церкві 12 ст., і в Церкві Спаса на Берестовому. В Києві, тобто там, де люди вміли писати, там вони не тільки писали грамоти та літописи, а й викладали всі свої знання на стінах. На жаль, якихось побутових споруд від тих часів у нас не збереглося, але і там могли бути певні написи.

2) На сьогодні найдавнішим є графіті, що датовано 1019 р. (за даними В. Корнієнка).

Це молитва «Господи, помози рабу Божому…». Цей запис, який, на думку В. Корнієнка, могли виконати у 1019 р., проте остання цифра не збереглася, тож найбільш пізньою датою цього запису може бути і 1021 р.

3) Наразі знайдено 7 більше тис. гафіті (за даними В. Корнієнка)

4) Доведено, що мова графіті – строукраїнська.

В. Корнієнко зазначає: «Дослідження графіті показали, що в Києві розмовляли тією мовою, яку філологи називають староукраїнською. Вона трохи відрізняється від сучасної української. Але в цілому були подібні словоформи, відмінювання слів і побудова речень». Також він додає: «Раніше про староукраїнську мову казали як про таку, що почалася з 14 століття. За радянською концепцією, у триєдиного народу, що розпався після навали монголо-татар на українців, білорусів та росіян, була спільна мова. І тільки під впливом загарбників починають формуватися сучасні українська й білоруська, а російська начебто зберегла риси давньоруської мови. Насправді давньоруська мова — вигадка. Філологи якщо й кажуть про спільну старослов’янську мову, то це про ту мову, яка побутувала ще до розселення слов’ян на початку нашої ери, але аж ніяк не в 11-12 століттях».

Більш розлогий коментар В. Корнієнка щодо мови графіті: «Треба розуміти, що церковнослов’янська мова, яка сформувалась на основі праці Кирила і Мефодія — це мова писемності та богослужіння великої території слов’янських народів (від Балкан до Новгорода). Це те саме, чим для Західної Європи була латинська. Адже латиною вели богослужіння, нею писали. Це була ділова мова. Наприклад, чернець, який із Франції приїздив до Німеччини, не знаючи німецької мови, все-таки міг брати участь у служінні, міг писати листи тощо. Церковнослов’янська виконувала ту ж роль тут, на наших теренах.

Але, потрапляючи в певне середовище, близьке за розмовою, латина вульгаризувалася, тобто спрощувалася, туди проникали розмовні елементи. Така сама ситуація спостерігається й на теренах Русі, зокрема й у Києві. На жаль, у нас дуже мало з Києва побутових пам’яток писемності. Однак, навіть за такими вкрапленнями ми можемо простежувати риси розмовної мови, які потрапляли до книжок під час переписування. Тому зараз навіть колеги-філологи, які займаються дослідженням української письмової спадщини, зокрема пані Людмила Гнатенко, вводить термін «церковнослов’янська мова української редакції». І на підставі графіті можемо бачити, що це є дійсно мовою, яку можна умовно назвати «староукраїнська». Вона дещо відрізняється від сучасної української літературної, але містить основні риси, притаманні цій мові.

У радянський час про староукраїнську мову говорили починаючи з 14 століття, нібито українська мова з’являється в цей період. Наш Інститут мовознавства видав відомий «Словник староукраїнської мови» у двох томах на підставі грамот 14-15 століть. Радянська концепція була така, що під навалою монголів розпався триєдиний народ на українців, білорусів та росіян. І вже потім починають формуватися під впливом загарбників сучасні білоруська й українська мови. А от російська залишила в собі риси живої давньоруської мови.

Але давньоруська мова — це вигадка. Повна вигадка. Можна казати про якусь спільну старослов’янську мову ще до розселення слов’ян. Але це буде не 11-12 ст., а початки нашої ери. Та мова, якою говорили тут, у Києві — це староукраїнська.

