Ось вже світанок. Все як завжди. Люди у святому невіданні живуть. Десь о полудні звістка втечі дійшла до старійшин. Вони навіть на загал це не проголосили, а мене як на зло "запросили" в їхній намет.
Відмовитись не можна. Думки про те що знають хто звільнив Фортеса захопили розум. То ж залишається лиш вдавати непричетність, страшно ступати кожен крок неначе в перше зібрався брехати. Намет передімною, залишився один крок і я в середині.
"Не час для страху" - з цією думкою увійшов. Їхні погляди спрямовані на мене.
" Це лиш завдання "
— Для чого викликали, вельможі ?
— Є пропозиція.
— О, і яка ж ?
— Капітанство.
Ці слова увели в ступор. Мені не хотілося вірити у почуте й водночас цікавило чому саме я. Це все походило на план. Тому якщо відмовлю все з тріскотом рухне. Однак не все так легкою. Якщо це план, то й вірогідністт відмови розглядалась. Які ж наслідки я потягну ?  Треба щось сказати. Але що ?"
— Я дуже вдячний за цю неймовірну пропозицію. -" Бреши краще" - Це велика можливість для мене. І я вдячний за неї, однак мені потрібно із нею переспати і все зважити.
— Такий шанс, а ти - його перебили.
— Гаразд, сподіваюсь ти приймеш правильне рішення.
— Будь яке рішення правильне. - я зрозумів їхній "тонкий" натяк.
— Так, однак, якщо про нього не пошкодувати.
— Ви помиляєтесь. Це не завжди так. Інколи ми шкодуємо роблячи, те що не подобається іншим, але це не робить наші рішення помилковими. Також людина шкодуює впродовж життя за багато вчинків, але це не робить всіх їх помилковими.
— Цікава думка. Ні додати, ні відняти.

На мить почуваюсь переможцем та це лиш краплиця дощу, яка потрапляє у море, і здається що при настані бурі нещадні хвилі поглинуть моє тіло.
Із цими думками іду геть. Легка прохолода відчувається на обличі. Повільний вдих і видих, заплющую очі намагаючись уявити пусте та в одночас прекрасне місце. Мене вже не непокоїть шум і вся ця ситуація. Ось моя ідилія. Повний місяць, зорі ясні, прозоре озерце і цвіт Розідсу. Дивне дерево, яке цвіте цілий рік й залежно від пори року змінюється цвіт. В ту ніч він був рожевим, місяць додавав цвіту якихось чар. А вітер злегка колихав гіля, пару листків опали і враз чорними стали. Це означало лиш одне невдовзі всі листки опадуть і на їхньому місці з'явиться золотистий цвіт, що символізуватиме прихід літечка також золотого.
Доторк до плеча, переляк, порушення ідилії, шепіт заганяючий у капкан,прискорене серцебиття.
Повільно ростягуючи кожне слово та в одночас стиха промовляє насолоджуючись страхом або ж собою.
Мені на вухо шепоче сам диявол. Ви скоріш за все чули байки про його зваблення улесливі слова, гучні обіцянки,  їх негайне виконання та одну "дрібничку" - душу. Отож це все брехня або ж передімною падший янгол. Він знає усі гріхи й так уміло, без права вибору ставить перед фактом - служиш мені або помираєш.
І я розумію, що не володію власною душею. Ні, навіть гірше вона давно у нього в руках і ось нарешті йому знадобився Вілтіс Лепс у теперішному ж Люпін Велес або Нишпорка. Однак йому це відомо. Від народження і до тепер. Я не дурень, то ж нехай проклинають небеса та віднині я пішак короля пекла.
Договір, що мав би по ідеї бути на крові підписався рукостисканням. І мені смішно, однак не так як йому. Я сміюсь з того, що мій диявол має старий людський лик. Але це і лякає, адже диявола зображують не так. І я задаюсь питанням чи це диявол в людському тілі чи людина-диявол ? Й чи його старість це ознака моїх старечих діянь ?
В мого диявола сірі очі, його усмішка страшна, хижа. Він сміяється з перемоги. Цей старець отримав таку бажану своїм рукам маріонетку. Я ж гореч поразки, яку непам'ятаю коли в останнє відчував.
Він повертається в намет. А я дивлюсь йому у слід і думками кажу :" Старійшини - найстрашніші люди на цім білім світі"
                             ********
( Роланд званий як Барвінок  та Малий )

Зима цього року настала рано.
На календарі середина листопада, а за дверима снігопад. Земля вкрита білим снігом. Холод собачий пробирається крізь щелини старої хижі. Одяг ледь зігріває, єдина надія - осипаний камін. Руки німіють, тіло труситься від холоду. Малий, сперся на моє плече у спробі зігрітись. Цей проклятий хмиз розпалюється уже пару хвилин, коли не більше. Переховуватись стало складніше. За тиждень снігопаду було вбито трьох наших. Відповідно сили опору залягли на дно.
" Нарешті " від вогню ішло тепло, яке зігрівало та в одночас здавалось, що топить. Таке враження що у тому вогні долоні моїх рук. Холодно та гаряче в одночас.
— Знаєш, а я люблю цю пору, попри її недоліки у цих умовах... Сніг завжди навіює ту казку, яка кожен рік захоплювала мене з... - я глянув на його риси обличчя звичайні, подекуди дитячі. Лиш зараз розумію, що його вид не відповідає вікові. Пухлі, трохи рожеві губи. Малий ніс й довгі вії. Кругле личко та великі очі. Дитя дитям. - Спиш ? - він так і не відповів, одже спить. Я трохи подумав та продовжив розповідь- Однак у тій пожежі загинула частина мене, коли не вся. Я зненавидів свята і усе з ними пов'язане. - я гладжу його по голові, мої очі заплющені. Я у давніх спогадах гублюсь. Це схоже на сповідь гріхів- По правді кажучи ненавидів життя та себе. Ти навіть не уявляєш як сильно та довго картали думи. Ти не знаєш до чого це призвело, ти лиш бачиш наслідок. Я існував лише заради помсти, а ти усе змінив. Я навіть не знаю дякувати чи проклинати за це ? - сльози виступили -  Якби ж... - я не міг далі мовити і слова - занадто складно –Знаєш при виді снігу не всміхався та цього року все інакше. І це твоя заслуга. Ви дійсно схожі... 
                          
