Спогади. Так, саме спогади тримають людину в нашому серці. Вони легкі. Невагомі. Осідають маревом десь далеко в лабіринтах пам'яті, і надійно бережуть свої скарби.
Неприємні спогади завдають тортур, деякі надихають жити далі. А ще бувають спогади, що пронизують миттєво. Мов блискавка. Мов куля.
І спочатку починає боліти. Відчуття ніби ребра викручуються. Дихати стає тяжко. В голові відбуваються якісь вибухи. Порожнеча роз'їдає з середини. І лишається лише пустка. Оголені нерви. І загострені почуття.
І саме тоді у гру вступає час. Він ніколи не спиняє свій біг, а тепер виходить на сцену ще й в ролі лікаря.
Спочатку він майстерно стирає запахи. Такий знайомий, такий рідний і такий чужий одеколон зникає з пам'яті. Потім забувається колір очей. Перестають снитися подаровані квіти. Забувається посмішка. Голос. Забуваються дотики. Слова.
Тиша стає гарними ліками. З притупленим болем приходить досвід. Келих добре витриманого віскі замінюється горнятком чаю або ж філіжанкою кави. Биття серця стає рівним. Душу, як і тіло, зігріває теплий коц.
Думки збираються до купи і забувається ім'я. Не повністю. Воно спогадом осідає десь далеко в пам'яті. Плутається. Ховається. І врешті-решт зникає. Зникає разом з болем, що йдучи, звільняє місце новим почуттям.
