Посеред високої травиці росте яблуння одинока. Саме зараз вона цвіте. Білий її цвіт. А під нею лежить чоловік та й думу гадає. А бо ж зачарований білими пелюстками, синім небом та сонцем сліпучим.

    "Тиждень, а може і більше  переховувався усюде де тільки міг.
І при нагоді капостив слизням.
Сам, один та мені не звикати.
Я ж званий герой чи радше безстрашний капітан.
Давно б міг повернутись до своїх хлопців та зупиняє цікавість або ж нерозуміння її дій.
Чому вона саме така ?
І знову всі думи лиш про ню одну...
Я дурень.... "
                             *****
Вже темніє. Сонце майже сіло, гарні рожеві небеса та пусті вулиці. Навіть    у будинках не горять вогні.
Місто привид, бо пусте.
Місто мрець, бо давно вже не те.
Ох, де ж ви щасливі люди, котрим заздрив колись ?
Ховаєтесь у темниж кімнатах обіймаючи одне одного. Цю картину я вже бачив. Сльоза впала додолу, сонце сіло.
Королівські слизні довкола.
Я немов привид, мене вони не помічають.
Ніхто із них.
Тай не побачать. Я ховаюсь на вершині, а слугам дивитись у вись заборонено. Я це точно знаю... 
Ніжний погляд.
Оступ.Тільки не зараз. Над собою я не владах. Я впав, а перед очима небесний образ янгола. Руки тягнунуться у вись у надії доторкнутись та це лиш мариво, котре обірвали рицарі. Як шкода...
Ну щож тоді до діла.
Весела забава, усі вони мені не рівня.
Хто б міг подумати, що самоучка, куди кращий за рицарів ?

  Дорога стала багряною, як і одяг. Вони мерці. Завтра у містян будуть проблеми.
Ідея миттєва. Кров'ю пишуться букви на стіні.
" Не шукайте тут. Ми у іншому місці "

Може це допоможе, або ж ні. Та краще за нічого. Ну що ж настав час повертатись до своїх.
  
                           ********
Час це не однозначна річ. То його проклинаєш, то благословляєш. Якби він був людиною, то чи був щасливим ?
Зараз я дякую йому за кожну мить, яка тягниться задовго.
Я навіть не знаю скільки його минуло.
Та знаю що він мені дав.
Було і нещастя і радість, був смуток, горе, біль...
Люди кажуть, що час лікує.
А забуття рятує.
То ж чому мене рятує спомин ?
Чому мене рятує людина ?
Я ж обіцяв, що ніколи знову. Адже біль утрати завеликий.
Я звик бути до всіх холодним, не відчувати нічого окрім болю.
То ж чому посміхаюсь ?
Ти збираєш квіти.
Це все через тебе.
Ти мені потрібний та я ніколи в цьому не зізнаюсь...
Всього навсього на мить відамся цьому заманливому почуттю...
                              ********
— Братику, поглянь який вінок я сплів. Правда він гарний ?
— Я й тобі сплів. - він олягнув на мене вінок. - тобі так пасує.
— Дякую. - я гладжу його біляве волосся.
— Тепер усі дівчата точно твої !
— Хахаха. Як скажеш, малий. Тільки не кричи про це на весь світ. Гаразд ?
— Усі дівчата мліють за Роландом !
— Та тихше ти.
— Нєа! Вони кохахпфап.
— А кого я зараз залоскочу.
— Ролі, не треба.
— Ну тепер точно треба. Скільки я разів тобі казав мене так не називати ?
— Ха-ха, але хахаха припини.
— Вибачайся.
—Нізащо.
—Ну як бажаєш.
— Хіхіхаа. Гаразд.
— Я не чую.
— Вибач, але хто винен що ти не любиш правду ?
— Ти невиправний засранець.
— І я тебе люблю, братику.
                                 *****
— І я....
— Ти щось сказав ?
— Що ?!
— Нічого. Поглянь які гарні квіти. — руді пелюстки, жовта серединка і цвітуть донизу. Вельми цікаві квіти.
— Так однак я люблю бузок та фіалки.  І вінок з цих квітів неперевершений,через прекрасний цвіт бузку. - він торкнувся квітки - А фіалки можна уплести у волосся. - його поглядь дивиться в небеса -Були ж часи...
Він стояв непорушно насолоджуючись миттю. Саме зараз він відчував щастя про яке забув та горе, яке неполишало....
Прохолодний вітерець, непокірне волося котре літає.
Зірвана квітка, сльози та усмішка.
— Дочого ж прекрасна мить.
— Так...
Я уперше бачив Бурвінка таким. Щира усмішка та сльози гіркі. І я не знаю чи це від горя чи щастя. Та й не запитаю. Куди важливіше запам'ятати цю картину. Вона прекрасна та водночас сумна. Ха, себе ж дивую. Відколи  я став поціновувачем красоти ? Завжди забіяка та дивак. До вподоби темінь й мрак, то ж відколи світло полюбив ? Звісно це все невсерйоз. Та в цих словах є й доля правди.
— Малий,ти ж знаєш що прояв почуттів це не слабкість ?
— Так.
— То ж чому вганяємо самі ж себе у рамки? Замикаємо під замок викинувши ключ?  І недайбог заплачемо або ж станемо ніжними немов жінки. Це ж нам не притамано! Немов вони себе не замикають. То ж чому вони чуттєвіші, може це фальш, або ж сміливість? Хоча насправді відгадка проста- суспільство їм дозволяє. Однак усі ми люди, то ж чому різне ставлення ? - мовчанка -
Я занадто довго був сильним.
— Зімною ти можеш бути собою, я нікому не скажу і якщо буде потрібно я допоможу, Барвінку.
— Роланд.
— Що?!
— Це моє ім'я.
— справ-вжнє ?
— Аякже, дурнику. - щира посмішка, і в очах давно втрачені іскри.
— Це ж порушення правил. Так не можна.
— Ти ж про це нікому не скажеш.
— Звісно. Однак це всеодно неправильно. Даремно ти це сказав.
— Це просто ім'я і нічого більшого, то ж заспокойся! І якби ти до мене не лип, як бджола до квітки, то я б... Не утнув дурницю.
— Гаразд, прощавай.
— І куди ти зібрався ?
—....
— Маєш рацію так буде краще. - Малий пішов, мій погляд прикутий до його силуета . Я справді не хочу прощатись... Ха. Все ж таки я розм'як. Як дурень біжу за ним. Вогонь все поїдає  - це я згадую те що намагався поховати глибоко в собі. Запах диму мені важко дихати.
" Ролан..." - його рука тягнеться до мене.
Обійнявши спомин я кажу: " Не йди"
Як ж здивувався Малий, він не знав що йому робити. Я плакав. Наскільки ж жалюгідно це все виглядає ?  Та на все байдуже адже мій спокій в руках...