Пролог
Минуле майбутнє
День перший
День другий
День третій
Епілог
Арт
Частина Друга. Тизер
Коли сонце вже більше не зійде
День третій
День третій.

Ранок настав несподівано для Аріадни,  вона так і не змогла заснути.

Відчинила вхідні двері посеред темної ночі  і чекала,  що в них ввійде усміхнена Роуз і скаже,  що все це – невдалий жарт.
Але ці сумніви розвіялися с першими промінями сонця які пробивалися через темні штори.

— Так,  сьогодні настане той момент якого я чекаю. — сказала Арі,  та пішла в душ.

Вона була впевнена в правильності свого вибору,  проте сумніви гризли її з середини,  немов терміти які поїдають дерево.
Можливо воно щось відчуває,  а можливо і ні.
Проте коли ти йдеш повз дерева яке доживає свої останні дні,  ненароком думаєш :

« Наше серце також таке знівечене і доживає свої останні дні? »

На це запитання відповіді немає ні в одної людини.
Все настільки складно,  але водночасно занадто просто для розуміння.
Нажаль ми,  люди,  не завжди можемо зрозуміти де є Істина,  а де Брехня.
Це занадто важко для нашого сприйняття.

Так само і Аріадна,  вона запуталася в собі,  в своїх почуттях які згасали,  згорали як сірник.

— Мамо,  я сьогодні не зможу прийти. Не чекай мене! — сказала дівчина в слухавку і не чекала відповіді. Вона їй не була потрібна.

— Добре доню,  але не забувай,  що я – дуже сильно люблю тебе. — сказала мати дівчині.

В цю мить в її серці немов щось проросло.
Маленький росточок троянди проріс в її серці немов в землі.

— Я тебе також.


Почувся сигнал завершення розмови,  Аріадна поклала телефон в кишеню та сіла біля дзеркала.

Вона вдивлялася в відображення,  та замічала зміни. Синьці під очима,  потріскавші губи,  впалі щоки.

Звичайно,  три дні вона взагалі нічого не їла,  та й нікого бажання не було.
Все,  що було в ній,  це –порожнеча,  яка поїдала все навколо себе.

Всі надії виявился брехнею.
Кажуть,  що ми можемо керувати своїм життям.
Так,  це правда. Але,  що ми можемо зробити коли один неправильний вчинок тягне за собою трагічний наслідок?
Чому людство до цієї пори не створило машину часу?

Зараз Аріадна віддала все,  що має,  заради того – аби повернутися на три дні раніше і врятувати Роуз.

Відійшовши від дзеркала дівчина вдарилася в стіну і зрозуміла – вона в клітці,  в'язниці яка не випускає її назовню,  не дає вдихнути аромат квітів та свіжоскошеної трави на газонах.

Вона била кулаками ні в чому не винну стіну і плакала.
Аріадна зовсім не шкодувала,  що покине цей світ, який сповнений ненавистю та брехнею  які живуть в людях,  немов паразити.

Дівчина шкодувала,  що так мало часу приділяла уваги Роуз,  що не бачила в її очах болю та відчаю який зараз відчуває сама.
Можливо для Роуз вона вже давно померла,  але вона до цього часу живе в її серці,  думках,  спогадах.

Неможливо відмовитися від того,  що залишає слід в твоєму серці.


Обіднє сонце обпікало зелене листя,  погода була напрочуд вдалою.  Легкий вітерець торкався світлого волосся дівчини,  а на її лиці була ледь жива посмішка.
Ні,  вона давно померла. Можливо для всіх її перебування лише ілюзія.
Тіло живе,  а душа згоріла,  кожна клітинка перетворилася в попіл і полетіла в слід за вітром.

Залишилося вбити тіло яке не може жити без душі і все...

До десяти годин вечора,  Аріадна блукала по маленькому містечку та роздивлялася архітектура.
Про вишуканість і мови не могло бути,  однотипні сірі будівлі тільки гнітили й так не дуже приємну обстановку.
Лише багато зелені,  та дітлахів які несамовито бігали біля гойдалок,  гралися в піску та посміхалися давали стимул рухатися далі,  вперед.

