Мій автобус минає рідну землю. А далі – нова земля...
Існує прекрасний світ під іменням -  «Біосфера". Але чи він один такий у Всесвіті? Такий живий, населений свідомими істотами з різноманітним ДНК. Такий страшний, немилосердний, недовершений. Неначе би це - лише крок, в досконалій еволюції. А хто може жити там, де немає Землі, а є інші планети чи виміри? Яких дивовижних, прекрасних і потворних істот міг породити Мультиверс чи Всесвітній Розум? Що може статися, коли світи зустрінуться? Хто може прийти звідти?
Знаєте, що матеріальні жителі Біосфери, були би звичайною матерією чи біологічними комп’юторами, якби не одне заперечення? Всі складні тварини й люди мають свідомість. Вони відчувають. Мають почуття. Дехто зринає в своїх почуттях і розумі до непомірних висот. Дехто в своїх почуттях -  низько падає. І все ж, розумні жителі цієї планети, наділені великим даром – усвідомлювати. І це наше все. Відсутність свідомості – сон без сновидінь, нічого. Є багато теорій про те, чим є мислення й почуття. І жодна,  досі недоведена доказами. Та є один факт: свідомість точно існує. Тому, що ми її відчуваємо. Тому, що без неї  -  ми не є нами.
Допустимо, що свідомість -  це стан мозку в іншому вимірі. Вимірі, який можна лише відчути. Тоді, як матеріальний вимір з шириною, висотою, глибиною і часом, можна побачити чи дослідити. Отже, вимір свідомості - це  той вимір, де все стає відчуваючим. Складний мозок має пам’ять і логіку, тому він, в тому вимірі, стає звичною нам свідомістю: думками і почуттями, які можна зрозуміти і запам'ятати. Виникає питання: що це за вимір Свідомості? Як він накладається та співіснує зі знайомими нам вимірами? І, які ще істоти можуть жити там -  в вимірі Свідомості? Чи можуть існувати духи? Тобто нематеріальний вид свідомості? Які ті духовні істоти, якщо вони існують? І, взагалі, чи існує ще якийсь вид існування живого, крім матерії і свідомості? Хто, крім звичних нам представників Біосфери Землі, населяє Всесвіт, Мультиверс? Чи ми – єдині живі й свідомі істоти в світі? Навіщо ми створені саме такими? Чи хтось там - в висоті і далечі, спостерігає за нами, і піклується про нас? Чи ми діти випадку? І лише ми -  вінець творення? Де межі нашого Всесвіту? Чи крім Всесвіту, існує цілий Мультиверс? Де його межі, і що чи хто за ними?
Коли задумуєшся над навколишньою величчю, вимір часу стає малопомітним. Свідомість поглинає все. Автобус минає міста. Чим далі лину я, тим урбаністичнішим стає світ. Але ж,  колись настане час досконаліших технологій, і природа розквітне неповторними чарами ще більше. Звичайно, якщо людство не вчинить над собою розправу з допомогою якої -  небуть надзброї. Або ще чогось чи когось, з недобрими намірами, не завітає з космічних глибин.
Почуття. Як терпко в їх палітрі! Хто ми без них? Почуття розділяють нас на зло і добро. Але такою непомітною гранню, яку важко зрозуміти. Серед царства емоцій живе відчуття збудження і прагненьння зливатися. Ні, більше: ставати однією сутністю. Коли це почуття зароджується? Певно в кожного в певному віці. Приходить в дитячу душу, непомітними кроками, спрага бажання. І от, уже долоні торкаються отвору їх лона,  чи жезла, проникаючи в світ нових емоцій і шукаючи їх апогею. Часи Середніх віків зацькували все природне. Тоді дітей припинали до ліжка, мов до розп'яття, аби вбити, таке щире і природне бажання задовільняти себе. І, окрадені, невміючи зрозуміти себе, діти і підлітки, можливо, знаходили інший вихід. Страшніший -  чужорідний. Жорстокість, злоба, страх, відраза. Все це збочувало уяву. І тоді, з глибин скривдженого духу, породжувалися інквізитори, садисти, педофіли, ненависники. Ні, не тільки ненависть до класичної природності їх створювала. Але і без неї не обійшлося. І вже бажання обійняти красуню, перероджувалося на бажання її спалити на капищі інквізиції.
