Боляче...

Сніжана Ворон

Мені так боляче! Кричить моя душа... Серце моє плаче, Воно проситься до тебе, но я вже чужа... Я кричу! Мені так боляче... Своє життя я сама закінчу... І до низу роблю крок. А перед моїми очима твоя усмішка, Як ми разом проводили час. Це найцініше, що я маю! Вогник у моїх очах вже давно згас... Я ці спогади з собою забираю, Не жалкую ні про що... Хоча ні... я дуже сумую... Тебе нікому не віддам нізащщо! Але вже доволі пізно, Я вже лічу вниз. Мені перед тобою так соромно... Але це був мій каприз. Ти мене прости, Я пішла... так просто я здаюсь... Спалюю за собою всі мости... Я втратити тебе так боюсь... Я руйную все до чого торкаюсь... Ти був для мене всім, Перед тобою я каюсь... Ти мій дім, Я більше в нього не повернусь. Більше не має мені туди шляху... Тобі в останнє я посміхнусь, Лише тобі я бажаю успіху. Ти мене прости і прощавай, Я покидаю цей світ, Мене в останнє сонечком називай, Це тобі мій заповіт.

2023-03-17 10:43:42

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (1)

Сніжана Ворон

дякую🤗❤️. Цей промінчик надії - це сумніви ліричної героїні здатися, бо спогади отримують. Я рада, що сподобався, я щось таке і шукала🤩❤️

Відповісти

2023-03-17 10:50:04

Інші вірші поета

Серед загублених Моє серце для всіх стане кам'яне... Повір Якщо асфальт сміг би розмовляти

Інші поети

Роман Мандзій

@roman_mandziy

The Dead Poet.

@TheDeadPoet_hr

Virtoria

@Victoria_Sandulenko

Схожі вірші

Всі

ᴅɪᴀɴᴀ ᴍᴀʏ

А море сліз вже висохло давно. Давно забуті фото й переписки. Я живу неначе у кіно, І це кіно трагедія, не більше.

9560

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12043