Поколения – волны
Поколения – волны на песчаные пляжи, Разбиваясь о время, забирают следы. Ветер свежий, но нервный, пену белую вяжет И на берег бросает тонны вечной воды. Мы стремимся к причалам волнения полны, Чтобы в брызгах случайных мыть печальный гранит. Только ветер торопит, разбиваются волны, Растворяются волны в белой пене обид. Я старался стать пеной, на вершину пробиться, Чтоб подольше остаться наверху, на виду. Я старался быть первым даже в мутной водице, Чтоб в конце раствориться я сквозь время иду. Поколения тонут, разбиваясь о скалы. Поколения – волны, тонны вечной воды. Им написаны знаки на песке у причалов, Прочитают – их вечность унесёт от беды. Прочитают и ветры больше в море не дуют, Расступаются скалы, пропуская волну, Заколдованы войны, осыпаются пули, И на свете найду я и судьбу, и жену. Гордой пеной покрыты извиваются волны И в сомнениях тонут, обмывая песок. Мимо счастья спешим мы, болью вечною полны, И смыкает ресницы поколений итог. Нет, не надо нам злиться, что не вольные птицы. Глянь, весёлые лица поднимает волна. И, быть может, сумеют не пустые глазницы Прочитать, не разбиться, эти все письмена.
2023-06-11 08:58:44
0
0
Схожі вірші
Всі
Я граю лише уві снах...
Я граю лише уві снах, Гітару, мов тебе, обіймаю, І пісня стара на вустах, Що в серці болем лунає. Я граю лише уві снах, Мелодію, давно що забута, І печаль в блакитних очах — Мій жах і муза, мій смуток. Я граю лише для тебе, Хоч знаю, що плід ти уяви, І біль губить нестерпний — Я гину, а пісня лунає... Я граю мелодію ніжну Та бігти хочеться геть, Як чую солодку я пісню: Вона нагадає про смерть... Бо вона серце зворушить І змусить згадати тебе, Ну нащо грати я мушу І палати мертвим вогнем? Поховавши, я присяглася, Що забута гітара — ось так, Бо пісня для тебе лилася... Я граю лише уві снах...
131
25
6195
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12866