Починалася весна. Все навколо розквітало, оживало барвами життя. Перші квіточки боролися з холодом і визирали з-під землі. Птахи нарешті поверталися на Батьківщину, на рідну землю. Все навколо здавалося щасливим, святковим. На землі народжувалося життя.

У школі якраз був самий розпал підготовки до 8 березня. Всі робили якісь подарунки, готували святкову програму, прикрашали залу. Аня давно підготувала подарунок для своїх рідних. Аня зайшла в клас в піднесеному настрої. Це, очевидно, було дуже помітно, бо Макс, побачивши її, глузливо сказав:

- Чого так «либишся», наче нову планету відкрила?

Але вона не відреагувала на тон друга. Спокійно пройшла повз здивованого хлопця і сіла за парту. Сусідка по парті – Даша – спитала в неї:

- Привіт, Аню. Ти щось приготувала мамі на свято?

- Ну звісно, - дівчинка посміхнулася. – Я приготувала і мамі, і бабусі. Бабуся завтра приїде з села і я подарую їй те, що приготувала. Хочу таким чином подякувати їй за ту чарівну розповідь на мій День народження.

Даша була дуже цікава до всього. Коли було щось загадкове, незрозуміле, їй завжди хотілось дізнатися, що приховується за цією «маскою». Тому й тепер, після слів Ані, її очі загорілися цікавістю і вона випалила:

- Та що ж то вона тобі таке чарівне сказала? Може ми послухаємо? Що за секретики в тебе?

Аня трохи задумалась, але потім впевнено сказала:

- Правду кажеш, Даша. Я б справді хотіла вам дещо розповісти. Може в вашому житті щось зміниться.

Отже, було вирішено: після уроків Аня з деякими дівчатами, які б хотіли її послухати, збираються в читальному залі (бо він знаходиться напроти їхнього класу), і Аня розповідає їм, як вона назвала, «Чарівну історію».

Уроки пролетіли непомітно. Коли всі порозходились, Аня виповнила свою обіцянку. Вони з дівчатами пішли в читальний зал, і Аня почала розповідати: вона ще на уроках подумала, що розповість не все (не буде ж вона розповідати всі свої таємниці і внутрішній світ), тільки про зірку, про дружбу, чари. Макс в той час стояв у коридорі і розмовляв з хлопцями.

Тим часом Соня пішла разом з іншими додому. Вона так раділа весні, що забула в класі свою книжку про Лондон. Про це вона згадала майже на пів-шляху до дому. Якби це був якийсь шарф, вона б не поверталася, мабуть, за ним. Але це ж її книжка. Ні, Соня берегла її. Тому вона поспішила назад.

Дівчинка зайшла і клас, з полегшенням взяла книжку і вже збиралася йти. Але раптом почула з читального залу голос Ані:

«… і коли настане час, твоя зірка сама знайде тебе і допоможе обрати правильний шлях. Коли тобі щось захочеться, загадай бажання і воно збудеться…»

Софія поспіхом вибігла зі школи, щоб не подумали, що вона шпигує. Останнім часом зі школи вона йшла сама: подруга дівчинки – Юля – недавно перестала дружити з нею. Юля подружилася з крутою семикласницею, яка слухала сучасну музику і мала супер-телефон. Соня невчасно про це згадала. Туман суму огорнув її. На її думку Юля вчинила несправедливо. І ось раптом дівчинку хтось штовхнув ззаду, і вона впала в калюжу бруду, що залишилася від розталого снігу. Соня встигла побачити, як попереду Юля з новою «подружкою» сміючись втікають. Софії не було так боляче, через те, що впала, як образливо. Вона жахливо почувала себе.

Додому Соня прийшла непомітно. Добре, що батьки прийдуть з роботи аж вранці. Їй не хотілося, щоб вони почали розпитувати. Всю дорогу Софія терпіла, щоб не розплакатись, але коли зайшла в кімнату, сльози ринули самі. Вона сіла на ліжко і поклала на коліна книжку. Софія взяла в руки фото, на якому був зображений “Big Ben” і сказала сама собі: «Я все-одно потраплю туди. Неважливо як, але я поїду в Лондон. Подорослішаю, зароблю сама грошей і за свої кошти поїду. Може Аня і подобається моїм однокласникам, може вона така «крута», але в неї нема справжньої мрії». Аж тут вона затнулася. Дівчинка раптом згадала те, що почула сьогодні в читальному залі: «А раптом вона казала правду. Може зірка справді виконає моє бажання?» Софія почала чекати, коли потемніє і з’являться перші зірки. Через це на неї найшло натхнення і дівчинка почала награвати мелодію про мрію.

А в Ані тим часом була інша історія. Коли вона розповіла про зірку, вони з дівчатами почали збиратися додому. Аня трохи затрималася, стараючись закрити свій портфель, повен безладу. Тим часом Марина (одна з подружок Ані) вийшла з залу і, побачивши Максима, сказала:

- А ти чого не пішов з нами? Твоя подружка цікаву історію своєї бабусі розповідала, - Марина була дуже балакуча і часто говорила зайве. Як і в цей раз. Макс, який в той час був з хлопцями, і засоромився, що його висміють за «дружбу з дівчиськом», спересердя крикнув:

- Не чіпляйся до мене, липучко нещасна. Ніяких подружок в мене нема. І бабуся її, мабуть, несповна розуму!

Він повернув голову вбік, наче щось відчув, і побачив у дверях… Аню. Вона стояла знічена, сердита. Портфель випав дівчинці з рук. Вона все чула і ніколи не думала почути від друга такі слова, вона не повірила власним вухам. В очах у дівчинки стояли сльози. І раптом Аня стала такою, якою її ще ніхто не бачив. Вона розізлилась не на жарт:

- Як ти міг!? Як ти міг сказати таке про… про мою бабусю? Я думала, ми друзі, а ти… - при цих словах вона пронизала поглядом друга. Тремтячими руками Аня взяла портфель і вибігла зі школи. Макс крикнув їй вслід:

- Агов, зачекай. Я ж не хотів, - але дівчинка вже не чула його.

Подруга Ані вийшла зі школи і, по дорозі, прошептала на його адресу: «Зрадник».

У нього пропало бажання бути з хлопцями. Тим більше вони почали сміятися з Максима. І він пішов додому.