Вихід

Weronika Nikulina

Вона танцюючи пролила на себе каву І діалоги в її оживали листах, Вона була такою як ми, такою самою. Та як виходила з свого світу, її окутував страх. І сходячи з розуму стрибала по сходах зліплених. З думок, слів, подій прикрашених. Вона була як сніг - білою білою. Була як картина, та фарби розмазані. Немов би птахом злітала дахами, дивлячись в очі небу вогнистому. Її думками володів прибабаханий, Її думки віддані безмежжю іскристому. І спадає з плеча кофтина, що була їй панцерем ніжним. І ранок стає холодним. Босі ноги чують холод перила мосту засніженого.

2018-05-05 11:14:38

14

6

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (6)

Weronika Nikulina

а як правильно?)

Відповісти

2018-05-05 11:25:01

Подобається

Weronika Nikulina

дякую)

Відповісти

2018-05-05 11:28:06

Подобається

Weronika Nikulina

воно то так, але Т9 ніхто не відміняв 😓 Дякую, надалі буду уважнішою) ☺️

Відповісти

2018-05-05 11:36:05

Подобається

Схожі вірші

Всі

"Ми усе подолаємо разом..."

Nadine Tikhonovitch

«Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем, І я не боюся поразки, Я не боюсь, що помрем!» А я чула і вірила щиро, Немов би п'ять років було, Я була неймовірно щаслива І такою не стану вже знов. І знаєш, коли мені складно, Я твої згадаю слова — Вони затримають слабкість, Запевнять мене, що жива... «Ми разом усе подолаєм! Мила, ти чуєш мене?» Я чую і знову чекаю, Що небо тебе поверне... І ось майже два роки Шукаю тебе — не знайшла, І, до смерті роблячи кроки, Я твої згадаю слова... І до сліз сон мене вразить, Де знову почую тебе: «Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем...»

52

3

2227

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12121