Про це сказав В. Корнієнко: «Методика така. Графіті фотографують при бічному освітленні (саме так непогано читаються всі його складові), потім по знімку виконують прорисовку кожної літери, штриха, прорізі. Чим відрізняються наші дослідження від роботи наших колег? Вони основну роботу виконують за фотографією в кабінеті, я ж — просто тут, у соборі. Справа в тому, що записи не завжди добре збережені, є накладання одного на інший. По–друге, різний сам тиньк — він подекуди пористий, неоднорідний. При потраплянні леза в різні види домішок тиньку виходять різні прорізі на стіні, це може змінювати форму літери, причому кардинально, тож її можна сприйняти за абсолютно іншу. Окрім того, треба враховувати й інші нюанси — наскільки постраждала стіна в пізніші часи, наскільки витерся тиньк. Головне — щоб усі складові графіті були відтворені так, як їх писав автор, а не так, як ми собі уявляємо чи хочемо додумати. Розрізнити всі ці нюанси по фото неможливо. Тому дуже часто в працях моїх колег, які мають справу з фотографіями, є огріхи. Наприклад, у написі насправді 43 літери, а у них — 472».
Також він додає: «Дослідження графіті вимагає високої концентрації. Іноді, щоб дістатися до деяких написів, доводилося і лежати на підлозі, і висіти на мотузці, й пересуватись по риштуванню, тягнучи за собою устаткування. Кожне графіті фотографується, тому що під бічним освітленням добре видно всі прорізи. Потім по надрукованому фото безпосередньо у храмі олівцем роблю промальовки, наводжу контури. Сергій Висоцький наголошував: це необхідно робити в соборі, біля оригіналу графіті, щоб відділити прорізи від випадкових пошкоджень, уникнути помилок і відтворити первісний текст. Самі ж написи лишаються на стіні. Пересічний відвідувач неозброєним оком більшість із них не помітить».