О, як же гарно в Старферії! Скільки всього чудового за горизонтом. Ще багато чого дівчата не бачили. Фея казала йти на захід – от вони і пішли. На кожному кроці були дивовижні чудеса. Здається, перед дівчатами звичайна галявина, та ось неподалік пролетів птах з чарівними крилами, а трохи далі заспівала чарівним голосом якась істота – її не видно, лиш чути. Але насолода від цього голосу дивовижна! І дерева тут не такі, як на Землі: бували такі, де листя кольорове. Були височенні дерева, що сягали небес, а були дерева-ліфти з широким стовбуром. Взагалі, природа тут була чудова. Все цвіло, росло і нічого ніхто не боявся. Тут цінували природу і раділи їй.

«Тут так круто! Ну чому не можна побути довше. Хоча б трохи. Та ще й доводиться поділяти цю красу з цією невдячною Софією» - пролетіла капосна думка в Ані. «Ха, “друзі”» - скопіювала вона фею в думці: «Аякже. Ох, якби два компаса. Хоча…я і так не розуміюся в цьому. Треба буде вчитись орієнтуватися, коли повернуся додому… Додому. Тільки б повернутися. О, мамо, бабусю, тату. Чи побачу я вас?» - її обличчя посмутнішало і дівчинка тривожно подивилися на сонце.

Щоб приховати неслухняну сльозину, Аня почала уважно дивитися собі під ноги, наче могла побачити там щось важливе. Чому ці сльози завжди там невчасно з’являються? Ще Софія побачить. Аня відвернулася від однокласниці і почала дивитися на краєвид. Це ж перший і останній раз вона в казці.

Уже півгодини дівчата йшли й не розмовляли. Роздумували про різне, та не говорили одна з одною. Кожна знала, що це нерозумно, але через впертість жодна не починала розмову перша.

І тут Софії прийшла думка, яка змінила хід подій: «Чому ж я раніше не подумала про це? В мене ж є чарівна паличка. Ура! Я побажаю опинитися вдома. Точно! А вона хай залишається». Дівчинка трохи відстала від попутниці і вже виймала паличку з кармана, та в ній прокинулась совість: «Але…як вона тут…сама. Вона ж не вибереться. Вона довіряє мені. Ну, добре, я не настільки жорстока. Та і вона мені нічого дуже жахливого, по суті, й не зробила. Я добра – хай знає. Ех, хай буде так».

Соня зупинилася і прошепотіла:

- Паличко, поверни нас додому.

Дівчинка завмерла в очікувані дива. Вона заплющила очі й підготувалася до чогось. Але нічого не сталося. Вона зі здивуванням поглянула на паличку. Нічого. Софія не знала, що в неї не вийшло, бо паличка не може повертати назад тих, кого зірочка послала сюди. Нікого.

Софія пішла вперед. Вона дуже розчарувалася і нічого не зрозуміла. Поринувши в думки, не помітила, як вони дійшли до якоїсь печери. Софії була вже знайома така ситуація і вона хотіла обійти печеру. Але по бокам були непролазні хащі.

Дівчата обережно зайшли всередину. Тут було темно, де-не-де проглядав клаптик світла. І тут дівчата помітили, що компас почав тьмяно світитися: спочатку він ледь випромінював світло, потім все яскравіше. І скоро він міг освічувати дорогу, що дівчатам зараз і було потрібно. Раптом Соня почула якийсь дивний звук. Їй стало моторошно. Але, дивлячись на незворушне обличчя Ані, та подумала, що їй здалось. Але тут вона ще раз щось почула. Аня також. Вони тихо пішли вперед, сторожко оглядаючись. І тут за поворотом вони побачили… дракона. Такого, як в казках про лицарів і принцес. Дівчата добре знали такі «казочки». Тому вони, не змовляючись так швидко дременули в інший поворот, що тільки пил за ними розвіявся. Якби зараз хтось із них брав участь у перегонах – призове місце гарантовано!

Дракон жив тут і не любив незнайомців. Він побіг за ними. Не дуже швидко. Він не міг летіти, бо печера була невелика.

Дівчата бігли і чули, що скоро дракон їх наздожене. І що тоді? Навряд чи «прекрасний принц» з мечем прийде їх рятувати. І тут, як на зло, вони забігли в глухий кут – стіна, каміння. Немає виходу. А назад бігти немає сенсу – наздожене дракон. Скоро. Хоч, здається, він десь відстав. Аню охопив такий відчай, що вона стала лупити в стіну – будь-що, лиш би вижити.

Софія ж щось згадала. Вона сіла на землю, зі скляними очами дивлячись в одну точку. І тут монотонним голосом без емоцій заговорила сама до себе:

«…І жив дракон в лабіринті-печері, що нікого не випускала назовні. Печера була зроблена з каменю, який ніхто не міг розбити. Всі ходи були закриті. Крім сили дружби нічого не могло відкрити вихід. Ні-чо-го. Рональд Адре, казка “Вогняна печера”» - після цих слів з її очей покотилися сльози.

Аня перестала бити в стіну. Вона, чувши все, що казала Соня, звернулася до неї:

- Це що, кінець? Не може такого бути. Це означає, ми безсилі? Софіє, поясни, хоча б зараз – чому ти так мене ненавидиш?

- Це я ненавиджу? – вже розізлилася вона – А ти? Для чого тобі бути найпопулярнішою в класі. Повно друзів у неї, бачте. А в мене вже нікого немає.

- Ах так! Так це через твій характер. Ти розумієш, що сама себе накручуєш. На мене злишся ні за що. Я ж не хочу забирати в тебе друзів, розумієш?

Софія подивилася на неї зі щирим здивуванням і полегшенням:

- Ти справді не хотіла мені зла робити?

- Звісно ні. Але я образилася, коли ти почала мене уникати.

- Та я…Серйозно, я не розуміла тебе, Аню – Соня подумала і видавила з себе ці важкі слова. – не знаю, що може зараз статися, а раптом ми помремо в цій печері…тому ти цей…пробач мене за все!!!

Аня дала їй руку:

- Ти теж.

І тут вони побачили, як наближається дракон. Аня допомогла Софії встати і по-хлопчачому пожала руку, на знак дружби. Вони, обійнявшись за плечі, приблизилися до стіни, чекаючи смерті. І раптом зверху печери з’явилася смужка світла. Каміння не стало. Дівчата, не повіривши власним очам, полізли туди. Але дракон був вже біля них. Та, на щастя, коли з’явилося світло, він злякався і нічого не бачив. Воно жахливо впливало на дракона. Дівчата поспішили піти з цього місця. Коли вони вибрались з печери, то лягли на зелену травичку і просто лежали.

- Сонечко, любе! Як я засумувала – закричала радісно Софія.

- О, Соню, як ми не розуміли одна одну. Я зрозуміла, яка ти хороша. Будемо друзями?

- Так. Я справді зрозуміла, що справжнім другом може бути взагалі той, на кого не сподіваєшся. А деякі можуть виявитися зрадниками – ті, кому довіряєш. Ти справжня, Аню!

На компасі, який в той час був у Ані, засвітилися слова: «Поспішайте! Портал знаходиться там, де сідає сонце – йдіть за сонцем».

Далі дорога прямувала до гір.