О, ніколи, не ганьби чуже і своє бажання і кохання! Не зневажай його чистоту, польотність і приземленість. Навіть коли близькість спопеляє сором'язливість чи скромність. Чи коли близькість, наповнена елементами садомазохізму, гомосексуалізму чи лесбійства. Всеоднак, не варто нищити її зневагою. Кожен має право на своє тіло, і не має права на насилля. Не місце там осуду, де  двоє любляться без насилля, де люди вільно віддані собі. Там місце вогню. Неповторному вогню. Вогню, який згасить лише смерть.
Є щось в збудженні і коїтусі того, що робить в миті злиття, думки поверхневими, брудними чи суперечливими. Та, суть же людини така, що вона сама і є - тією супечністю. Ми маємо право осуджувати лише сексуальне насилля.
Коли я згадую тих, хто приходив з потойбіччя, то думаю, що це була гра фантазії, сновидінь і реальності. І все ж вони мали місце в моєму житті. Жахливі і потворні, одержими звісними і невідомими пороками, а може -  самі пороки, вони завітали до мене, ще в ранньому дитинстві. Ні, це не були ті, хто приносить закоханість чи перше бажання, мій язик ніколи би не повернувся назвати ці почуття пороками! Це бути темні, найтемніші іллюзії. Які домішалися до медової палітри закоханості, збудження і мастурбації.
Ні, я не засну в автобусі. Я творитиму, згадуватиму і творитиму.
Я навіть знаю, що було до того, що сталося зі мною в ранньому дитинстві. Як Сатана наказав своїм фаті боротися за людську душу. І другою прийшла ВОНА.


Початок нового тисячоліття:

Літо продовжувалося. Природа звершилася в своєму апогеї. Тепер день пішов на спад, а рослини почали дозрівати, даруючи свої плоди на розтерзання тим, хто розвинувся досконалішим чи прудкішим. Кукурудза, на городі, оточуючи грядки, стала високою, тягнулася до рук листям, і була ще тим охоронцем грядок. Ефірними променями, сонце позолотило жито в полях і городах. В ці сонячні дні, не могло не народитися першої спраги кохання.
Христина мала неспокій після його відвідин. Відколи її навідав маленький чорт зі страшними кистями мерця, вирвавшись практично зі стіни, дівчинку населили нові почуття. Темрява підкралася майже непомітно. Та Христина точно знала, що її потойбічні гості зробили їй страшний подарунок. І, чорт-карлик, відкрив перед нею не просто воронку в потойбіччя, а ту страшну, істеричну і в’язку пристрасть.  Він сам, мов би, був зітканий з тієї енергії садомазохізму. В тому світі, звідки він прийшов, живуть найтемніші духи і почуття. Потім Христина дізнається, що його ім'я - Злий Вісник. Скрізь, де ступав карлик, з’являлося бажання спричиняти зло. Злий Вісник живився дитячим злом, -  першопочатковим злом. Він пив енергію перших розчарувань, образ, формування злоби, збочень, які приносять кривди. Він слідкував за кожним кроком людської дитини і її сексуальних бажань та мастурбації, щоб одного разу поглинути  їх темряву.
Одної ночі, Христина відчула, що тепер, Злий Вісник часто навідуватиметься в світ людей і її дім. Кошмар злився з темними бажаннями, і їх наступна зустрічна ніч -  стала апогеєм. Може в Христини така була психологія, що переляк породжував збудження і бажання? А лякало її, в дитячому житті, все класичне зло. Правда, маленьке зло. Звичайно, вона не бачила великого, і прихованого турботливими рідними від неї, зла: як гинули тварини для поїдання, існували чвари і кривди, гинули діти від абортів, гинули люди з-за війни та голоду. Вона лише помічала зловісні зачатки зла краєчком дитячого ока. Її душу гриз черв страху, огиди і дивного психологічного захисту.
А може, її просто налякав зловісний сон, і все химерно переплелося?
