- Соню…Агов, Соню, ти мене чуєш?
Софія відкрила очі. Вона побачила над собою занепокоєне обличчя Ані.
- Кхе, кхе – відкашлялась вона і сіла. – Коршун. Де він? Що сталося? Ми вижили…
Софія оглянулась навколо і все згадала: гора, водоспад, берег. Берег. Останнє, що вона пам’ятає. Але її думки перервав голос Ані:
- Я рада, що ти прокинулась. Ти, ризикуючи власним життям, допомогла мені дістатися до берегу. Я так розумію. Бо я не пам’ятаю, що було після того, як ми стрибнули.
- Ну, можна сказати, я попрактикувалась у плаванні – весело відповіла Софія.
Очевидно, Аня все зрозуміла, бо міцно обняла подругу. Соня спочатку здивувалася, а потім радісно усміхнулась. Але тут вона стривожено запитала:
- Аню, а що з компасом? Де він? Ми ж були в воді – він міг зламатися.
Аня швидко знайшла чарівний компас – виявилось, що вона заховала його в карман, коли побачила коршуна. Він був цілим – вода не зашкодила йому. Добре, що це чарівний компас.
Вони йшли лісом: тут було спокійно та гарно. Але часу милуватись лісом не було – вони мали дуже поспішати зараз. Але все-таки дівчата знаходили час обдивитись пейзаж: пташки співали свої безтурботні пісні, цвіли гарні квіти. В них – на Землі – ще не розтаяв сніг, а тут вже по-літньому гарно. От, що означає Казкова Країна.
Софія дістала чарівну паличку:
- Все сталося так швидко, що я навіть не встигла нею скористатися. Я взагалі забула про неї. Але тепер я усвідомила, що ми самі можемо робити дива. Чарівні палички для цього не потрібні. Потрібна дружба та сміливість.
- Що? В тебе є чарівна паличка? – очі в Ані заблищали цікавістю і здивуванням. – Та ми…ми ж можемо…ого-го, що ми можемо – вона аж захлиналась емоціями. – Та, Софіє, ми ж могли відразу повернутися додому – випалила вона.
- Та, вже намагалась – не виходить – безнадійно махнула рукою дівчинка. – Та й не дуже розбігайся. Вона може виконати лиш одне бажання. От так от.
Обличчя Ані посмутнішало. Але в такій чудовій країні сумувати довго не було можливо.
- Ой, дивись, яка пташка! Яка краса.
Справді, на дереві сидів прекрасний птах з кольоровим пір’ям. Він заворожував своєю красою. Раптом той злетів і випустив з клюва два однакові браслети. Здивована Софія підняла їх і хотіла віддати птаху, та він, зробивши коло, проспівав людським голосом:
- Це вам. Браслети дружби – і полетів.
Дівчата остовпіли. Такий птах, ще й говорить. Тут реально казково. Вони вдягнули браслети: тепер це буде символ їх дружби і спогад про чарівну Старферію. По дорозі їм зустрілися дерева з незвичними фруктами. Дівчата сумнівалися, чи це не отруйні плоди, але були дуже голодні, тому зірвали собі.
- Це, звісно, не морозиво, але вони такі смачні! – сказала Аня, доїдаючи казкове яблуко. – По суті, це не казка «Білосніжка». Нас не мають отруїти – пожартувала вона.
- Так, я дуже люблю фрукти – насолоджувалась Софія. – Тут так добре. Ну чому не можна було нас залишити хоча б на 2 дні?
Звісно, говорили вони це, йдучи вперед. Тепер не можна було зупинятися ні на мить. Аня подивилася на небосхил:
- Поспішаймо, Соню, бо можемо залишитись тут назавжди. Без рідних.
Ліс був великим, але чарівний компас показував правильно. Дівчата не боялись, що заблукають.
Аня помітила, що маленькі пташечки прямують до них. Це її насторожило, але страх виявився марним. Пташки заспівали. Ані дуже сподобався їх голос і вона почала легко танцювати і підспівувати їм. Софія з докором глянула на неї і жартівливо сказала:
- Ну, ну, і ця людина ще казала нам поспішати.
Далі пташки полетіли вперед, наче кликали дівчат за собою. Аня, співаючи, пішла. Вони виглядали дружелюбними. Виявилося, що пташки показали швидшу дорогу до місця призначення дівчат. Аня попрощалась, дякуючи їм і на прощання заспівала:
«Завжди йти до мети. Свою зірку щастя ти знайди».
- Виявляється, в тебе такий чудовий голос – похвалила її Софія, йдучи на пагорб, який їм вказали пташки. І танцюєш ти дуже добре. Вибач, що я думала погане про тебе.
- Дякую за комплімент. Ти ж граєш на якомусь інструменті, правда?
- На піаніно. А що?
- Може складемо пісню про мрію разом? – запропонувала Аня.
- Це дуже хороша ідея! Тільки-но прийдемо додому, відразу почнемо – Софія задумалась. – Якби ще моя мрія збулась. Звісно, я не нарікаю на зірку – вона показала мені, що таке справжні цінності і показала таку гарну країну. Та чи потраплю я в Лондон? – погляд її впав на паличку – А може…
- Обережно! – скрикнула Аня. Виявилось, що вони вийшли на пагорб і внизу була прірва. Там текла річка. Раніше через цю прірву був міст, але він зруйнувався. Софія, зайнята своїми думками не помітила, що могло на неї чекати.
Аня здивовано подивилася на компас (подруга вже навчила її користуватися ним). Він показував, що треба йти вперед. Та і сонце заходить за тим краєм прірви. Але як перебратися на той бік?