Якщо ми говоримо про російську мову, то вона дійсно близька до церковнослов’янської. На мою думку, так сталося тому, що Володимиро-Суздальське князівство формувалося на теренах не слов’янських народів. Туди здійснювалися різні міграції, з різних князівств Русі. Для тих людей дійсно церковнослов’янська мова була своєрідною «загальною» мовою, якою всі один одного розуміли. Наприклад, якщо навіть зараз киянин буде говорити з мешканцем Закарпаття, то він мало що зрозуміє, але обидва вчили українську в школі, тому можуть нею порозумітися.

Треба сказати, чому ці елементи розмовної мови проникають. Адже основа – дійсно церковнослов’янська. Ми можемо більш-менш розуміти болгарина, який говорить повільно. Він, в принципі, нас теж розуміє. Чи польську мову, чи іншу слов’янську. Є спільні корені. Можна розуміти, але оця спільність спонукає до того, що під впливом схожості розмовна мова починає поступово розчиняти в собі писемну церковнослов’янську. Цей процес «розчинення» по суті завершився в 14 столітті. Певною мірою, цей час означає не стільки появу української мови, скільки той факт, що вона повністю увібрала й розчинила в собі церковнослов’янську писемність. Але це не такий швидкий процес, тому дійсно з 11 ст. те, що ми можемо взяти з писемних джерел — це графіті, які показують, що вже в цей час староукраїнська мова була розмовною мовою принаймні цього регіону.

Розмовляючи зі своїми колегами з Білорусі, які досліджують графіті Полоцька, щодо діалектних особливостей (там теж виділяються певні особливості, які дослідники розглядають, як особливості білоруської мови), я переконався, що не має підстав говорити, що на всій величезній території Русі від Карпат до Півночі всі розмовляли єдиною давньоруською мовою. Була єдина писемність. А кожен регіон Київської Русі розмовляв своєю мовою, яка, як і всі слов’янські, мала щось спільне, але й чимало відмінностей.

Сергій Олександрович Висоцький підійшов майже впритул до вирішення цього питання. Вийшла книжка його авторства «Київська писемна школа ХІ-ХІІІ століття», у якій він обґрунтовував специфіку саме київських графіті, але все ж таки він залишався вірний тій традиції, що ця « Київська писемна школа» була притаманна для всієї території, зокрема й для Новгородської, яка мала певні відмінності. Але в основі все ж лежала «Київська писемна школа»».

5) Доведено, що графіті вишкрябували на стінах усім, що мало твердий гострий край – писалами, голками, ножами.

Також це бцли інструменти, що мають товсті конічні леза, шпильки, може, шило, ніж. Як говорить В. Корнієнко, за формою прорізів можна встановити, який саме інструмент використаний.

6) Доведено, що графіті не робили крадькома (часто залишаючи свої імена, хоча й мистецтво того часу було переважно анонімним).

Раніше вважали, що графіті писали крадькома. Богослужіння було довге, присутні стомлювалися й від нудьги дряпали стіни. Але певна частина написів виконані на висоті людського зросту, великого розміру (частина написів добре помітна без бічного освітлення). Ніяк не можна сказати, що вони зроблені крадькома. Ймовірніше, що написи виконувалися переважно тоді, коли служби у храмі не було, але люди мали доступ до собору.

У Церковному уставі князя Володимира Великого «різання стін» за тяжкістю провини прирівнювали до посічення хреста або розриття могил — «крест посікают, или на стінах ріжут» — і карали 20 ударами палицею. Однак величезна кількість графіті не тільки на стінах Софії Київської, а й у церкві Спаса на Берестові, Михайлівській церкві Видубицького монастиря, в Успенському соборі Лаври свідчать, що писали всюди, де була така можливість.

Велика кількість написів на фресках говорить про те, що існували якісь умови, за яких це можна було зробити. Які це умови, на жаль, сьогодні не можна сказати.

