Блог
Всі
Назовні/всередині
Розділ 1. Назовні
Цікаве, Різне
Жінка на картині дивилась мені прямо в очі. Не посміхалась, не сварила, не говорила абсолютно нічого, вона просто спостерігала, ніби чекала від мене чогось. Можливо, якогось першого кроку, що скоротив би відстань між мною і картиною, але я продовжувала просто стояти.
Я не розуміла.
Вона палила поглядом, заглядала прямісінько в душу і спостерігала за мною де б я не була. Це було дивно, але так хвилююче, ніби так і потрібно, ніби вона все про мене знає і намагається допомогти.
Але я не розуміла.
В кімнаті панував запах сирості і холодну, який приємно лоскотав ніздрі, через що мені довелося знову глибоко вдихнути, щоб нарешті порушити тишу голосним чханням. Люди, що стояли позаду, насмішливо щось шепотіли один одному, але я не звернула на це уваги. Мені не хотілося розуміти, що саме вони кажуть. Так було на багато цікавіше. Перешіптування людей нагадували шелест листя в лісі і здавалось, ніби я там і знаходжусь. Лише голосний скрип взуття по чистій, як скло, підлозі, порушував усе марення, яке я сама собі навіяла.
– Ти йдеш? – знайомий голос приємно розрізав тишу і я відразу зрозуміла чиє то було взуття.
Голос викликав приємні метелики в животі і, намагаючись сховати червоні щоки, я опустила голову, перериваючи зоровий контакт із жінкою на картині. Моє обличчя завжди червоніло, коли мені доводилось соромитись. Усі завжди це казали, тож і зараз я вирішила не ризикувати. Завіса мого волосся успішно приховала моє обличчя від хлопця, хоча мені вдавалось його побачити. Я ледь помітно кинула, першою покидаючи залу з картиною, але подумки зазначивши, що колись знову повернусь до неї.
Вона мені сподобалась.
Полотна навколо мене не цікавили. Вони анітрохи не були схожими на ту, дивну жінку, були не живими, старими і холодними, ніби мертві.
Та була живою.
Гарячі руки спіймали мене за плечі, повертаючи в іншу сторону. Метелики в животі залітали ще більше, і я спробувала себе переконати, що це якесь отруєння.
– Не в той бік.
Посміхнувся. Так тепло, знайомо, ніби робив так кожного дня. Хоча, так і було. Він завжди посміхався. Усім без винятку, ніби вони були його хорошими друзями, але не одна дівчина сприймала це як щось незвичайне, ніби вона для нього особлива, хоча я так ніколи не думала. Напевно... Інколи...
Я знову нахилила голову, не дозволяючи йому подивитися у свої очі, але йому таки вдалося перехопити мій погляд. Знову посміхнувся. Невимушено, ніби так і повинно бути, і відкрив двері, запрошуючи мене зайти першою. Я, певно все ще червона, швидко вибігла на вулицю, сподіваючись, що це можна буде приховати на холоді, але там мене перехопила знайома дівчина в чорному одязі, задоволено розпитуючи про те, що відбувалось, доки її не було поруч. Торохкотіння подруги трохи витягло мене з марення, повертаючи назад в реальність, але я досі продовжувала спостерігати за знайомою фігурою людини.
Його очі сині.
••••••••••
Це пробна версія, яку я опублікувала тільки щоб показати, що я жива)
Але мені цікаво хотіли б ви продовження.
3
41
Про нове
Новини
О так, я таки вирішила ризикнути і опублікувати книгу, яка ще викликала в мене деякі сумніви. Словом, от вам посилання, погляньте, чому б і ні?
https://www.surgebook.com/tory1/book/odyagni-moyu-koronu
«Одягни мою корону» розповідає про складне життя однієї дівчини, яка втекла з рабства, прихопивши одну маленьку відьмочку, яка цілком змінить її життя.
Чудова обкладинка від @pepelna, якій я дуже за неї вдячна. Загляньте до неї, там є багато чого цікавого і проект з обкладинками не виняток😉
На цьому закінчую, даю вам ще раз посилання, щоб ви точно👆 за ним перейшли і оцінили мої старання.
👇
https://www.surgebook.com/tory1/book/odyagni-moyu-koronu
👆
Ваш Сахарок.
Книги
Всі
Вірші
Всі
Небо
Птахи летять, коли приходить час,
І люди йдуть, коли захоче того небо.
Чи, може, просто щастя не для нас,
Чи, може, просто люди інші нам, буває, треба?
І час летить, так швидко й непомітно,
Летить, як вітер, і промина життя.
Чи, може, просто ми постійно хочем літо?
Чи, може, нам набридло те сумне буття?
Буває, тиші хочеться, її ж нема ніде,
А треба сонце - хмари закривають ясне небо.
Отак воно завжди: життя все йде та йде,
А люди молять за удачу й кидають монету.
«Орел? Та певно, що орел, ба, ні!».
Орел престижно, орел літає в небі,
А кожен з нас хотів би мати крила у житті
Літати десь далеко хотіли б всі, далебі.
Та ні, ми люди, не орли, на жаль,
Не полетиш далеко в небо, не змахнеш крилом.
Отак живи, лиш дві руки й ноги тримай
І про життя птахів напишеш, певно, третій том.
3
0
344
Дощ
А за вікном самотньо накрапає дощ,
Він гра свою мелодію спокійну, загадкову,
І мокрі давно стали дороги темних площ,
То дощ розповідає історію казкову.
А за вікном все холод і голос злих людей,
І, певно, вже немає правдивих за порогом,
І серце вже давно забрали із грудей,
І вуличне повітря давно вже стало смогом.
А за вікном все тихо мелодія лунає.
То дощ свою історію мені розповідає.
І тихо навкруги і люд більш не говорить,
Лиш я та дощ, що пісню все заводить.
3
0
356
Поза світом
Мені розповідала ніч про спокій поза світом,
Де не ступала ще страшна людська нога,
Де ліс і води ще співають із спекотним літом,
Де вільна ти, твоє майбутнє і душа.
Вона розказувала як там світить сонце,
Яка там тиша, гори, світло і вода,
Як там приємно подивитись на живі простори,
Як любить місце це вона й зима.
Вона так мрійно і спокійно говорила
І не змовкала, доки сонце не прийшло,
І світло та безмежну втіху породила,
Цікавість і любов, допоки сонце не зайшло.
2
0
329