2
Сплячу красуню ми поклали на ліжко у спальні другого поверху.
Так, у моєї бабусі двоповерховий будинок. Коли я став заробляти пристойно, навіть дуже, для бабусі я зробив усе, втім, як і вона свого часу, коли мене ростила.
Ми спустилися на кухню та сіли пити чай. Бабуся варить найсмачніший чай. Я розповів їй всі подробиці сьогоднішніх подій.
- Не знаю чому, але мені здається Оля хороша дівчинка. Видно ж не фіфа, не силіконова, якась справжня. - з мудрим виглядом сказала бабуся.
- Не знаю. Як знати... А втім яка різниця, завтра відвезу її куди скаже.
- Хто знає до чого тобі цей подарунок...
- Угу, подарууунок... -протягнув,- гаразд, бабусю, дякую за смачний чай, я спати, до завтра. - поцілувавши бабусю в щічку, я подався спати.
- На добраніч, Максимко.
Чомусь сон не йшов. Крутилися слова бабусі: "якась справжня". А вона у мене чітке око має. Ще жодного разу її шосте чуття не підвело. Хоча, яка мені різниця, чи справжня Оля, чи ні. А от Маринку бабуся не долюблює... До речі, ОЛЯ гарне ім'я. Ой, короче, чому ж не спиться. А губи, то гарні.
Вранці прокинувся від запашного аромату бабусиних оладок. Тільки вона вміє так готувати. Я до речі їм тільки домашню їжу, коли до бабусі приїжджаю.
Спустився на кухню і здивувався. Поруч із бабулею за столом сидить і та сама Оля, чай попивають. І чомусь у мене серце підстрибнуло, як перед першим у житті побаченням.
ОЛЯ
Прокинулась. Згадую вчорашні події. Не по собі стало. Дивлюсь на стелю. Не моя. Як ошпарена зістрибнула з ліжка. "Де я?" Чую десь шум каструль. Іду на звук. Розумію, що треба спуститись на поверх нижче.
- Доброго ранку, дитинко. -з посмішкою промовила якась бабця, - як спалося? Виспалася?
- Н-не знаю. - Протягнула я, так як сама ще не в курсі.
- Сідай, не соромся. Я Марія Іполітівна. Оладки любиш?
-Угу, - задумливо, - мене Оля звуть.
– Знаю, Максим сказав. Та ти не хвилюйся, все добре.
Я мовчу, якось соромно стало.
Марія Іполітівна налила мені чай і почала розповідати мені як добре тут у селі і яке корисне тут повітря. Чую хтось зайшов на кухню. Здається це був той чоловік, що підвіз мене вчора. А я і не помітила який він гарний. Сірі очі, каштанове волосся, а тіло... Я аж трохи пістрибнула. Ой, куди тікати і як. Відчуваю, що почервоніла.
-Доброго ранку внучок. - радісно, наче співала, Марія Іполітівна.
-Доброго, бабусю.
Мені чомусь стало ніяково, змогла я лише кивнути, і якось відвести очі від чоловіка.
Він сів поряд за стіл. Марія Іполітівна подала оладки та чай онукові.
- Ну що, Оля-мандрівниця, як настрій? - м'яко запитав у мене Максим.
Я несміливо підняла на нього очі і ледь чутно сказала:
- Не знаю, нормально.
- Бачу потрібна тобі реабілітація, добре набирайся сил,— обернувся до Марії Іполітівни і додав,— тут повітря корисне, хай Оля трохи відпочине, а я поки що у справах поїду. Бабусь, проведеш мене?
- Так-так, звичайно. – Марія Іполітівна поспішила за онуком.
А я здивувалася. Як це. Я ніби додому хочу.
- Мій Максим, він такий, дбайливий. - з усмішкою повернулася Марія Іполитівна.
- Вибачте, тут автобуси ходять? - Запитала я.
- А навіщо тобі? Я тебе чимось образила?
- Ні-ні, що ви. Мені якось не зручно. Додому треба.
- Так Максимка тебе відвезе. Зараз просто справи якісь вирішує. Ти краще піди до своєї кімнати, приляж і відпочинь ще. Думки свої розклади.
Марія Іполитівна, як у воду дивилась. Із думками і справді треба було розібратись. І "о, у мене тут вже навіть є своя кімната?" Гаразд, піду ляжу, подумаю.
МАКС
Я вийшов надвір, бабуся за мною.
- Що, передумав дівчинку відвозити додому? - Як завжди у бабусі зір віщунки.
- Угу, ти наглянь за нею, будь ласка. Куди її у такому стані відвозити. Я по обіді буду. Подивимося.
- Ну звичайно, і пригляну, і не ображу твою знайому. А зараз куди? До Міши?
- Так, заскочу.
Мішка мій друг дитинства. Маринку він також не любить. Я на секунду замислився, її ніхто не любить. А я люблю? Ми повинні одружитися, а я все ніяк не можу визначитися з датою.