Злий Вісник прийшов наступного разу, минувши всі лабіринти того й цього світу. Тоді Христина зрозуміла, що він шукає. Серед розквіту літа і важкої спеки в хаті, Христина зрозуміра ціну огиди. Ціну неприязні і ненависті. В тому числі і до себе. Ціну насолоди від страждань.
Як завжди, Злий Вісник прийшов тихо, непорушивши нічної тиші. Вийшовши з туманності перехрестя, він відчинив двері Христининої кімнати так тихо, що почула лише вона. Як і раніше, дівчинка спершу відчула посторонню присутність. Відчула темряву його древньої і вихованої в Пеклі душі. Відчула кошмарність його нелюдської похоті. І різко відплющина очі: Злий Вісник стояв, освітлений місячним променем, біля дверей. Ще потворніший, ніж першого разу, в своєму червоному плащі з клиноподібним капелюхом. Здавалося, його одяг був зшитим з оксамиту, яким оббивають труни. Злий Вісник, на рівні невідомої телепатії, дав зрозуміти дитині своє ім’я. Відтоді Христина дізналася, що маленький чорт з потойбіччя, зветься Злим Вісником, і він  - її поводир в світ,  де всі можуть робити «все, що хочуть.» Христина відчула різкий прилив збудження, відстороненості з злоби. Злий Вісник подивився своїми зелено-жовтими, світящими очима прямо в очі дитині. В мозок дівчинки вдерлася вся його непомірна лють, нікчемність та похоть. Його очі не просто світилися, крізь них, як через провідники, йшло щось звідти, звідки він прийшов. Звідти, де немає місця світлу, яке створив Господь, і немає самого Бога.
Злий Вісник, мить непорушно дивився в очі Христині, а тоді різко вхопився за гачок на дверях і вдаром по ньому, проткнув собі долоню. Густа, майже чорна кров, гадюкою поповзла по його руці, і крапнула на підлогу. Його ж лице,  було наповнене, крім болю, якоїсь скривдженої, дитини, тою сумішшю почуттів, яка не належала земній природі. Нестерпне бажання вигнати темного гостя, бажання покінчити зі своїми страшними почуттями, огида, і бажання реалізувати надумане, змусили Христину піднятися з ліжка. Вона відчула, що наповнююча кімнату імла, змушує її нечутно рухатися, мов би летіти над підлогою. Там, на людському ліжку, ніби лишилася її людська плоть і кров. Почуття зкипіли в її сутності. Те, що таїлося в глибинах свідомості, те, що закрадалося в снах, змішалося з її першим дитячим коханням. І, якщо раніше, кохання було тепліючим відчуттям, захопленням, любов’ю і бажанням гратися разом, обійматися і бажати, то тепер кохання перероджувалося. А вірніше, роз’єдналося на два острови. Перша частина душі - наповнювалася ніжністю і полум’ям, при одному тільки спогаді об’єкту бажань. І тіло просило торкнутися до нього, проникнути в свою середину, і просто бути собою. Друга частина душі - налилася дивним і тепліючим, внизу живота, збудженням, що виникало внаслідок страждань. Діти невміють отримувати оргазм. Але діти вміють збуджуватися і бажати. Христина бажала. Голки і ножі, з чужорідного металу, перетворилися також на елементи її тяги. Сльози і зойки, спотворили її бажання і насолоду. Тепер,  в ній оселилося дві сексуальності. Що часом, перепліталися в одну єдність.
- О, знаюча, виконай своє темне бажання, - це він, чорний гість з чорного потойбіччя, мислив, а вона відчувала його думки. - Ненавидиш мене? Візьми до рук голку, порань мене. Або нанеси собі рану. Кров - це те, що збуджує і дарує насолоду. Проливання крові - це так прекрасно. Це підкреслює чиюсь слабкість, викликає бажання нашої насолоди. Іди сюди...Ближче.  І відкрий собі світ бажань.