                           ********
( Едмонд Дарк знаний як Фортес )

Як не потріб бродив по містам. Немов кішка спостерігав за усім. І звісно ж не лишив без уваги імперських слимаків.  Хоч і поступаюсь деяким силою, особливо коли їх більше однак розум ніколи не підводив.
Різкий холод і сніг всього навсього за одну ніч. Подив складно описати. Та це зіпсуввло усе.  Холод ж куди легше. Він проникає крізь одяг даруючи неприємне відчуття, яке згодом уб'є. Я був десь у безмежному гаю де всі стежки, якщо вони були  замело снігом. І це за три дні чи чотири. По правді говорячи заблукав. Втома дає про себе знати, у ночі не спав, адже ішов знайти якийсь пиихисток. А тепер іду щоб іти, адже життя - рух. Голод потрохи дає про себе знати та їжі немає. Вітер дме у спину та гуляє по кишенях у котрих руки сховані. Хмари сірі, снігопад, хуртовина. Вітер розійшовся ненажарт, то дме у спину, то в правий пік, то у лівий, то в лице і весь час сніг потрапляє на обличчя та волосся. Ніколи не любив зиму, хто зна чому, мабуть, через убивчий холод. Руки починає поколювати, це відчуття з минулого таке ненависне...
Скільки ще протримаюсь ? Занесло мене ж у ці края. Хех і все заради колишньої слави.
Ніч мінає день. День мінає ніч. Лік часу втрачений.  Загнаний звір з останіх сил шкандибає у перед. Всі ж знають, наполохана тваринка завжди повертається у знайоме та безпечне для неї місце. Так і я, хоча є одна відіність - я прямував у невідомість. Брешу, мені відомо куди хочу дістатись та незнання шляху й втрата сліду зіграла зімною лихий жарт. Може, це на краще ?
Дурня...
Знову сварка думок. Одні гризуть моє сумління, а інші заспокоюють. Ох, всежтаки життя таке складне. Правельність та помилка між ними тонка грань, яка стирається. Тож вчому сенс ?
  Білий світ, снігопад, зникли всі відчуття, майже мрець снігом прикрашений. Повіки стають важкими, мені хочетьсч жити та в одночас говий прийняти смерть. Життя перед очима. Тепла материнська усмішка манить, я так її любив. Ненависна постать батька, чию мріяв колись любов заслужить. Диттяча наївність, доброта та віра у дива - тепер ненависне мені. Перше кохання все таке чарівне та я вже не вірю у це все.
Вчитель за котрим ішов у ньому батька знайшов. Тоді вже був не диттям.
Нишпорка незрозумілий він та йому довіряв боячись. Страх зник, як і обережність. Якби не власна гординня, то другом іменував... Теперж ворог, котрого не вб'ю.
І Вона така чарівна немов троянди пишний цвіт. Біла немов сніг та такаж холодна. Зовсім не страшна. Загартована життям. Ми подібні. З її вуст лунали схожі слова. Чорт... Вона була права...
Це знущання надімною її образ янгольський передімною. Вона руку простягає. Хоч і сгожі та на твій бік не стану. Видіння зникло раптово чи радше змінилось на інше. Материнські обійми я знову мале дитя  враз так тепло та спокійно на душі стало. Посмішка на вустах у обох. Знову разом... Ми дуже довго розмовляли. Вона уважно слухала за усе що їй казав обіймаючи мене. І так ніжно промовляла слова відради. Виговорівшись так легко стало. Вона мене втішала. Я хотів щоб це тривало вічність. Та з марева мене прогнала все так ніжно усміхаючись.
Тихі розмови, щось м'яке, так жарко здається, що палаю, повіки дуже важкі, а  тіло ватне.
                          
                         ********
Королівські покої, розбиті дзеркала. Амбітні плани зруйновані людьми. Злість магічної істоти лякає. Це все через неспроможність власних людей та опору. Падіння фортеці Крофт запалило багато сердець. Повстання за повстанням придушення за придушенням. Все на рицарів, вона не стане морати руки. Занадто горда та попри це уб'є за потреби. Її погляд лютий лякає. Все це лякає. Кімната потрощена,а на стінах тріщени.  Та діватись нікуди, то ж прибираю. Спершу взялась за скло , а потім за документи, випадково побачила слова - Dragón chuyma. Якщо мені не зраджує пам'ять, то на карті світу є  країна з такоюж назвою. Від однієї думки про захоплення іншої країни стає не пособі. Невже опір скоро придушать ? Тільки не це. Сльози їх завжди важко стримати, а тут так багато роботи, щей вона очей не зводить. Тримайся...