Холодно і я сильніше закутуюся у багряний коц. Ставлю чайник на плиту. Скінчились сірники. Дідько! Все дратує. Треба заспокоїтись і я підходжу до вікна. Там надворі осінь укутує все брудним, сірим маревом. Оголює природу. Нерви...
Липким, жовтневим світлом ліхтар зазирає до мене у вікно. Краплинки мрякою осідають на склі. Холодно і тебе не вистачає...
Нишпорю на підвіконні і знаходжу давно там покинуту запальничку. Клацаю нею. Ні. Не хочу чаю. Для нього занадто самотньо й порожньо. Він не залікує. Не в цей раз. Виймаю з холодильника молоко. Наливаю в генделик. Ставлю на плиту. Змішую в горняті какао з цукром й доливаю гарячого молока. Ковтаю сльози. Та що ж це таке? Холод обіймає за плечі. Тебе не вистачає. А в душі оселилася осінь. Похмура й брудна...
Вмощуюсь на кріслі. Горня парує. Куштую какао і робиться добре. Світло маленькою іскоркою зароджується в мені. Ніяких проблем не існує. Жахлива погода видається милою. Я просто п'ю какао. Ніякої політики. Ніяких інтриг. Просто я, горнятко какао і світло в мені. Правда тебе не вистачає...
