Пала фортеця Крофт. 
Погляди людські, пусті вони. 
Їхнії душі згаслії...
Їх вже не врятувать та й навіщо ? 
Сам же згадував про милосердя. 
Лицемір...
Зруйнована фортеця. 
В минулому величная.
Я так мріяв тут побувать. Ну, що ж мрія здійснилась. Та я лиш сумую... Так тут гарно. Руїна додає їй краси та сили. Тіла лиш доповнюють картину. Це все увійде в історію. Якою ж буде вона ? 
Колись давно символом міці була. 
В руках ворогів зневірювала. 
А зараз, як і колись даєш надію. 
Шкода, що тебе знищать, як полишатимуть...
Обіцянка є обіцянкою, навіть, якщо не ти її давав. То ж фортеця була віддана під керівництво інших угрупувань. Це засмучує, проте моєю метою було, дещо значно вагоміше за ню і я досяг цієї мети. ( що правда спільними зусиллями ) 
Всі святкують і п'ють лиш я один, як не свій. Навіть ковтка не зробив, не те що б кухля випити. І річ не в компанії чи настрої, а в мені. 
Ніч минула за швидко. Я прокинувся на світанку. Дві години я розглядав приміщення. Мені набридло, то ж пішов розглянутись довкола. Це воїстину прекрасна фортеця.Ех, не поет, то ж скажу просто: "Це неймовірна краса, яку не передати словами". Цікаво скільки сил, крові та сліз сховано за цим усім ? 
                                 *******
Коридорами холодними повертаюсь у приміщення. Вже полудень, а ці п'яниці сплять.
(Мирно сплячі вояки, це б насмішило ворогів.) 
Ну, як милосердний генерал, я розбуджу їх. 
Невдоволені погляди ловлю, щось злісно бурмочуть собі під ніс.
Вони нагадують малих кошенят. Відчуваю себе їх нею матусею. 
      Дорога була дальньою і непростою. Як на зло, злива та собачий холод. Ми ішли майже без зупину. Перевал тривав 2-3 години. Кожен з нас був виснажений. Поспіх був пов'язаний з малим угрупуванням ( не більше 10 осіб ) ми розбились на 8 груп - це все зроблено для надійності. Але цього було не достатньо. Не знаю як інших, але на нас спустили ВОВКІВ. ( Не собак, а вовків. Це мене здивувало. Я розумію як можна приручити собак, але вовків. Може, вони їх вирощували? І здається вони голодні. Сил вже не вистачає, але кожен раз як чується вовчий клич на думку приходять найгірші сценарії. І страшні не самі звірі, а рицарі які ідуть по слідах. Їх забагато... ) 
Наш шлях чудернацький ми й в місто якесь заскочили. Бідні люди... Однак це дало нам фору. По ночах більше не чується вовчий вий. І можна насолодитись осінньою порою. Сонце ясне не гріє воно. Листя вже осипалось, а десь в далі видніються помаранчеві та червоні листочки. Під ногами листя тріщить, здається що по казці гуляю. Лиш голі деревця нагадують про зиму. Для нас вона завжди непроста. Саме у зимову пору найбільше наших полягає... 
То ж я гуляю по казці смутній, ґрунт якої в крові. 
 Нарешті казка минає і я опиняюсь у знайомих місцях, сірі хмари, як та буденність або ж неспокій душі... 
Мого плеча торкається людська рука, в очах власника я бачу смуток та підтримку. Ми стояли та мовчали дивлячись у даль. Обоє знали:" залишилось, ще трохи." Обоє хотіли відтягнути час. В далині виднілись силуети наших товаришів. Перший крок був моїм, як і другий з третім. А він все стояв на місці дивлячись довкола. 
— Ходімо. - мій голос розвіяв чари й Нишпорка глянув на мене та не поворухнувся. 
— Це рай для митця та втомленої душі. - він вимовив це мрійливо і здається смутно. Ще якусь мить ми стояли і єдине що чули - це легкий вітерець та щебетання птиць. Нарешті він перетнув межу зачарованого краю, яка означала безповоротність. 
