ПРОЛОГ
Минуле майбутнє
День перший
День другий
День третій
Епілог
Арт
ВИВЧИ КАРТУ ІЗ МОЇХ ЗІРОК
І ТОРКНЕМОСЬ ВСЕСВІТУ УДВОХ
СВІТЛО
БУКТРЕЙЛЕР
День перший



  "Час  не повернеш назад,  але ми можемо завжди повернутися у свої спогади"

                        Морган Рей ©



День перший.

"Я не відчуваю биття свого серця,  вдивляюся в дзеркало та нічого не бачу,  я – зникла.
Я впала на білий сніг  і розчинилася в ньому, немов вода.
Я втратила її,  свою музу,  своє єдине кохання.
За що вона так зі мною?  Невже я цього варта?"

Думала Аріадна та сповзала по стіні, немов примара,  вона хотіла розчинитися в безодні, яка паралізувала її тіло.

— Тобі потрібно піти на кладовище. — сказала мама через телефон дівчині.

— Так мамо,  я буду завжди поруч з нею. — сказала Аріадна та вимкнула телефон. 

Вона знала,  що це її провина.
Замало часу для них.  Завжди навчання, робота.
Це забрало у них ту мить,  котра розділила їхнє життя на "до" і "після".

Аріадні потрібно піти,  щоб відправити в останній шлях Роуз,  та в неї занадто мало сил.
Їй важко піднятися з колін,  вийти на вулицю та поводитися так,  наче нічого не відбулося.
Занадто важко,  непомірна ноша впала на її тендітні плечі.
Серце розривалося від болю,  та водночас палало від кохання.
Так,  люди правду кажуть,  кохання – не вмирає. Воно вбиває тебе,  пробиває твою грудну клітку наскрізь,  вириває серце та залишає помирати в конвульсіях.
Зібравшись з духом,  дівчина вирішила, все ж таки, піти на кладовище.


Вийшовши на вулицю,  вона поглянула на небо – білі хмари блукали по сірому просторі.
Вітер свистів та кружляв,  піднімаючи пил та бруд, котрий був на дорогах.

Вона йшла швидкими кроками до кладовища.
Сил з кожним кроком ставало все менше й менше,  збитий ритм дихання, сльози на очах.
На її світло-блакитних очах.

Аріадна та Роуз були зовсім не схожими.
Арі була русявою дівчиною,  котра любила їздити на велосипеді,  сміятися з невдалих жартів та завжди працювати. Робота і навчання були для неї надважливими.

Можливо це їх і віддалило?

Роуз була повною протилежністю своєї дівчини.
Темне,  кольору воронячого крила волосся. Світла шкіра,  яскраві очі,  та вічна свобода.
Вона присвячувала себе мистецтву,  завжди була трохи дивною та занадто самотньою.

Спогади вдарялися в її голову немов божевільні. Вона хотіла б все забути,  неначе все це просто сон,  і прокинутися.  Вдихнути на повні груди,  засміятися та зустрітися з очима Роуз.

Але все це  лише примарне відчуття минулого,  відчай, котрий забрав її в полон.

Підходячи до кладовища,  вона помітила невелику зграю людей,  котрі стояли в чорному з понуреними головами.
Вона не могла їх бачити. Їй було страшно.
Варто лише зазирнути в очі матері Роуз і вона все зрозуміє.
Вона не хоче бачити в них біль та відчай, який зосередився в ній.

Зібравши останні залишки сили,  вона покрокувала і, все ж таки, зустрілася з цими очима.

— Аріадно,  ми чекали на тебе. Роуз залишила тобі листа,  ось тримай.  — вона протягнула тремтячою рукою знівечений листок та обійняла дівчину.

Вона відчула неймовірне тепло і водночас холод, котрий йшов від Катріни.
Так звали маму Роуз.
Темноволоса жінка зі  зморшками навколо очей та біля країв руб.

— Дякую.


Вона взяла цей лист,  не дивлячись на домовину, і пішла геть з цього проклятого місця.
Дуже важко знаходитися занадто близько біля своєї другої половинки.

