Одін та одна пенсіонерка
- І чого б то тобі пручатися? Ліс рубають, тирса летить,
якщо хтось мене переможе, то це точно будеш не ти,
підступає зима до фортець, темна крига будує мости,
і по ним іде порожнечі пекельне військо, позачасся, депра і встид.
Засинай, не пручайся, внученьку, та голівоньку поклади.
От сюди, сюди.
Над тобою у ніч безпам’ятну проливаю свої меди,
Щоби світ назавжди застиг.
Він мовчить, і біліють скроні, набухає мотуззя жил.
В серединних похмурих землях і в горішньому диво-житі,
хто не бився без сил останніх, той як слід, уважай, не жив,
та вчувається – він марніє, він виходить, мов річ, з ужитку,
він скидає останні шкури, мов морський безпритульний змій,
завмирають усі бенкети, всі нічні божевільні траси поступово блякнуть самі...
- Озирнись на своїх товаришів, на скарби свої озирнись.
Всі, хто поруч і всі, хто мариться, беззмістовні, порожні, ниці,
Всі присяги тобі позламано, зрада – черви у їх очницях,
тільки бляклий і хворий щербатий місяць над руїнами сонно нипає.
Все зотліє, усе розсиплеться, все іржею піде, згорить.
Відчуваєш ритм?
Це на судні із нігтів мерців повсякчас ударяють в ринду.
Не очікуй його, тони…
Він вмикає в квартирі світло, в стіну гатить його сусіда,
щось у вікнах таке – не ранок, а ерзац, крижани і сірий,
і картаті і злі новини, мов шакали, його обсіли,
темні погляди їх, холодні, і читається в них “не сіпайся”,
і її безугавний голос – мов реклама, з кожної праски,
він і чує її, й не чує, та дійшло до того, що й тиша – наче смерть узяла і трапилась.
- Все поглинула мла, не віриш? На всі боки однакові нетрі.
Він падає на одне коліно.
Лише на одне.
2021-06-07 18:51:01
1
0