І ТОРКНЕМОСЬ ВСЕСВІТУ УДВОХ

«І спомин той летить неначе птах,

у прірву ночі, у твоїх очах.»

Морган Рей

Самотність починається там, де закінчується межа любові та кохання. Вона схожа на безмежну пустелю, суху, спекотну, без совісті та прощення. Вона поселяється в кожному куточку твоєї душі, ти сам стаєш пустелею, в якій все живе, що було в тобі гине, зникає, розчиняється в безмежному просторі зневіри та пустоти.

Напевно так і звучить скорбота за коханою людиною. Коли помирає твоя друга половина — частка тебе помирає разом з нею. І це ніколи не зустрінеш знову, не відновиш і не зможеш віднайти.

Легке тремтіння повік від сонця змусило дівчину розплющити очі, та зустрітися поглядом з теплими, такими знайомими променями світила. І цьому полягає щастя.

У відчуттях того, що ти живий та повноцінний, вільний.

— Чорт його побери! – за такі слова в місті де жила Аріадна її могли б прозвати відьмою або ж чаклункою, але в цей момент дівчину турбувало зовсім не це.

Ніжні дотики по шкіри змусили її затремтіти від несподіваності, та страху, який не можна було зрозуміти. Обернувшись вона побачила до болю знайоме лице. Це було Роуз.

Чорне волосся хвильками спадало на подушку, а осяйні очі змусили Аріадну посміхнутись тією посмішкою, яка зникла з лиця дівчини, після трагічної втрати Роуз.

– Так ось про що говорила Маргарет. Другий шанс... – думки дівчини були настільки голосними, що Роуз все почула, ще б пак, це ж було сказано в голос.

– Арі, ти про що? – здавалось, що в інтонаціях цього голосу можна було потонути, немов в самому глибокому морі, яке чекає кожного у свої обійми.

Так починався новий етап для Роуз та Аріадни. Можливо це другий шанс, про який говорила Маргарет, а можливо це можливість виправити минуле?

Запитань ставало все більше і більше, а відповіді, котрі з'явилися в голові здавались абсурдними та іронічними. Є речі, в які дівчина не могла повірити, або ж не хотіла. Невже вона померла, опинилась в пустелі в якій блукала та помирала від спраги, зустрілась з Маргарет, та отримала друг шанс на порятунок? Невже те, що вона втратила знову належить їй?

Це було божевілля, що здавалося реальністю, яку Аріадна так хотіла відчути знову?

Надія це зброя для такої дівчини як Арі. В ній одночасно порятунок, але і погибель. Залишилось обрати правильний шлях.

– Який сьогодні день?

– Сьогодні двадцять дев'яте серпня, дві тисячі десятого року. – сміх Роуз відлунням відбивався від стін, та зосереджувався в голові Аріадни немов рій бджіл, які безупинно жужмить.

– Я дуже сильно люблю тебе. – ці слова звучали немов мантра, яку хотілось повторювати знову і знову до тих пір, поки вони не залишаться єдиними в цьому світі. Забракло б днів, ночей та тижнів, щоб сказати про те, як Аріадна кохає, всього життя буде мало.

Спогади проривались у свідомість Карнель, уламки минулого про цей день, коли вони з Роуз бачилися востаннє. Потрібно зробити все, щоб відвернути майбутнє, вберегти серця та стати щасливими, вільними, як вони завжди хотіли.

– Проведімо цей день разом? Зробимо якісь божевільні вчинки за, які нам майбутньому буде соромно? Кохаймося цілий день? – вперше за весь час Аріадна вірила в те, що її слова та вчинки можуть щось змінити, відвернути те непоправне та неминуче, що має статися.

– На жаль я маю бігти на заняття по мистецтву, а згодом, напевно, що завтра ми б могли втілити в життя всі ті твої божевільні ідеї, за котрі нам буде соромно на старість літ. Але зараз я мушу йти! – остання фраза здалась такою невимушено болючою, немов тисячі голок попали в саме серце і зараз там відбувається справжнє місиво, неначе війна де не має жодних правил. Аріадна знала, що це останній день перед смертю Роуз, та немов заціпеніння заволоділо її тілом, і тільки схиливши голову в знак згоди, вона поцілувала дівчину, та дозволила статись тому, що можливо відбудеться.

– Завтра побачимося! – посмішка на обличчі Роуз була єдиною втіхою для розбитої всередині Аріадни Карнель, яка пережила смерть найближчої для неї людини, покінчила життя самогубством, та отримала другий шанс, або примарні, божевільні спогади.

Сонце засліплювало очі, шелест вітру та сміх дітей, який було чути з вікна надав неабияких сил. Аріадна піднялась, та визирнула у вікно. Здавалося, що це день, котрий став найщасливішим в її житті, адже вона повернула собі те, що втратила. Разом з Роуз до Карнель повернулась і її душа. Хоч і знівечена та розірвана на шматки, але вона належала їй.

Виявляється в цьому і полягає щастя — в любові. Не в грошах чи статусі, регаліях та різного роду нагород. Знайти своїх це нагорода, втратити — покарання. Зараз дівчина зрозуміла, що одночасно вона відбуває і покарання й отримує нагороду.

– Алло, мам, я тебе дуже сильно люблю! Ти не будеш проти, якщо ми з Роуз на деякий час поїдемо з міста, розвіємося?

– Я сподіваюсь в тебе все гаразд? Ти ж знаєш, як я ставлюсь до вашого спілкування, але зараз вважаю, що і правда час вам змінити оточення, відчути щось нове! – здавалось, що її маму підмінили, Арі не хотіла вірити в те, що це слова її матері, яка так негативно відносилася до Роуз. Можливо материнське серце відчуває значно більше?

– Дякую! Я ніколи цього не забуду.

В цей момент в Аріадни заявилась надія, що можливо вона зможе. Її стіни бачили ріки сліз, що вона проливала після втрати коханої людини, неприйняття близьких, та зневагу друзів, але це все здавалось такою нісенітницею, маленької піщинкою серед безмежного світу, що сповнений надією в краще.

– Більше я не боюсь, я вільна... – ці слова були важливими для неї зараз. В них було так багато міці та нестримної жаги до кращого та справжнього життя, що дівчина вірила в них більше, аніж люди, які живуть в її місті в Бога.

Вогонь в ній не згасне, він тільки загоряється, стане несамовитим полум'ям, що знищить всі незгоди на своєму шляху, всі перепони.