Йшовши по пустій дорозі,  вона плакала,  плакала від безвиході та відчаю.
Від порожнечі, яка заповнила її до країв,  від холоду, який заселився в ній.
Вона не може зігрітися,  їй занадто холодно без неї.

Дійшовши до своєї квартири, Аріадна  відчинила двері старим ключем  та увійшла до пустого приміщення.
Темні шпалери,  живі квіти, дурнувата люстра, яка ніколи не подобалася Роуз,  але Аріадна не могла відмовитися від неї. Це була згадка про її батька,  який пішов багато років тому.

Це був для неї найважчий час. Постійно плакала та кричала від болю.

Викинувши з голови спогади багаторічної давнини,  вона дістала з кишені куртки листа і сіла за стілець в кухні.

“Люба Арі!
Ми більше не зустрінемося на просторах землі. Моє перебування тут занадто болюче.
Я здаюся,  проте прошу тебе рухатися далі.

Дякую тобі,  Ангеле,  що проводила ці хвилини зі мною,  подарувала мені те,  що я не знайшла в Біблії. ”

Неможливо,  це важко читати.
Чому її сльози падають градом на листок зі святого писання?
Цей клаптик паперу для неї важливіший за Біблію,  за Бога,  в якого вона ніколи не вірила.
Немає  раю,  але є пекло.
Зараз воно зосереджено в цьому місці, в Аріадні, котра помирає з середини.

Чому вона так вчинила?  Невже їй було так самотньо?

Вона знала відповіді,  знала хто винний в цій трагедії.
Світ помер на половину,  небо зблякло,  птахи перестали співати.
Все через неї,  через вічну зайнятість та неналежну увагу.


Пройшло трохи понад дві години,  а Аріадна так і сиділа на стільці,  мовчала і дивилася в вікно.
За склом почалася буря,  гілки дерев гойдав несамовитий вітер.
Небо було майже фіолетовим,  як гематома після удару.
Краплини дощу падали на грішну землю і вона в мить ставала ще  темнішою, ніж дотепер.

Чому їй так хочеться заплакати,  кричати на весь світ від болю?

"Та біль з часом стихне,  час все  по своїх місцях поверне,  завтра повернеться все на свої кола. " — згадувала Аріадна ці слова,  проте не вірила в них.

— Час не лікує і не стирає біль,  він назавжди буде з тобою. До останнього подиху,  до останнього серцебиття. — сказала в пустоту дівчина і пішла до спальні.

Ліжко застелене червоною постільною білизною. Її улюблений колір.  Але зараз він здавався чорним,  немов волокна втратили свої властивості та ввібрали в себе весь біль і смуток, який був у квартирі.

Вона лягла на холодну постіль та закрила очі. Марно сподівалася,  що зможе заснути й більше не прокинутися, піти в інший світ.
Вона хотіла піти на кухню і щось з'їсти,  але в неї забракло сил.
Важкість прокотилася по її тілу,  немов Аріадну збив автомобіль.

—  Я не хочу відчувати,  це занадто важко. Я так сумую за нею. — і знову сльози,  кришталеві сльози текли по її блідому лиці.

Все так раптово зникло з землі,  і всім цим була Роуз.
Єдиною,  справжньою,  коханою.
Без неї Аріадні занадто важко і її турбує те,  що вона так і не встигла сказати їй «Дякую»

Дякую за те,  що була з нею в важкі часи,  за те,  що дарувала їй себе та своє тепло,  слова.
Мертве серце – не камінь,  це залишки льоду.
Це лід, котрий розбився об стіну.
Ця дивна стіна по цей час тримає її, хтось тримає на землі  й не відпускає.

© МОРГАН РЕЙ,
книга «За три дні до».
День другий
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Анна Стоун
День перший
Главу можна розбивати на цитати )
Відповісти
2023-06-13 12:51:54
1
hello_h
День перший
Це щось з чимусь. Початок подобається дуже
Відповісти
2024-02-23 18:54:27
Подобається