Чутно стукіт копит. На якусь мить забув як дихати. Здається ще трохи і помру. Всі звуки затихають і чутно лиш моє серце биття та знаю я, що вони десь поблизу. Час тягнеться задовго, страх обіймає, я немов та статуя кам'яна. На кущ впала чиясь тінь, я відсахнувся назад, щось вкусило мене за середній палець.
– А-а-а-а-а-а-а!!! – Немов ошпарений вискочив із сховку, махаючи правою рукою, щоб та чорна штука відчепилась. Я гадав, що все минулося та підвівши погляд завмер. Гостре лезо меча торкається МОЄЇ шиї.
– Допоможіть - це слово шепотом зривається з моїх вуст їм на сміх.
Відчуваю немов у горлі ком і єдине, що можу– це глянути у вись.
"Будь ласка... Я хочу жити" – це німе благання після котрого сльози виступають.
"Куди ж поділася моя колишня сміливість? Невже перед обличчям смерті зникла? Ха. Дурень я. "
   Одна мить і кінець. Вистріл. Душа покидає тіло, труп на землі,  вершники намагаються заспокоїти своїх скакунів. Ще один вистріл,  моє тіло стає ватним і я падаю, поблизу мерця. Його очі скляні. Здається ось-ось задихнусь. В голові паніка, я вже нічого не розумію, не бачу і не чую.
– Ідіоте, не тупи, а біжи!
" Що?"
Я розплющую очі. Переді мною труп і стріла. "Барвінок !" Озирнувшись довкола бачу Гору і того чоловіка.
– Гей ! Піднімай свою дупу і біжи ! – ці слова стали спусковим гачком. Після них мене немов підмінили. Я  вже не чув нічого, а в голові було лиш одне  " Біжи". І я біг, падав, підіймався і знову біг.
– Від цього малого одні проблеми, еге ж здоровило ?
– Мг – байдуже відповів Гора.
– Стрільцю, скільки стріл ще є ?! – у відповідь  було випущено дві стріли і вбито двох рицарів.
– Це були останні... – вимовив стривожено чоловік – Велетню, ти швидко бігаєш ?
Той лиш підняв брову не розуміючи до чого це запитання.
– Я їх затримаю, а ви з другом тікайте.
– А !? – зіниці розширились. Це дежавю, тільки на це й раз тікатиме він, а не хтось інший. Цього разу рятують його, а не він... Ті давні спогади, котрі похоронити намагався, немов, давнє марево знову ожили. 
" У руках міцних сокира, позаду колись названий друг свою шкуру рятує. А попереду борці закону. Самонадіяно кидаюсь у бій..."
– Відмовки не приймаються.
"Це марево зникло так само раптово, як і з'явилось."
Я глянув на того виснаженого, ледь живого чоловіка.
"Послухати його чи залишитись?"
– Це була не пропозиція, а наказ чи ви не знаєте, що накази глави не можна порушувати!? – його голос був суворим і серйозним. Я  покірно розвернувся і побіг, хоч і знав, що прирікаю його на вірну смерть.
– Ну, що один на один ? Чи ви всі одразу ? Хм... Скільки ж вас тут ? Один, два, три, десять, одинадцять, двадцять і всі на одного чоловіка? Ач, які рицарі зараз пішли мені на потіху – з посмішкою промовив чоловік.
– Відкрите знущання і зневажливе ставлення у такій недоречній ситуації. Мені здається чи ти збожеволів чоловіче ?
– Я і щоб збожеволів?! Ну чого ж ви образились це ж просто констатація фактів? Хоч і маю визнати це підносить мою самооцінку.
– Ти...
– Дай вгадаю " Ти поплатишся за свої слова". Але головне дивитися, щоб ви самі не поплатились за свої злодіяння )
– Вбийте його. Негайно!
– Так, сер. – вони побігли на чоловіка.
– Я вам не раджу цього робити, дітки. – усі завмерли на місці і запитально глянули одне на одного. А чоловік мовив далі – Адже, як вам уже відомо я голова повстанського угрупування. І маю потрібну інформацію вашій хазяйці. То ж як би вам не хотілось ви не вб'єте мене.
– Капітане ?– запитав один із рицарів.
– Заарештувати.
