Частина третя. Початок.
1858 рік.
Я досяг повноліття. Нам вже не вистачало коштів ні на податки, ні на що, інколи ми навіть днями голодували. Мама захворіла і мені довелось самому спрявлятись з крамничкою і готелем. Цікаво що за 2 роки люди не перестали їздити на золотокопальні, хоча золота вже лишалось дуже мало. А те що й лишилось, то було дуже в небезпечних місцях копальні, де дерев'яні балки й опори вже тріщали й сипались. Лише дурень полізе в ті копальні. І я був одним з тих дурнів. Мамі так й не ставало краще, а нам погрожували забрати нашу крамничку й готель за несплачу податків. Через півроку я всеж таки наваживсь піти в копальні й здобути хоча б трішки золота, аби тільки вилікувати маму. Взявши: маленьку одноручну кирку, рюкзак, ніж, сірники, мотузку, чоботи й кілька консерв - я зібравсь в дорогу. Попрощавшись з мамою я пішов в сторону копалень...
Йшов я близько 6-7 годин. Дорога була не близька, і дивно що місто було розташовано так далеко від копалень. Було дуже спекотно, це був мабуть найспекотніший день липня.
Сонце палило так, наче хотіло випалити й підсмажити все живе. Я вмирав від спраги. Але з розповідей мами копальні були не подалік від річки, здається річка мала назву Альта.
Мої ноги наче запеклись в чоботях, я вже було хотів їх зняти але подумав що можу злегкістю їх обпекти об розпечену землю. На дорозі до копалень не було нікого, навіть найменшої згадки про людей. За всю свою подорож я побачив лиш кількох стервятників що доїдали останки якоїсь тварини, судячи з рогів це колись була корова... Вже майже повзучи й волочучи за собою рюкзак зі своїм добром, я вийшов на пагорб.
І тут повіяло приємною прохолодою, неначе хтось вилив на мене відро джерельної води. Я побачив річку - це була красива чиста річка. Я почав бігти до неї, наче від цього залежить моє життя. Вже зникла та страшна втомленість від довгої дороги. І я набравшись дивних сил біг до неї - до живої прохолоди. Я забрів по коліна в річку і почав пити, вода була солодка як мед. Здається я ще в житті такої води не пив.
Накупавшись й напившись, я вийшов з води як знову народженний, сповнений сил і енергії. Я почав роздивлятись краєвиди. Це були майже лисі гори, де-не-де тільки виднілись кілька дерев і багато кущів. Рослиності тут було більше ніж по дорозі. Та й сонце здавалось не так пекло як там, на пустирі. Гори блищали як скло на сонці, а берег річки був всіяний піском.
Доки я милувавсь красою цієї місцини, я почув якийся шорох позаду мене. Коли я обернувсь, я побачив дикого койота. Він був голодний й злий. Його очі були майже червоні від припливу крові, а з пащі з гострими зубами, розміром мені з палець, йшла піна... Продовження в Четвертій частині.
Я досяг повноліття. Нам вже не вистачало коштів ні на податки, ні на що, інколи ми навіть днями голодували. Мама захворіла і мені довелось самому спрявлятись з крамничкою і готелем. Цікаво що за 2 роки люди не перестали їздити на золотокопальні, хоча золота вже лишалось дуже мало. А те що й лишилось, то було дуже в небезпечних місцях копальні, де дерев'яні балки й опори вже тріщали й сипались. Лише дурень полізе в ті копальні. І я був одним з тих дурнів. Мамі так й не ставало краще, а нам погрожували забрати нашу крамничку й готель за несплачу податків. Через півроку я всеж таки наваживсь піти в копальні й здобути хоча б трішки золота, аби тільки вилікувати маму. Взявши: маленьку одноручну кирку, рюкзак, ніж, сірники, мотузку, чоботи й кілька консерв - я зібравсь в дорогу. Попрощавшись з мамою я пішов в сторону копалень...
Йшов я близько 6-7 годин. Дорога була не близька, і дивно що місто було розташовано так далеко від копалень. Було дуже спекотно, це був мабуть найспекотніший день липня.
Сонце палило так, наче хотіло випалити й підсмажити все живе. Я вмирав від спраги. Але з розповідей мами копальні були не подалік від річки, здається річка мала назву Альта.
Мої ноги наче запеклись в чоботях, я вже було хотів їх зняти але подумав що можу злегкістю їх обпекти об розпечену землю. На дорозі до копалень не було нікого, навіть найменшої згадки про людей. За всю свою подорож я побачив лиш кількох стервятників що доїдали останки якоїсь тварини, судячи з рогів це колись була корова... Вже майже повзучи й волочучи за собою рюкзак зі своїм добром, я вийшов на пагорб.
І тут повіяло приємною прохолодою, неначе хтось вилив на мене відро джерельної води. Я побачив річку - це була красива чиста річка. Я почав бігти до неї, наче від цього залежить моє життя. Вже зникла та страшна втомленість від довгої дороги. І я набравшись дивних сил біг до неї - до живої прохолоди. Я забрів по коліна в річку і почав пити, вода була солодка як мед. Здається я ще в житті такої води не пив.
Накупавшись й напившись, я вийшов з води як знову народженний, сповнений сил і енергії. Я почав роздивлятись краєвиди. Це були майже лисі гори, де-не-де тільки виднілись кілька дерев і багато кущів. Рослиності тут було більше ніж по дорозі. Та й сонце здавалось не так пекло як там, на пустирі. Гори блищали як скло на сонці, а берег річки був всіяний піском.
Доки я милувавсь красою цієї місцини, я почув якийся шорох позаду мене. Коли я обернувсь, я побачив дикого койота. Він був голодний й злий. Його очі були майже червоні від припливу крові, а з пащі з гострими зубами, розміром мені з палець, йшла піна... Продовження в Четвертій частині.
Коментарі