Так, у моєї бабусі двоповерховий будинок. Коли я став заробляти пристойно, навіть дуже, для бабусі я зробив усе, втім, як і вона свого часу, коли мене ростила.
Ми спустилися на кухню та сіли пити чай. Бабуся варить найсмачніший чай. Я розповів їй всі подробиці сьогоднішніх подій.
- Не знаю чому, але мені здається Оля хороша дівчинка. Видно ж не фіфа, не силіконова, якась справжня. - з мудрим виглядом сказала бабуся.
- Не знаю. Як знати... А втім яка різниця, завтра відвезу її куди скаже.
- Хто знає до чого тобі цей подарунок...
- Угу, подарууунок... -протягнув,- гаразд, бабусю, дякую за смачний чай, я спати, до завтра. - поцілувавши бабусю в щічку, я подався спати.
- На добраніч, Максимко.
Чомусь сон не йшов. Крутилися слова бабусі: "якась справжня". А вона у мене чітке око має. Ще жодного разу її шосте чуття не підвело. Хоча, яка мені різниця, чи справжня Оля, чи ні. А от Маринку бабуся не долюблює... До речі, ОЛЯ гарне ім'я. Ой, короче, чому ж не спиться. А губи, то гарні.
Вранці прокинувся від запашного аромату бабусиних оладок. Тільки вона вміє так готувати. Я до речі їм тільки домашню їжу, коли до бабусі приїжджаю.
Спустився на кухню і здивувався. Поруч із бабулею за столом сидить і та сама Оля, чай попивають. І чомусь у мене серце підстрибнуло, як перед першим у житті побаченням.
ОЛЯ
Прокинулась. Згадую вчорашні події. Не по собі стало. Дивлюсь на стелю. Не моя. Як ошпарена зістрибнула з ліжка. "Де я?" Чую десь шум каструль. Іду на звук. Розумію, що треба спуститись на поверх нижче.
- Доброго ранку, дитинко. -з посмішкою промовила якась бабця, - як спалося? Виспалася?
- Н-не знаю. - Протягнула я, так як сама ще не в курсі.
- Сідай, не соромся. Я Марія Іполітівна. Оладки любиш?
-Угу, - задумливо, - мене Оля звуть.
– Знаю, Максим сказав. Та ти не хвилюйся, все добре.
Я мовчу, якось соромно стало.
Марія Іполітівна налила мені чай і почала розповідати мені як добре тут у селі і яке корисне тут повітря. Чую хтось зайшов на кухню. Здається це був той чоловік, що підвіз мене вчора. А я і не помітила який він гарний. Сірі очі, каштанове волосся, а тіло... Я аж трохи пістрибнула. Ой, куди тікати і як. Відчуваю, що почервоніла.
-Доброго ранку внучок. - радісно, наче співала, Марія Іполітівна.
-Доброго, бабусю.
Мені чомусь стало ніяково, змогла я лише кивнути, і якось відвести очі від чоловіка.
Він сів поряд за стіл. Марія Іполітівна подала оладки та чай онукові.
- Ну що, Оля-мандрівниця, як настрій? - м'яко запитав у мене Максим.
Я несміливо підняла на нього очі і ледь чутно сказала:
- Не знаю, нормально.
- Бачу потрібна тобі реабілітація, добре набирайся сил,— обернувся до Марії Іполітівни і додав,— тут повітря корисне, хай Оля трохи відпочине, а я поки що у справах поїду. Бабусь, проведеш мене?
- Так-так, звичайно. – Марія Іполітівна поспішила за онуком.
А я здивувалася. Як це. Я ніби додому хочу.
- Мій Максим, він такий, дбайливий. - з усмішкою повернулася Марія Іполитівна.
- Вибачте, тут автобуси ходять? - Запитала я.
- А навіщо тобі? Я тебе чимось образила?
- Ні-ні, що ви. Мені якось не зручно. Додому треба.
- Так Максимка тебе відвезе. Зараз просто справи якісь вирішує. Ти краще піди до своєї кімнати, приляж і відпочинь ще. Думки свої розклади.
Марія Іполитівна, як у воду дивилась. Із думками і справді треба було розібратись. І "о, у мене тут вже навіть є своя кімната?" Гаразд, піду ляжу, подумаю.
МАКС
Я вийшов надвір, бабуся за мною.
- Що, передумав дівчинку відвозити додому? - Як завжди у бабусі зір віщунки.
- Угу, ти наглянь за нею, будь ласка. Куди її у такому стані відвозити. Я по обіді буду. Подивимося.
- Ну звичайно, і пригляну, і не ображу твою знайому. А зараз куди? До Міши?
- Так, заскочу.
Мішка мій друг дитинства. Маринку він також не любить. Я на секунду замислився, її ніхто не любить. А я люблю? Ми повинні одружитися, а я все ніяк не можу визначитися з датою.
Коментарі