Любовь и вечность
Так создан мир: через года его, столетья Лишь только вниз течёт вода и всё на свете. И дом, где жизнь бурлит и плещет за карниз, – В конце концов на камни вниз, сквозь землю вниз. И всё, чему здесь удалось хоть раз родиться, Оно, как дождь идёт водой – дать всем напиться, Чтобы исчезнуть, раствориться меж камней. Я тост сказать готов, скорей прошу налей. Здесь согревая воды бродит солнца лучик, Он над поверхностью воды рисует тучи. Они заплачут, пролетая в вышине – Так урожай родит земля тебе и мне. Вот этот лучик называется любовью, А урожай земли даётся людям с болью. А через год всё повторяется опять: Рожать, творить, любить, чтоб снова умирать. Всё было зыбко, было тленно, преходяще. Мы мир творим, как будто ночью бродим в чаще. Ни на вершинах гор, ни в моря глубине Нет ничего, что сохраняет он вполне; Ни в мавзолеях, пирамидах, ни стихами. Скульптуры в пыль – не вечен мир, не вечны камни! Ни вечны слёзы туч, ни слёзы глаз моих, И даже горсти слов, впитавших этот стих. Но вечность есть, конечно есть, – её не знаем. Мы к ней душой, как тем пупком, когда страдаем, Когда с любовью вылетаем за карниз, И жизнь на камни, так душа стремится ввысь. Так мы даём ей, мы питаем вечность болью, Своей особенной прекрасною любовью, Своей молитвою, единственной судьбой, Словами песни, что возьмём в последний бой. Так вечность есть, она не здесь, её я знаю. Я для неё пишу, живу, люблю, страдаю. И даже выпав вниз, не кончив все дела, Через карниз я, камнем вниз, спою ей: "Ла!"
2023-08-02 09:54:01
0
0
Схожі вірші
Всі
Я і ніч
Поїзд падає в ніч. Це-останній ліхтар. Я і ніч. Віч-на-віч. То морозить. То жар. Ти вже, певно, заснув, Ти подушку обняв. Ти мене вже забув. В тебе тисячі справ Я від тиші глуха. Від мовчання німа. Я одна. Клич- не клич. Я і ніч. Віч-на-віч.
105
8
13096
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12133