Панельні будинки завжди тиснули на мене. Ці неймовірно великі будинки із сотнями тисяч потаємних історій запрошують до себе випити чаю, потім чисто випадково зіграти головну роль у чужій історії кохання, а зранку прокинутися з розбитим серцем. І хто б міг подумати, що єдиним хто мене підтримає це буде той самий жахливий безхатько із смітника біля мого будинку. Тоді він підійшов до мене, по-батьківськи поклав свою руку на моє плече і сказав: « Хлопче, справа зовсім не в цих панельках. Не думай про них. Вони і так залишаться стояти і спостерігатимуть за такими як ти. Вони не змінюються, змінюєшся ти». Я не знав, що робити з тими словами сказаними так невчасно, якраз перед тим як стояв на колії. Я мав чекати свого потяга. Котрий забере мене з цього міста. Такого рідного, і такого чужого водночас. Чекав, поки він закине кудись подалі, щоб я знайшов себе. Аби починав все спочатку. Але чому ж я стою не на пероні, а на цій довбаній колії? Нормальні люди завжди чекають потяг на вокзалі. Вони беруть свої важкі валізи, цілують на прощання рідних і покидають це місто. Вони усміхаються йому в надії, що ніколи більше сюди не повернуться. Але всі ці люди зовсім не схожі на мене. Адже не вони зараз опинилися посеред рейок, які як неймовірно довга стежка стелиться за небокрай. Ні не вони. Це я. Єдиний хто вирішив, що саме так можна подорожувати в часі. Я саме той хлопець, що передивився « Назад в майбутнє» і винайшов свою машину часу. Я той, хто подорожує без квитка. Я стер межу реального і вигаданого. Потяг ще далеко і я встигаю, ще написати листа рідним. Я маю ще час щоб подзвонити коханій, сказати як безмежно її люблю. Попросити в неї пробачення за всі жіночі дні без квітів і всі темні ночі без поцілунків. Я маю час подзвонити. Я маю час написати. Але я не можу проявити такої слабкості. Я стер межу і заразом дороги на повернення в мене вже немає. Замість того я просто лягаю на шпали. Сонце грає на моєму засмаглому тілі. Десь здалека чується гудок. Я зачиняю очі і уявляю, як мене несе вітер. Вітер сильнішає і тепер я відчуваю мене обливає гарячою водою. Руки невагомі. Зараз я їх не відчуваю. Я не відчуваю нічого. Моє тіло тут. Душа на іншому континенті. Тепер я мандрую не містами. Тепер мені не потрібні міста. Саме зараз я нічого не повинен доводити. Я подорожуючий. Вічний мандрівник. Я відкрив своє світло. Воно поглинуло мене. Мій останній подих забрали думки про заключні слова безхатька « Змінюєшся ти. Лише від тебе залежить що буде завтра. Саме життя це найбільша цінність. Бережи його». На жаль, цього я так і не зрозумів.