Є графіті навіть у вівтарних частинах храмів, куди нога мирян не ступала. Хто-хто, а священнослужителі мали б дотримуватися заборони «різати стіни» храму. Виходить, у свідомості тогочасних людей не було розуміння, що вони чинять щось погане.

Собор був для давньоруських киян своєрідним поштамтом Вічності. Вони довіряли йому графіті-молитви Господу про потаємне і благали помилування. Видряпували на фресках свої імена, щоб ті святі молилися за них повсякчас. А їхні звертання до святих тепер дають змогу визначити, хто там зображений. Священики звітували засічками про здійснення проплачених поминальних служб.

7) Найпопулярнішим місцем для графіті були фрески.

Що популярніший був святий, то більше графіті залишали на його фресці. Саме зображення автори графіті намагались не пошкодити, писали на довколишньому тлі. Більшість написів і малюнків виконані на рівні людського зросту, хоча деякі зроблені навколішки. Декілька розташовані на висоті понад 3 м від рівня долівки. Очевидно, їх лишали майстри, які поновлювали живопис.

На одних фресках написів до десятка, на інших — сотні. Рекордсменом є фреска з образом святого Онуфрія в південній галереї собору. На ній понад 200 графіті.

8) На стінах храму заборонялося писати неправду.

Це можна пояснити тим, що за середньовічними уявленнями, виконаний у храмі напис стає освяченим самим храмом.

9) Графіті мали комунікативну функцію.

На стінах Софії Київської знайдено як молитви, написи, що фіксують історичні події, так і дитячі малюнки та, навіть, прокльони.

10) У соборі знайдено графіті, що виконано не лише кирилицею, а й глаголицею.

Незважаючи на широке розповсюдження кирилиці, створеної Кирилом та Мефодієм та використовуваної для церковних текстів, знайдені численні написи глаголицею, свідчать про те, що загал ще довгий час не сприймав штучно вигадану писемність.

11) В соборі найдено графіті, що написані грецькою, вірменською, польською, німецькою, латинською, чеською та англійською мовами.

Це засвідчує поліетнічність населення Києва у давні часи.

• Графіті, що перекладається з грецької як «Господи, допоможи рабу Бога, Григорісу…». Він був художником собору.

Як говорить В. Корнієнко: «У ті часи не було традиції підписувати свої твори в храмах. Так що це граффіто (історичний напис в однині) — виключення з правил. Щоб зробити його, у грека повинні були бути на те серйозні причини. Які? Оскільки намальована в тому місці фреска із зображенням Христа густо списана графіті прихожан, вважаю, в ній знаходиться святиня, яку в якості приданого привезла з Константинополя до Києва дружина князя Володимира Хрестителя Анна —невеликий фрагмент Хреста Господнього. За часів Анни вмуровували в стіни храмів частини мощей святих, а також цінних християнських реліквій. Їх могли просто розтерти в порошок і змішати з фарбою, яку використовували для розпису церкви». На жаль, зараз немає технічної можливості перевірити версію дослідника.

Також В. Корнієнко приводить приклади надписів давньогрецькою мовою «ὃ ἅγιος Νικόλαος ἐλέησόν με» — «Святий Миколай помилуй мене». Існують графіті латиною. В двох місцях є згадки про жінок, в першому випадку мова йде про деяку «Sofia semionova anatolieva zona», у другому — про якусь невідому «katarzynu», скоріше за все це були представники польської громади в місті. На перший погляд здається дивним, що поляки ходили до православного храму, однак якщо пригадати, що він був збудований ще до розділення Церков, то проблема відразу знімається.

12) На графіті, крім написів можна побачити зображення святих, хрести, і навіть малюнки домашніх тварин.

Достеменно не відомо, чи це молитва за домашнього улюбленця своєму святому, чи язичницькі пережитки тотемізму, чи ці зображення взагалі не мають релігійного підтексту. Демонструючи зображення домашніх тварин, В. Корнієнко жартує: «Стародавні кияни постили на стінах котів до того, як це стало мейнстрімом».