  Залишок дороги ми мовчали. Решта наших була вже далеко. Ми наздогнали їх лише у ночі, коли вони спали. Я залишився на сторожі, Нишпорка ліг коло мене опершись на дерево. Він мовчав, а я нічого не питав, хоча відчував його погляд на собі. Іноді мені здавалось, що він знає про мене значно більше ні ж я усім казав. Те ж саме він може сказати й про мене. Нишпорка не просто хороший вивідник, він один з найкращих. Решта вивідників нагадує щурів, вони стежать, прислухаються, проникають у любі місця, а як тільки чують небезпеку ховаються. Він же не такий, так він діє як щур коли це необхідно, але в нього лисяча натура. Йому подобається втиратись до людей в довіру, він може дізнатись про них усе за один вечір і йдеться не лише прр інформацію, а їхні відчуття. А ще в нього проникливий погляд, який усе помічає навіть дрібничку. Тому він корисна людина та водночас небезпечна. Решта командирів, мабуть, би тримала його на прив'язі, коли ж я даю свободу. Саме тому я знаю, що він ніколи не піде проти мене, адже довіра породжує відповідальність або як кажуть невігласи дружбу. Чим більша довіра, тим сильніша відданість. І він це знає, коли ні, то він все-таки наївне дитя непізнавше світу. 
— Фортесе, ти здобув своєї мети, але чи зрозуміють це інші ? 
— Так. - відповідь без задумки й лиш потім запитання -А чому цікавишся ? 
— А якщо Старійшинам це не сподобається ? 
— Звісно їм ця новина не до смаку, але вони розумні люди, які розуміють, що результат вартий того. 
— А коли ні ? 
—..... Час вже не повернути назад. 
— Тебе зовсім не турбують наслідки ? 
— Турбують, але що зроблено, те зроблено. 
— На тебе паде вся відповідальність. 
— І я її з гордістю понесу. 
— Невже ти не розумієш ? Фортесе, тебе можуть вигнати з угрупування. 
— Ха... Невже ти переймаєшся ? Нишпорко, якщо вони мене виженуть, то за мною підуть інші. Я засную нове угрупування незалежне від старійшин чи ще когось, окрім мене. 
— Яка самовпевненість. А якщо вони не підуть і до тебе ніхто не приєднається, тоді що ? 
— Я буду сам по собі. 
— І як ж довго ? 
— До поки не вб'ють або ж до поки не підуть за мною. Однак мені цікавить де в цей час будеш ти ?
— Тобто ? 
— Хіба ти не підеш за мною ? 
— Ти чудовий воїн і генерал, і я без роздумів би пішов за тобою. Однак чи з цього буде користь ? Чи багато у двох досягнемо ? 
— То ж покинеш одного. 
— І допомагатиму чим зможу у вільний час.
— Втішив.
Мовчанка. 
— Вибач... 
— Як би ж ти накоїв щось за що потрібно його просити...
На цьому розмова завершилась. Одначе не думки. Мені прикро й водночас сумно. Він має рацію. Ще до світанку було уявлено декілька варіацій подій в кожній з яких переплітались слова, які я вимовляв до них.
Небо зятягнуте хмарами сірими.
Крок за кроком і вже немає пів дороги.
Крок за кроком і ми вже на місці.
Вхід у сховок під листям мокрим, спробуйте знайти.
Холодний вітер немов мурахи пробігається по спині.  Гордо піднята голова. Готовий до вердикту або ж подяки. Я знаю, що говорити. Я знаю що вони скажуть - наївна самовпевненість або ж спроба обдурити самого себе. Кожний крок важкий, всі довкола голоса блякнуть. Я небачу нічого, окрім їхнього намету.   З кожним кроком впененість зникає. І ось нарешті я перед входом. Мить сумнівів після котрого приходить віра у себе. Я заходжу туди без слів, шукаючи очима старійшин їх у нас п'ятеро. Усі сиві, коротка стрижка та вуса. Єдина відміність - зріст, колір очей та вік. У трьох карі. В одного болотяні, а в іншого сірі.
Вони усі були у наметі. Один розбирав папери, другий щось писав, третій читав, четвертий їв, а п'ятий чи то відпочивав, чи то чекав документи на перевірку.  Старійшини глянули на мене, можливо я перебільшую, однак в їхніх очах була рішучість та недружність.