Вона згадувала своє дитинство,  ті дні коли її батьки сварилися,  а вона в сусідній кімнаті плакала від страху,  що тато їх покине.
Аріадна пам'ятає тей день,  коли стала дорослою.
Тато збирав речі,  а вона просто стояла біля дверей і дивилася. В неї забракло сил зупинити його,  можливо це на краще.
Вона стала більш самостійною.  Вже в дев'ять років,  вона могла приготувати смачний сніданок,  прибрати в квартирі.

Але дивлячись на дітей,  Аріадна почала шкодувати,  що втратила ті дорогоцінні миті свого дитинства.

Можливо вона була дитиною разом з Роуз. Завжди відчувала її підтримку,  присутність яка надавала їй сил та снагу боротися зі світом.
Разом вони сміялися з простих речей,  грали в відео ігри,  були справжніми.

Тільки з Роуз – Аріадна змогла відчути себе живою. Вона плакала,  сміялася,  поводила себе як божевільна.
Але вона відчувала,  що не скажеш про теперішній час.

Всі відчуття зблякли,  фарби стали чорно–білими.
Життя зупинилося того моменту,  коли не стало другої половинки.
Немов відірвали щось занадто важливе для тебе,  перекрили дихальні шляхи і зачинили всі двері.
Виходу немає,  як і входу.

Аріадна йшла в червоній сукні по набережній доходячи до мосту.
Ліхтарі освічували темну дорогу і тінь від них падала на дівчину з кожним її кроком.

—Скільки помилок нам потрібно зробити,  щоб зрозуміти,  що життя–це не гра. Це реальність яка змушую нас жити,  робити боляче іншим і дивитися на чужі страждання. —говорила Аріадна та йшла по краю містка.  — Як же мало нам часу з тобою було. Б'ється за двох моє серце,  б'ється,  щоб жити.

— Ні,  жити в самотності не вихід. Твій дім там – де твоє серце. А твоє серце  згоріло,  висохло як троянда восени. — відповідав їй внутрішній голос,  а вона знала відповіді.

Час невпинно рухав її до прірви.
Минувши прешкоду у вигляді перил містка,   вона стояла на краю.

Чи пролітали в її пам'яті кіноплівкою уривки з життя?
Ні.
Вона дивилася на синю безодню,  яка дивилася на неї.
Лише один спогад прорізався в її пам'яті.
День коли вона познайомилася з Роуз.

Всі звуки стихли,  життя зупинилося як і стрілки годинника на її руці.
Насправді її годинник зупинився на три дні раніше. Вона помре не зараз,  а три дні тому.

Зібравшись з думками,  дівчина подивилася на небо. Зірки відсвічували яскравими барвами,  здавалося,  що це і є чудо,  але чудом було б зараз побачити Роуз.

Вітер грав з її волоссям,  загравав до нього,  а вона відчувала лише холод.
Відчай та самотність підштовхували зробити крок на зустріч.

Крок в темряву,  пустоту.
Аріадна не знала,  що знаходиться за межею  яка розділяє два світи.
Світ в якому ми живемо зараз є пеклом. Так,  саме пеклом.
Тому,  що всі демони яких ми так сильно боїмося– живуть в нас.
Це наші страхи,  хвилювання,  помилки. Ми самі створюємо для себе примарні образи.
Створюємо протистояння між добром і злом. А різниці немає.
Всяке добро– породжує зло і навпаки. Ми не можемо передбачити результат того,  чи іншого нашого вчинку. Тому ми такі беззахисні,  самотні.

Але для Аріадни настав час позбутися цього відчуття. 
І вона зістрибнула.
Вода прийняла її в холодні обійми,  повітря розірвало з нею всі зв'язки.



© МОРГАН РЭЙ,
книга «За три дні до».
Комментарии