– Не так швидко – він приставив свій меч до шиї.
– Чого це ви всі завмерли ?! Він цього не зробить !
– Сер, ви упевнені ? Якщо він вб'є себе, то у нас будуть неприємності...
– А якщо він втече, то наслідки будуть, ще гіршими.– промовив інший рицар.
– В нас і так будуть неприємності, бо інші в'язні втекли – рицар глянув на чоловіка – але якщо ми доставимо його живим, то...
– То що ?! Нас всеодно покарають!
– Але ж не так суворо.
– Покарання є покаранням !
– А якщо не покарають ?
– Та цей божевільний точно вб'є себе !
– І як його відмовити ?
– Ем...
– Та потрібно зненацька напасти.
– Ага, щоб його не стало!
– Хлопці...
– Тоді, варто напоумити. Життя ж таке прекрасне.
– Ви вважаєте, якщо людина божевільна, то вона обов'язково дурна ?
– Послухайте....
– Гріх не спробувати.
– Ой, не згадуйте про гріхи, віру і бога.
– Та як так можна ?!
– В мене немає звички поклонятись і возвишати неіснуючого бога.
– Зараз не до цих розбірок...
– Шкода тебе, дитя та пам'ятай, що ти можеш від Бога  відвернутись та Бог ніколи не відверниться від тебе. Як до нього повернешся, то все простить і ще й благословить.
– Головне, щоб її високість простила, бо в'язень втік.
– Головне, щоб вас він простив, бо грішимо разом. 
– Та як тобі язик повернувся таке говорити ?! Я–набожна людина! Що дня молюсь, за можливості до церкви ходжу і сповідаюсь.
– І знову грішиш.
– Та ти...!
– Закрийте вже нарешті свої пельки !!! – всі замовкли та глянули на молодого рицаря вісімнадцяти літ – І зверніть увагу, на те що цей повстанець утік !
– Твою ж...
– Чому ти нам раніше не сказав ?
– Ха, ви серйозно !? Я намагався та ніхто не чув !
– Значить погано намагався.
– А може хтось погано чув ? Та зараз не до цих розбірок. Що нам робити ?
– Генерале, що нам робити ? – а у відповідь суцільна тиша – Генерале ? Де, генерал?!
– Гадаю, нам слід розділитися на декілька груп і почати їхні пошуки.
– Так і зробимо.
                                    *********
Гарна зелена галявина на котрій ростуть волошки,  ромашки, клеома та лаванда. Около поляни пару диких яблунь росте. Довкола лиш тиша польова, котру порушують птахи із бджолами. Вітерець з останніх сил заграє із листям дерев ведучи їх у тан. Та цю тишу гайову зруйнував дзвін меча, а красу поляни вбила дуель. Всі квіти зламані та затоптані у землю. Обоє супротивники виснажені, сонце безжально припікає, повільно по тілу стікає піт, їх мучає спрага та вони б'ються з останніх сил.
– Генерале, хіба ви не втомились від цієї гри ? 
– Замовкни ! Твої розмови це єдине що втомлює.
–А ми б непогано поладнали за інших обставин.
– З якого це дива?
– Ми вже більше години знайомі, а дратую вас я тільки зараз – це хороший знак.  До речі беручи до уваги правила етикету і те як довго ми знайомі, то вже час нам прощатись.
– Ви підете звідси тільки зімною у в'язницю.
– Генерале у вас досить специфічні смаки.
– Як ж я хочу тебе заарештувати.
– Так в чому проблема? Заарештовуй, звісно якщо зможеш. )
– Із яким ж задоволенням я тебе катуватиму.
– Мріяти не шкідливо.
      Із даля почувся страшний грім. Синє небо де-не-де вкрите чорними хмарами. Здійнявся сильний вітер, котрий гілля гне і ламає. Знову пролунав грім та на цей раз ще голосніше й поблизу. Зненацька пішов дощ, а точніше злива. Було важко розгледіти місцевість. Кожен рух був інтуїтивним. Один невірний  крок чи рух призведе до поразки – вони це  знали. І це лякало обох, бо це нагадувало гру у карти.  Все залежить від розрахунку і удачі та їм властиво зникати, тому усе залежить лиш від карти, котра випаде.