" Вони прийняли рішенння" - ця думка пролунала в головй й не полишала. То ж я мовчки стояв і чекав на їхнє рішення. Одначе десь в середині я знав, що нічого добре з цьго не буде. Скоріш за вса це через їхні вовчі погляди, які в будь яку мить готові накинутись та розірвати... Моє дихання заглушує їхнє. Принаймні так здається.
— Завтра відбудуться збори щодо твоєї особи. - промовив чоловік який сидів за письмовим столом та тримав в руці якийсь пустий папірець.
Я нічого не відповів лиш хитнув головою та пішов з намету. Мою катергу було відкладено чи це добре чи погано не знаю. Але неспокій підніс відповідь, хоча правильніше що стукнув мене об неї обличчям. Цієї ночі знову не сплю. І знову думки поїдають.
    Шум за наметом змусив розплющити очі. Все ж таки заснув. Неохоче піднявся та не встав. Я сидів на ліжку вслухаючись у той гамір та даремно. Вони говорили про якісь дурниці та й самі не знали чому їх збирають. Як чудово бути іноді невігласом.
Зібравшись з думками вийшов з намету, але мене зупинили два охоронці. Спершу здивувався, потім обурився.
— Ми вас відведемо на суд, як буде віддано наказ.
Попри усю злість я мусив підкоритись. Мо я ж власна кімната стала для мене умовною в'язницею. І найгірше це те що можу втекти, принаймні спробувати. Одначе вірю, що все закінчиться добре. То ж чекаю. Час тягнувся задовго. Я чув як рухається годинникова стрілка. Це й звук дратує, хоч до сьогодні такго не було. Я бачу як минають хвилини.
Нарешті вони зайшли в намет.
— Вже час.
Немов я не знаю. Покірно встав та в останнє глянув на годинник. Минула рівно година.
Мене ведуть, гамір стих. Зір падає на вихід. Щось в середині кричить:
" Тікай "
Але втеча лиш сильніше заплямує моє ім'я тай вина моє мізерна. Всього навсього непокора. Я перед ними вони передімною. Почався процес.
— Едмонд Дарк капітан третього повстанського угрупування на прізвисько Фортес  звинувачується у непокорі, свавіллі, вбивстві та зраді.
—Вбивстві? Зраді ? - я справді не зрозумів де вона була.
— Едмонд Дарк свідомо відмовився виконувати вказівки надані Старійшинами тобто нами. За свідченням Нишпорки, капітану Фортесу було відомо про наші вказівки.

Я несвідомо почав шукати його у натовпі. І знайшов. Цей лицемір стояв мовчки і дивився на мене жалісно. А я все хотів дізнатись як давно ці свідченння були надані. І чи та розмова була хитрим планом чи докором сумління.
— Також Фортес, без дозволу Старійшин з мізерним військом вирішив захопити Фортецю Крофт. Унаслідок чого було вбито багато  наших побратимів. Це й план був програший і покликаний для знищення людей третього повстанського угрупування.
— Це не так !
— Замовкни. Тобі дадуть слово в кінці.
— Ха. Ви старі бовдури! Падіння фортеці Крофт дало надію людям і багато з яких після цих подій приєдналось до нас. Ви хоч уявляєте, скільки за нами пішло ?
— А ти хоч розумієш якби не прихід інших повстанських угрупувань, то вас би усіх вбили. Хоча ти б вижив.
— З чого таке абсурдне припущення ? Невже вірите на їхнє милосердя ? Чи ви вірите так сильно у мене ?
— Як ти утік із палацу загиблого короля, який захопила Адель, також знана як д'яволиця, кривава відьма ?
" Ха. Хочете знищити ну що ж спробуйте. "
— Довів свого ката до злості. Він почав мене бити, втратив пильність і я вихопив у нього ключі та утік.
" Як вам таке ? "
— Славний капітан, який славиться своєю сміливістю, вирішив утекти замість того щоб вбити загарбницю ? Навіть якщо так. Як ти один міг утекти від цілої армії ? І це я ще не згадав уміння Адель чарувати. Невже ти сриймаєш нас за ідіотів, які повірять у твої побрихеньки ?
" Чорт"
— Мені пощастило.
— Та невже ? А нам здається інакше. Ти все ж таки намагався її вбити та потерпів невдачі і щоб зберегти свою шкуру зрадив нас.
— Коли б це було правдою, то це місце давно було б знищено. 
— Наше угрупування тримається на людях і при захоплені фортеці всі вони б полягли якби не Нишпорка.
