Жінка на картині дивилась мені прямо в очі. Не посміхалась, не сварила, не говорила абсолютно нічого, вона просто спостерігала, ніби чекала від мене чогось. Можливо, якогось першого кроку, що скоротив би відстань між мною і картиною, але я продовжувала просто стояти. Я не розуміла. Вона палила поглядом, заглядала прямісінько в душу і спостерігала за мною де б я не була. Це було дивно, але так хвилююче, ніби так і потрібно, ніби вона все про мене знає і намагається допомогти. Але я не розуміла. В кімнаті панував запах сирості і холодну, який приємно лоскотав ніздрі, через що мені довелося знову глибоко вдихнути, щоб нарешті порушити тишу голосним чханням. Люди, що стояли позаду, насмішливо щось шепотіли один одному, але я не звернула на це уваги. Мені не хотілося розуміти, що саме вони кажуть. Так було на багато цікавіше. Перешіптування людей нагадували шелест листя в лісі і здавалось, ніби я там і знаходжусь. Лише голосний скрип взуття по чистій, як скло, підлозі, порушував усе марення, яке я сама собі навіяла. – Ти йдеш? – знайомий голос приємно розрізав тишу і я відразу зрозуміла чиє то було взуття. Голос викликав приємні метелики в животі і, намагаючись сховати червоні щоки, я опустила голову, перериваючи зоровий контакт із жінкою на картині. Моє обличчя завжди червоніло, коли мені доводилось соромитись. Усі завжди це казали, тож і зараз я вирішила не ризикувати. Завіса мого волосся успішно приховала моє обличчя від хлопця, хоча мені вдавалось його побачити. Я ледь помітно кинула, першою покидаючи залу з картиною, але подумки зазначивши, що колись знову повернусь до неї. Вона мені сподобалась. Полотна навколо мене не цікавили. Вони анітрохи не були схожими на ту, дивну жінку, були не живими, старими і холодними, ніби мертві. Та була живою. Гарячі руки спіймали мене за плечі, повертаючи в іншу сторону. Метелики в животі залітали ще більше, і я спробувала себе переконати, що це якесь отруєння. – Не в той бік. Посміхнувся. Так тепло, знайомо, ніби робив так кожного дня. Хоча, так і було. Він завжди посміхався. Усім без винятку, ніби вони були його хорошими друзями, але не одна дівчина сприймала це як щось незвичайне, ніби вона для нього особлива, хоча я так ніколи не думала. Напевно... Інколи... Я знову нахилила голову, не дозволяючи йому подивитися у свої очі, але йому таки вдалося перехопити мій погляд. Знову посміхнувся. Невимушено, ніби так і повинно бути, і відкрив двері, запрошуючи мене зайти першою. Я, певно все ще червона, швидко вибігла на вулицю, сподіваючись, що це можна буде приховати на холоді, але там мене перехопила знайома дівчина в чорному одязі, задоволено розпитуючи про те, що відбувалось, доки її не було поруч. Торохкотіння подруги трохи витягло мене з марення, повертаючи назад в реальність, але я досі продовжувала спостерігати за знайомою фігурою людини. Його очі сині. •••••••••• Це пробна версія, яку я опублікувала тільки щоб показати, що я жива) Але мені цікаво хотіли б ви продовження.

О так, я таки вирішила ризикнути і опублікувати книгу, яка ще викликала в мене деякі сумніви. Словом, от вам посилання, погляньте, чому б і ні? https://www.surgebook.com/tory1/book/odyagni-moyu-koronu «Одягни мою корону» розповідає про складне життя однієї дівчини, яка втекла з рабства, прихопивши одну маленьку відьмочку, яка цілком змінить її життя. Чудова обкладинка від @pepelna, якій я дуже за неї вдячна. Загляньте до неї, там є багато чого цікавого і проект з обкладинками не виняток😉 На цьому закінчую, даю вам ще раз посилання, щоб ви точно👆 за ним перейшли і оцінили мої старання. 👇 https://www.surgebook.com/tory1/book/odyagni-moyu-koronu 👆 Ваш Сахарок.

Эх, люблю процесс написания книги... Пошла просто посмотреть какой бывает цвет глаз у эльфов, в итоге прочитала о их характере, подробной внешности и могу вам рассказать об их богах и том, как они умирают. Кто-нибудь знал, что они вообще умирают?