В дитинстві ми постійно сперечалися, звідки взявся цей дивак - Огидний, ніби просився на Ієроніма Босха мольберти. На пару років старший, горбатий та кремезний, вічний одинак Вештався по вулицях в пошуках що б поцупити, чи пожерти. Мав темну шкіру, ніби то він почав засмагати ще немовлям, Перетворював все місто власною присутністю на нетрі і Тому на нашому районі звали його Толіком Циганчам З обличчям, що являло приклад цілковитої асиметрії. Ми дітлахами про нього склали не одну містечкову легенду, Що передається з покоління в покоління, та із вуст в уста. Патякали, що сам диявол взяв це потворне тіло в оренду, І що насправді він старший від нас років десь так приблизно до ста. Ходили чутки, що Толік вбив власних батьків, та зробив з них шашлик, Що мешкає він із чупакаброю у потойбічному світі. Завидівши цигана, дівчата часто видавали гучний крик, Бо він до того ж ще й ходив в старім, бруднім, обірванім лахмітті. Казали, прилетів з далекої планети на допомогу Своїй расі, що панує в далекому просторі космічному. Ніби цього було не досить, Толік шкутильгав на ліву ногу, Що дозволяло впізнавати Цигана кожному зустрічному. Звісно, насправді все було значно прозаїчніше та простіше: Батьки Цигана кинули його відразу після народження. Бабуся, що берегла єдиного онука як найсвятіше, Померла, не лишивши і документів про його походження. Органи соцопіки спочатку віддали хлопця в інтернат, Коли той відлупцював кількох дітей, закрили у психлікарні. Та звідтіля він хутко-швидко втік, ще й відкусивши чималий шмат Від руки санітарки, якій і досі сни видяться кошмарні. Поволі на дикуна просто забили. Він став місцевим мемом. Тинявся по околиці, спливаючи у кухонних розмовах. Не мав соціальних зв’язків. І не був підвладний жодним системам. Тому ніхто напевне не знав, де він мешкав, та в яких умовах. Толя Циган був німим. Замість усіх слів він міг лише гарчати. Ну, певна річ, про цей факт дітлахи теж почали складати бАйки. Всі дорослі лякали малят: «Підеш до Толіка циганчати». Себто він був ледь не фольклорним персонажем – чимось на кшталт Бабайки. Одного разу я побачив - Толік нишком знімає светра, що сушився Ще після прання у нашому дворі на вересневому сонці. Хотів його зупинити, та добре подумавши, зупинився. Мені ж куплять новий, а він замерзне, як вовчий хвіст в ополонці. Після того випадку зустрічав його часом на перехресті. Пропонував дещо із їжі, що батьки у школу звикли класти. Циган втікав стрімголов, вочевидь маючи власний кодекс честі За яким жебракувати було принизливіше, аніж красти. Тому почав лишати йому подарунки на підвіконні: Жувальні гумки, шоколадки, рукавиці, шарф та бутерброди. Вночі усе це зникало. Толік вчиняв дії свої незаконні, Бо Циган жодного разу не втрачав поцупити щось нагоди. Якось намагалася з нами грати в футбол та біла ворона, Та розумівся на правилах, ввесь час впадаючи в істерику, Гірше, ніж сусідська баба Галя, яка вважала, що Марадонна – Напівгола співачка-шльондра із тих кліпів, що йшли по телеку. І ось одного разу, мабуть, був вже десь класі у восьмому, Тишком додому ішов зі школи я у надвечірню годину. В той лихий день жовтневий навіть тяжче, ніж завжди, довелось йому – Дюжина парубків його на яблуню загнала, мов тварину. Хоча Толік володів неймовірною фізичною силою, Та гівнюків, жбурляючих каміння, було дещо забагато Він міг би легко впоратися із доброю їх половиною, Та от від решти довелося б ще бідолашного рятувати. Я запитався у тих нелюдів, чи то їм не соромно часом Цькувати одного таким натовпом величезним із камінням? Вони сказали, буцімто Циган Толік завжди був для них м’ясом І як я хочу, то можу помінятися з цим дивним створінням. Й рушили на мене із усією своєю азартною злістю. Подалися геть, лише добряче побуцавши черевиками. Я пішов до річки умитися. Не крокувати ж по передмістю Із тим брудом, залишеним тупими духовними каліками. Злізши із дерева прийшов і Толік в мою схованку в очерет. Махав руками і ричав щось на йому лиш зрозумілій мові. А потім простягнув мені червоне яблуко сорту айдаред І я жував його - соковите із присмаком металу й крові. З тих пір без вісті зник мовчазний герой усіх місцевих балачок Лишивши по собі чутки, що повісився, чи то пак втопився. Інколи питав без інтересу хтось: «Де той самотній дурачок? «Дідько його знає», – відповідали люди, – «Розчинився.» Минулого літа занесла нечиста сила мене в столицю. Геть кепський настрій змусив пірнути у нічний загул без роздуму. В одному з численних ресторанів встрів дівчину білолицю З бісиками в зіницях, що зачарували, лишивши розуму. Мов у мареві, пам’ятаю якісь дивні танці у бар-стойки, Навколо, як бджілка над квіткою, з шампанським кружляв офіціант. Під мої п’яні жарти та її смішливі пронизливі зойки До нас з нахабним злим обличчям підійшов кремезний поліціянт. Виявилося, що це колишній моєї прекрасної мавки. Чи то пак, теперішній, дідько його второпає зрозуміти. Лякав мене, що має владу зарити мене по той бік травки. З реакції дівчини було ясно, що він то може зробити. Вони вислідили мене зранку коло під’їзда чарівниці. Звісно, накинулися втрьох. Відразу тіло повалили долу. Мент посміхнувся криво і прицілився у мене із рушниці: «Застрелили при спробі нападу – занесемо до протоколу». Зненацька почувся хруст кісток. Рука обвисла, впустивши зброю. Потужний кулак вивернув менту щелепу до самого вуха. Через якусь секунду на асфальті корчилися і ті двоє, У калюжі плавала кокарда з поліцейського капелюха. Лиш тоді побачив, що наді мною виситься Циган Толік: За два метри зростом, кожен кулак точно десь мінімум по пуду. Не можу сказати про себе, що закоренілий меланхолік, Та впевнений, тієї дивної миті до скону не забуду. Чи то, може, шляхи Господні – несповідимий для людей секрет, Чи то деякі доленосні зустрічі дійсно невипадкові. Вранішнє сонце було червоне, як яблуко сорту айдаред, Я відчув соковиту гірчинку із присмаком металу й крові.