" Чортові ублюдки "
— Вас там не було, то ж кожне слово підлягає сумніву. То ж для чого звинувачувати у тому чого не знаєте ?
— Річ у тому, що ми знаємо чим ви керуєтесь.
— Та невже і чим ж ?
— Славою, визнанням.
— Ви не знаєте мене, однак судите. Вам навіть причина не потрібна. Хоча ні вона у вас є. І це страх. Ви боїтеся майбутнього в котрому старійшини - непотріб.  То ж кожне ваше звинувачення, ні кожне слово - це умілий наклеп, який я підніс на золотій тарілці.
— За всі скоєні злочини тебе не лише позбавлено капітанського звання та вигнанно з угрупування, а також присуджено до смертної кари.
    Мене ведуть з так званої трибуни у кайданах. А люд все мовчить та мовчить. Я заглядаю у обличчя їхнії. Погляди людські, недобрі вони. Холодом віє звідусіль. Серед своїхж чужий.
На шляху постать ненависна.
— Даремно довіряв. - вимовив я та глянув йому у вічі. Що ж це у них ? Невже печаль ? Чи я бачу у них те що хочу бачити ? Ох, очі мої навіщо ж дурите ви мене ? 
В наметі до стовпа прив'язали та лиши на самоті самого із собою.
Ох, думи мовчіть, душу не ятріть, бо і так болить.  Та на марне благаю їх вже не вгамувать. Це був довгий день і ніч. Мене не годували, не визволяли до мене не приходили.
Висновок був один: " Подвиги усі що здобув не важливі. Людей яких рятував, поважав та за братів мав - зрадили. Нікому не потрібний.  Даремні заслуги.
ЕГОЇСТ. "
Не знаю скільки часу минуло та пам'ятаю як розв'язали руки, відчуття болю, мимольотної віри та холодних кайдан. Мене вели по холодній ночі, на диво безхмарній.  Місяць тонкий, ледь ясний,то ж спокитаюсь і врешті решт падаю. По листю волочать байдуже, подекуди грубо, прирікаючи на долю свою. А я сміюсь без уст та й думаю:" От ідіоти."
Пройшли ми десь 200 кроків коли не більше. Та й на землю повалили, цієї ночі вітер стиха завивав, то ж чув як лезо меча витягають. Чи то страх, чи то журба байдуже...
По обличчю не котяться сльози, лиш серце страждає. А розум каже:" Це на краще." 
Все ж таки змерився за ці пару днів...
Здіймається меч. Білий образ знайомий до болю перед очима.
" Ще мить і настане кінець мукам моїм. "
Дзвін меча. Я знаю цей звук. Озираюсь у невірі та здивувані. Мене рятують. Одначе хто ? Він не вбиває їх, а просто вирубає. Узявши ключі знімає кайдани. І я дивлюсь у очі ті блакитнії, що маска ховає й впізнаю.
— Чому ?
— Ви мій друг. - цим словом наче усе пояснено та сумніви беруть своє.
— Вистрілиш у спину як тільки відійду ?
— Прости...
— Ха... Невже гадаєш це слово щось означає ?
— Для мене так.
— Невже це докори сумліня ? Ти не отримаєш жаданого, то ж годі старатись.
— Я вже його отримав, друже.
—  Я не прощав.
— Та й не треба. Ти житимеш - це головне.
— Житиму ? Я виживатиму. Голодуватиму та страждатиму в той час, як ти будеш тішити своє его.
— Едмодне, я не зраджував тебе. Ти ж і сам розумієш, що до цього йшло. І коли не зараз, то колись. І тоді тебе б могло не стати.
— Не зраджував ? Тоді як це назвати ?
— Збігом обставин.
— Як скажеш.
— Я їм нічого не казав, до них дійшли чутки про те що я покликав інші угрупування. І вони знали, що я тобі доповідаю. То ж вони хочуть що б ти бачив у мені ворога.
— Мені байдуже. То ж годі виправдовуватись. - я розвернувся та пішов.
— Едмонде, бережи себе й знайди своє щастя. 
" Це всього навсяго слова. Вони не передають справжніх думок та почуттів.  То ж чому я вірю їм ? "
Ця ніч змінила мене, то ж світанок зустріла вже інша людина.