Архейн – колишнє квітуче королівство. Багате на копалини цирконію, маталів і золота.  Та це все у минулому. Все ті самі кам'яні дороги, хоч і поламані де-не-де. Той самий гул життя, хоч зараз іде війна. Ті самі квітучі поля та зараз вони просякнуті людською кров'ю...
  Все ті самі кущі червоних троянд, котрі мигцем зів'януть, як і повстанці... 
   Та на цих вулицях панує страх і руїна.  Королівські рицарі ходять довкола проводячи обшуки. Вони шукають залишки супротиву. Деякі будівлі напів зруйновані, деякі згоріли до тла. Деякі із людей голодують та це не турбує ані рицарів, ані правительку.  Саме це нагадує мені про важливість моєї місії, вагомість супротиву, бо ніхто окрім нас самих не врятує нас.
      Наші збори потайні відбуваються лиш під покровом ночі і завжди у новому місці. Ніхто з нас не знає ні справжніх імен, ні облич одне одного. Навіть главу ніхто не бачив в обличчя. ( це все потрібно для безпеки нашого угрупування. ) Однак для зручності в кожного із нас є своє кодове ім'я і ми можемо спілкуватись одне з одним під час зборів та завдань. ( Звісно у вільний час ). На цих зборах нам дають вказівки і напарника чи напарників це залежно від важкості завдання. Цього разу в напарники мені дали Гору і Барвінка.  Нашим завданням було звільнити зарештованих повстанців. В нас на все було лише три дні. Тому не гаючи часу ми зробили засаду на їхньому шляху і чекали.
Гора, як завжди мовчки сидів та дивився на стежину із нашою пасткою. Він ніколи не говорить, тому всі думають, що він німий. А я гадаю, що Гора втратив забагато. До речі йому дали таке прізвисько,  через високий зріст, кримезну статуру і непохитність.  Повна протилежність йому – це Барвінок. Він немов  квітка, прекрасна квітка, що розцвіла у полі. Тонка, невисока постать з чарівними очима. Ще й стрілець від Бога, завжди влучає у ціль.
    Сонце почало сідати за обрієм і ніч обійняла ці ліси.  А ми прислухались до кожного звуку,  боячись розвіяти цю "тишу". Хмари вкрили небо заховавши зорі.
– Сьогодні, як на зло хмарна ніч. – Бузок встав із свого місця прихопивши лук зі стрілами. – І далі свого носа не побачиш, хто як а я спати, як щось трапиться, то будіть хлопці. 
  Що не кажи, а війна бере своє. Бо і я не пам'ятаю, то й час як спокійно міг спати без зброї в руках чи поблизу себе.
                                            *****
Хмари почали звільняти зорі із свого м'якого полону. Місяць вже блідне, мабуть, скоро світанок. Цілу нічку ліс не стихав та й я не спав. Дивлячись на зорі згадувались щасливі часи... І знову смуток обіймав.
– Горо ?
– М ?!
– Як гадаєш чим це все скінчиться?  – Дарма питаю, він не відповість. А чи хочу відповідь почути ?
– Не думай про те що буде, не згадуй те що було.– це відповів мені Барвінок.
– А хіба тобі не цікаво, що там попереду на нас чекає ?
– А це має значення ?
– Ні - майже беззвучно відповів. – Однак це дає віру.
– І розчарування. Зникне бажання, жага до життя і віру свою сліпу ти проклянеш, як настане час.
Від почутого серце за боліло і все що зміг вимовити це:
–Мені шкода...
– Не варто. Не твоя в цьому вина, а коли й твоя, то не шкодуй бо це марні почуття, що гублять з середини...
– Як ти так живеш без віри ?
– А хто сказав що я живу, а не існую ?
– Чому ти тут ? Іди. Живи! Це ж такий великий світ і десь там знайдеться твій затишний  куточок.
– В мене він був й іншого я не прагну. Свій шлях я вже давно обрав. Тому хай хтось інший знайде, то й затишний світ, в котрому мені немає місця.
– Барвінку...? Через що ти пройшов ?
– Ти плачеш ?
– Так.
– Дитя, нагадай своє ім'я?
– Малий.
– Ха, а тобі пасує -  Це в перше я бачу посмішку на його вустах.– Знаєш, поговорицю що буде те й буде, а що було то за гуло ? - я заперечно хитнув головою - Ну, тепер знатимеш. І я маю на дію, що й ти як і я житимеш за цим принципом.
  Лиш зараз я звернув увага на прекрасний краєвид. Настав світанок багряний і довкола туман – це неймовірний пейзаж в котрий вписувався Барвінок, немов початковий за масел митця.  Саме в цю мить, щось змінилось. Тільки, що ?
Час минав у суцільній тиші. Сонце високо майорить, спека нестерпна, так хочеться зняти ці маски та відчути прохолодний вітерець. Хоч і спокійно довкола та в душі моїй панує буревій. Я немов сам не свій. В голові образ твій  Мені так хочеться кричати, бігти в далечінь. Що ж зімною не так ?
– Малий, як довго ти належиш до супротиву ?– Запитав Барвінок побачивши мій занепокоєний стан.
– П'ять місяців.
– Так ти, малий, у всіх сенсах цього слова.
– Ні! Це...
Він підніс вказівний палець до своїх вуст
–Ш-ш-ш
І я зрозумів, що маю замовкнути, бо хтось тут був окрім нас. Ми з Горою взяли мечі в руки, а Барвінок натягнув свій лук і чекав. Ми всі чекали. Минуло десь около трьох хвилин і нарешті королівські прихвосні показались. А за ними в кайданах ідуть понівечені повстанці.  Рицарі  були в обладунках з мечами і щитами. Сили були нерівними. Та попри це ми немов божевільні сміливці кинулись на них. Різанина люта, всі б'ються на смерть, навіть закуті люди допомогають. Хтось падає бездиханно, а хтось поранений кидається у бій. Ключі передаються по колу і падають на землю важкії кайдани. Руки вольні беруть мечі ворожі і хоч нас не так багато та якимось чином ми у виграші.
– Відступаємо усі гуртом на рахунок три! - крикнув хтось із юрби
– Ніхто нікуда не відступає!
– Малий, зараз не до сліпого геройства!
– Як хочете, то відступайте, а ми будемо тут!
–Їх і так багато, а за пару хвилин буде ще більше. То ж якщо ти не хочеш із другом полягти  тут невідомими сміливцями, то відступиш разом з нами. Тобі все зрозуміло?!
Я озирнувся довкола. Це й чоловік діло говорить.
– Так. Ми відступимо з вами.
– Один! – Всі завмерли на місці. – Два! – вони підпустили ворога до себе – Три! – Швидкий ривок, ворог на землі, а вони біжать гуртом і ми з Горою за ними. Озираючись довкола не бачу ніде Барвінка. Сил бігти вже немає та позаду нас вершники стріляють. Ми розділились, а я й не помітив. Стріла пролетіла біля мого обличчя. Серце божевільно забилось, я біжу куди очі глядять, спотикаюсь і падаю додолу. Нога болить, чутна іржання коня поблизу,  в мене є лиш секунда. Забувши про біль встаю і біжу далі. В очі кидаються кущі.  Знаючи, що не відірвусь біжу до них. Як виявилось це кущі ожини. Без зайвих роздумів лізу в них. Нарешті у безпеці. Руки подряпані  до крові та це немає значення. Єдине, що має значення – це страх...