Вірші
Покоління
Суворі сиві голови кульбаб
Прийняти лопухи* не можуть
З веселої руки дитят.
Вони їх пам'ятають бур'яном,
Або аптечною травою.
Суворість давніх мрій та дум,
що попелом осіли на легені.
Цей погляд - вічний сум,
Ось моє старе серце в твоїй жмені.
Ці знаки вже читаються не так,
І органи працюють вже несправно,
Віддали нам кістки за лопухи,
І очі* кинули під ноги, наче пастку.
Віддали юність та любов,
Безмежність всіх дитячих мрій.
Твої обійми молодості схов,
і сиві скроні ранньої весни.
І молодість відкинула дари,
Пригадуючи власні жертви подарунків.
І розійшлися старість й юність,
Відкинуті розбіжністю років.
( лопух* - у флорографії символ вдячності
Очі*- погляди на життя)
Написано разом з @Morgan_Ray
9
2
160
Власність моя
Я волею дихаю.
Пророщую сад.
Даю зривати з нього букет.
Даю всі ножі, що в шафі лежать.
І цим інструментом зрізають стеблА.
Я їм це даю.
Нехай раз у раз виривають, зрізають, складають,
А потім дарують мені.
Простягають у гарній фользі.
Я їм усміхнуся, зітхну...
А рук не простягну,
Дарунок із рук не візьму.
Я сходжу на міст: подивлюся в низ,
Там викину думи важкі про букет,
А квітів моїх не візьму.
Мої ті сади, мої ті ножі,
Фольга лиш то їх, і жести - то їх.
А все - то моє.
Ти чуєш - Моє!
"То твій наречений? Вже вкотре прийде!"
"О ні! То є різні: старі, молоді, жінки й парУбки..."-
Скажу та й піду у сад той лягти.
І ляжу.
Розкрию долоні до неба,
і груди до неба,
І вся я до неба,
А бачу- квітки.
Я в них потону:
Очей не заплющу.
Я в них потону,
Бо то мій букет.
Букет той Небес.
11
7
229
І знову про Буття й Людину
Пустельні поцілунки на моїх вустах
Від Смерті і Життя.
Вони мене кидають у вирій забуття
І в це щоденеє буття.
Я порохом стаю в польоті, а впавиши- паростком в землі.
А потім я колись у цвіт і плід,
А потім, може, у Людину.
Від переродження в Життя і знов у Смерть,
Вони мене кидають, наче горе й щастя,
Де щастя Смертю є,
А Життя- довгим зітханням страждання й екстазу.
9
2
283
Я лише тінь
Я лише тінь в моєму серці,
Неначе розжареним залізом прикута до того містечка, де все найпотаємніше ховається від полум'я святого.
Я там печу, я там жеврію, я там плекаю всі надії.
Коли у всіх відкриті брами, і ролі всі відкриті в п'єсі,
Я лиш одну сторінку у руках тримаю,
Ту, що у тіні мого серця.
Я вже не бачу поза ролі
Свого обличчя й гриму навіть,
Я той листок прикути хочу клеймом при свічці храму світла,
Де тінь - то правда,
світло- брами.
Та тінь- то те, чого пізнав лише мій Бог,
Ті брами- шлях непрохідний до неї.
11
7
197
Мова
Розфарбуй небо холодним цвітом,
Звільни птицю із темниці,
Дай їй битися у груди
Так, щоб ребра заломились.
Не кажи їй: злодій-злодій!
Дай натомість з уст злетіти,
Співом тим, що у клітках
Мусила мовчати строго.
12
3
129
Ц
Цвіркун цинбалу цупить
І цвілля цвіт цвілить.
Це цвинтар цвіт цвітить.
"Цвірінь",- цвіркун цвірчить.
Цим світ цвіріньканням цвітить.
9
0
130
З патріотичних
Не можу писати про страх і насилля
Для розваг і щекотання его та вмінь.
Коли мій народ плаче
Від болю,
Змагаючись з нелюдською,
Містичною жорстокістю.
Коли крик жертв насилля є насправді і їх голоса кричать до самих Небес благанням...
Не можу описати страх,
Дивлячись в очі дитини застелені сльозами,
Батьків, що втратили янголя
І закоханих,
Що не знають історії Шекспіра про Ромео і Джульєтту,
Бо у них своє чисте кохання,
Що не стане світовим,
Але щирішого за нього не знайдеш у романах.
Не можу вигадати страшнішого,
Ніж руїни на лоні України...
9
0
320
На серветці у темному світлі кафе
***
У темряві ми говоримо з тобою
Між свічок,
А вони так голосно кричать,
Знищують нашу тишу,
Висушують сльозі,
Зривають їх піснями й молитвами,.
***
У серці так щимить,
Так болить, як залите отрутою.
У темряві, коли слова затихли у коренях трави,
Що під важким незнищЕнним снІгом.
Він не тане,
Неначе розсаджені квіти, охолола земля,
Що потребує відпочинку,
Ми під ковдрою.
А потім сонце нам зігріє п'яти...
7
0
252
Індивідуальніст
Душа моя кличе до експериментів.
До дивних одеж серед сяйва чужих мерехтінь.
Життя, як на плівці.
Ловлю пальцями стрічку і не відпускаю.
Не ловлю когось в пастку і не розглядаю.
5
0
229
М
Я мрію мрію незбагненну.
Чужими поглядами вже знищЕну.
