...І одного разу до нас в крамницю зайшов якийсь чоловік, від нього наче так і віяло холодом. Він підійшов блище і я зміг його розгледіти. Він був в старій подертій куртці з цупкої тканини, в брудних побитих чоботях, в подертій сорочці. Мав при собі якийся футляр що звисав в нього з поясу, і на голові носив стару ковбойську шляпу. З-під шляпи звисали його довгі кучері і на лиці він мав густу щетину.
Він підійшов блище до лавки й глянув на мене. Його очі були блакитні і погляд був одночасно холодний і загадковий. Він дивився на мене впродовж 2-3 хвилин
Обдивляючись наче кожен сантиметр мого тіла і вбрання. І промовив:
-Дай мені поїсти...- його голос був тривожний й одночасно спокійний, говорив він впевнено й внятно. Я ще досі був в ступорі і дививсь на нього. Він знову сказав але вже тихішим голосом, начебто вже просив, але все ж не втратив тієї планки загадковості
- Дай мені хліба бо я зараз помру...- незнаю що змусило мене тоді дати йому хліба, попри заборону мами нічого не давати за дурно. Але все ж, я дав йому кукурудзяного хліба.
Він їв його з такою жагою наче 5 днів голодував, так немовби вперше їсть хліб. Він ретельно його пережовував і важко ковтав. І так робив щоразу коли відгризав новий шматок хліба своїми зубами. Після його трапези він глянув на мене, його очі були сповнені подяки, загадковості й прихованого болю, він мовчки розвернувсь й пішов без жодного слова. Як він вийшов я побачив біля столику де він стояв якусь дивну річ замотану в газету. Я схопив це й вибіг з крамниці щоб віддати йому, але його й слід як зник. Спитавшись в 3-х - 5-х перехожих чи не бачили вони дивного чоловіка в подертій одежі, то всі троє сказали що "Ніякий чоловік в подертій одежі тут не проходив". Дивно... Я повернувсь в крамницю й почав роздивлятись предмет що лишив жебрак. Це була якась дивна річ непевної форми, замотана в вчорашню газету "Бернійський курант" Розмотавши газету я побачив блискучий предмет який сяяв від сонячних променів, що потрапляли в крамничку через вікна. Це було золото...
Воно сяяло в мене в руках наче маленьке сонце. Я був вже зрадів, але тут в крамницю зайшла мама. Вона була дуже люта як ніколи . Я запитавсь що сталось, вона відповіла що: "В готель заходив якийся дивний жебрак і просив хліба". Вона побачила шмаття газети на столі, в яку  було загорнуто золото. Вона вже мало не підійшла до мене, але тут зазвенів дзвоник, який висів над входом в крамницю. Зайшла якась постать,хода була не тривка і пихата. Це був високий худорлявий чоловік, з вусами та борідкою, мав зелені очі, які горіли вогнем люті, був одягнений в старий смокінг, якому вже мабуть більше 5-6 років і на голові мав старано причесане волосся. Це був Джонатан Квіклі, збірник податків. Він прийшов щоб забрати податки за поточний місяць. Він приходив ще 4 дні тому, але мама його вмовила відтягнути податок хоча б на тиждень.
- Ви обіцяли прийти через тиждень, ми ще не встигли зібрати грошей щоб заплатити вам. Ви ж знаєте що всі золотошукачі вже як 2 тижні в копальнях. Ніхто нічого не купує.
-Вибачте але я не можу відтягнути податок на ще довший термін, або платіть зараз, або будете мати проблеми з законом! - Якби мама не вблагала його й не просила, але він строго стояв на своєму. Здається наче він був природжений для того щоб збирати й вимагати з людей гроші. - Вибачте - сказав я - Я маю те що покриє всі податки за цей місяць і на 4 місяці вперед! - Його очі загоріли цікавістю, він підбіг до мене, немовби гончий пес до свого господара після полювання, щоб той насипав йому їсти.
- Що ж ви такого маєте для мене? - промовив Джонатан.
Я витягнув з карману шмат золота що дав дивний чоловік й протягнув йому в руки. Він довго роздивлявсь його, прицінювавсь, вже мало не жував його, щоб дізнатися чи воно справжнє. Він возився з ним більше 10-20 хвилин. І все ж після довгої ревізії сказав:
- Я приймаю ваший податок, я прийду до вас наступного місяця!
- я ледь його не вдарив.
-Якого наступного місяця!!! Тут шмат золота який перекриє всі податки більш ніж на 4 місяця!! -Викрикнув я йому. Він лиш усміхнувсь й промовив:
- Або так, або будете мати проблеми з законом. - розвернувсь й вийшов з крамниці, з таким самим звуком дзвоника який його супроводжував коли він заходив. Я нічого не зміг сказати, такий наш світ, несправедливий...
В той час мама дивилась на мене більш здивованим поглядом, ніж злим, з її очей пішли сльози, я так й не зрозумів, чи вони з жалю чи з радості. Єдине що вона сказала:
- Звідки ти його взяв? - мені довелось розповісти їй про дивного чоловіка що зайшов попросити хліба й забув його тут, я хотів віддати але він як зщес з містечка. Більше ми не говорили ані про чоловіка ані про золото...
Продовження в Третій частині.