Любовь и вечность
Так создан мир: через года его, столетья Лишь только вниз течёт вода и всё на свете. И дом, где жизнь бурлит и плещет за карниз, – В конце концов на камни вниз, сквозь землю вниз. И всё, чему здесь удалось хоть раз родиться, Оно, как дождь идёт водой – дать всем напиться, Чтобы исчезнуть, раствориться меж камней. Я тост сказать готов, скорей прошу налей. Здесь согревая воды бродит солнца лучик, Он над поверхностью воды рисует тучи. Они заплачут, пролетая в вышине – Так урожай родит земля тебе и мне. Вот этот лучик называется любовью, А урожай земли даётся людям с болью. А через год всё повторяется опять: Рожать, творить, любить, чтоб снова умирать. Всё было зыбко, было тленно, преходяще. Мы мир творим, как будто ночью бродим в чаще. Ни на вершинах гор, ни в моря глубине Нет ничего, что сохраняет он вполне; Ни в мавзолеях, пирамидах, ни стихами. Скульптуры в пыль – не вечен мир, не вечны камни! Ни вечны слёзы туч, ни слёзы глаз моих, И даже горсти слов, впитавших этот стих. Но вечность есть, конечно есть, – её не знаем. Мы к ней душой, как тем пупком, когда страдаем, Когда с любовью вылетаем за карниз, И жизнь на камни, так душа стремится ввысь. Так мы даём ей, мы питаем вечность болью, Своей особенной прекрасною любовью, Своей молитвою, единственной судьбой, Словами песни, что возьмём в последний бой. Так вечность есть, она не здесь, её я знаю. Я для неё пишу, живу, люблю, страдаю. И даже выпав вниз, не кончив все дела, Через карниз я, камнем вниз, спою ей: "Ла!"
2023-08-02 09:54:01
0
0
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12061
La lune
Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!
49
14
1386