Я мрію мрію недалеку.
У тиші ясній промовлЕну.
3
0
195
Романтизуй-ідеалізуй.
За вікном пошарпані будинки,
Ржавіють далі дахИ ринкОвих гаражІв,
А я співаю Оду їм,
Ховаюсь під дощем в історії їх тіні.
І стогін сосЕн і шепіт заходу,
Тьмяного світла звечора узимку,
Гірляндами обвішані кімнати,
Шепочуть спокій.
Десь світло впаде, десь тінь сховає зайве.
3
3
169
Контраст буття
Я бачила сьогодні смерть.
Не щасливу і не благодатню,
І навіть не стражденну.
Стражденними були останні хвилини,
Коли Життя передавало ще сповнене її милосердя тіло у руки сестрі.
А Смерть поцілувала, пестливо погладила тіло.
Під крики і плач ще живих, стояла біля краю труни і мовчала.
- Що ж ти за істото, Життя? Чи що за прокляття? Твої симптоми на хвороби численні не схожі, а все ж ти хвороба, не виліковна. І навіть в останні миті любові, ти б'єш і душиш їх, як скотину, а вони дурниці плетуть, наче це я винувата. Однак ці страждання в хвилини, коли ще у твоїх руках вони спочивають. І навіть тоді ти не даси їм посміхнутись на хвилю. Вони все гадають, яка я, хоч ще ніколи не бачили тебе! Твої криві риси обличчя, і одіж багату, в котрих ти ховаєш щось потаємне. Ти б'єш і смієшся, катуєш, плюєшся, а потім благаєш про прощення, падаєш ниць і цілуєш: у губи, у брови, і в очі, і в вуха і навіть у груди. Від бруду твого вони зовсім здуріли і так прив'язались, що навіть забули, хто винен у смерті їхній, крім них. Родились у Смерті і повернулись у Смерть.
3
0
169
Війна
Стільки патріотичних слів сказали наші предки,
Стільки загублених віршів в мені зостались,
Стільки кинутих речей я залишила,
Рідний дім мій плаче, стогне, зве, шукає...
Стільки сліз пролили над землею,
Стільки голих стін,
Стільки ран і крику...
Звук.
Лиш його достатньо, щоб серце зупинилось в трепеті смертельнім.
Де помру? Якою повернусь? Що зостанеться? Що далі буде?- питають діти, а я кажу:
"У серці маю те, що не вмирає"
Я згадую Лесю і Шевченка,
Я згадую їх любов, відвагу...
Я згадую всіх тих, хто не боявся,
Я згадую всіх тих, хто не мовчав,
Я згадую не сльози й крик,
Я згадую слова: "Хоробрі щастя мають".
8
0
239
Не забувай ніколи мати
Наша історія лине роками.
Її застали племена,
козак Хмельницький
І поет часів радянських.
Всі пам'ятали про Вкраїну,
Всі бачили її родючість,
Чеснот глибоку благодать.
Невміла дитяча молитва до Бога
Сягає неба кожен день,
Уже віками не замовкає
Плач благання...
Втомились всі, але не здамся.
Втомились всі, але не піддаються.
Гидка собі, коли втрачаю віру,
І забуваю звідки йде коріння.
Коли дитя відірвуть від матусі,
Що виховала і годувала тіло,
Ганьба тоді, коли забуде небо синє,
Піддасться психиці людській страхів тиранів.
Загинули людей числено
Не просто за землю,
А за культуру,
За смерті раніші,
За честь і відвагу.
Ніхто не мовчав,
Молитва не стихла.
Брехні язик не відірвали всі,
Хтось вуха й серце їм віддав завзято,
А хтось вже тілом положив за те,
Щоб ви то вухо приложить могли.
5
0
236
Мовчи
Відповідальність тисне і забирає сили.
Якщо колись я відчувала змогу, відповідати, відстояти, усім кричати, усіх переконати.
Це була сила, ціль, мета.
Однак коли все вирішено стало:
Мої стопи зрослися до землі,
Мої сльози всохли на блузці -
Страх скував мене навмисно.
Він відібрав усе: і думку, і голос, і віру, і бажання...
Лиш біль і страх, притиснув до землі.
І я нещасна, шукаю Смерти,
Бо відчуваю, що все не так.
Все, що я роблю не так читається людьми.
Я промовчу- скажуть, що не маю слів,
Я засміюсь- скажуть, що я зрадник.
А я лише втомилася, лише сміюся із життя,
Бо вже так загубилися думки,
Що їх не віднайти ніде.
/ Білий вірш чи верлібр?/
9
0
256
Істинна весни
Весна запашна,
Вродлива, кохана,
Розквітла в барвистім вбрані.
Ніжнішої діви нема на Землі.
Закоханий погляд пронизує ґрунт,
Важкий і холодний,
Пригнічений сноведінням зими.
Брехня!
Насамперед- весняна стужа,
Бранка зими, що тиждень за тижнем
Падає в ноги могутній сестрі.
І знов постає,
Схолоджена вітром,
Пронизана тугою й слізьми.
Навколо пустиня,
Сумні переспіви птахів.
Навколо могили,
Гробниці для сну,
Весняні пісні-воскресіння
Сонливих дерев, всього, що живе,
Ще дихає тихо над нею.
Народження приспаних
В могилах квітів.
А потім вже гарна, велична,
Кохана, бажана для всіх,
Освітлена сонцем весна.
15
2
373