- Покинь мій дім. Геть від мене. – Христина стояла перед ним. Він потвора. Боже, який же він потвора! Його рука, схожа на страшного, чорного павука, торкнулася пальцями її одяку. В мить своєї огиди, Христина згадала, що там, на столі лежить подушечка з голками. А, коли глянула туди, то побачила, що голки сяють яскравим, сталевим світлом, мов би світяться. Чи -то їх освітив погляд страшного мандрівниками світами, чи ще щось, але голки, практично, горіли в своєму сяєві. Христина взяла до рук одну з них. Бажання раз і назавжди припинити страшний контакт, і завдати болю, щоб позбутися страшного гостя, затьмили її розум. Та, дитина так і не наважилася вдарити колючим предметом потвору.
Потім, Христина відчула як з повітря на неї дивляться ще чиїсь очі. Очі, які не можна побачити, очі, які можна відчути.
А, в наступну мить, голка з її руки вирвалася і сама ввіп'ялася в передплічче Злого Вісника. Він скрикнув. Ніколи й ніде, в світі людей, вона не чула такого крику. Він ніби звучав звідти, з Преісподньої. На рівні неземних частот. Та в мить свого страху і нелюбові, уява змішала все зі світлими почуттями, мов за велінням примарного троля. Тепер її бажання настільки злилися, що стали чорно-білими. Минатимуть роки, а вона бажатиме ніжності і болю, насолоди і страху, миру і битви. Вічно нищачи те бажання, що може спричинити людям зло.
Злий Вісник не пішов. Він лишався стояти перед її очима. А потім, повільно витягнув скривавлену голку з передпліччя. І з допомогою телепатії, і моторошного погляду, сказав Христині:
- А знаєш, що кров буває приємною на смак? – Злий Вісник повільно облизнув голку, встравляючи її все далі в рот так, що в мертвотній тиші, чулися потріскування тканини. А потім простягнув голку Христині і вклав руку. – Прагнеш, - здійсни. Я наказую тобі виконати ЇХ волю і мою волю! Ти – темна! Іди до темряви. Ти - наша з часу твого свого початку.
Тепер, коли Христинине збудження, виникле до рівня мастурбації, осквернила неприязнь, нелюбов до себе, покинута самотність, помста, злоба, удар голкою - став  апогеєм. В ту мить, дівчинка, злинувши над підлогою, повернулася в своє ліжко, а може, навіть, і тіло. Огорнута фіалковим туманом, вона полинула в світ бажання, фантазій, і дотиків до себе. В світі її мастурбації пломеніла навіяна любов'ю ніжність, бажання обійняти, і бажання проникнення. Що доповнилося нейтральним бажанням гри, легких ударів чи порізів. Це був той садомазохізм, який міг існувати віками, не приносячи нікому зла. Та з темних закутків душі, мов кров з рани,  прийшовшого темного духа, допонюючи збудження, зовсім юної дівчинки,  прийшло бажання наноситі рани, різати, бити, мучити, підвішувати...
Стікаючий кров'ю Злий Вісник, в ті миті, уособлював тих старших хлопчиків, що так легковажно зневаживши нею, - розумною дівчинкою, покинули її в дитячій самотині. І все ж, це були лише темніші ночі думки. Христина, то опинялася на ліжку, охоплюючи ногами білі простирадла, і линучи в обійми уявного кохання, то зринала в потойбічному тумані юною відьмою. Розпатлана, огорнута в фіалкову мантію, вона зринала над собою і Злим Вісником. І лицезріла його страждання, які нещадно дарувала йому невидима і страшна сутність.
Христина прагнула припинити оргію. Тому, що оргія приносила рани і муки. Принаймі душі дівчинки, - точно. Якби Христина була не дитиною, то згадала би, що темних гостей відлякує молитва. Але, в ту мить їх зустрічі, вона була сам на сам зі злом. Сам на сам, з пристрастю, відчаєм і огидою. Темні бажання карлика, і можливо, ще не одної невидимої нечисті, мов отруйні гадюки, перейшли до її мозку. Чому вони бажають навчити її чинити йому це зло?! Чому вона має стати маріонеткою, яка не може опиратися їх телепатичним наказам? Христина здригнулася, і злинула над підлогою рідної хати, і туманом з потойбіччя, піднялася до стелі. Та там було, лише, мертве дерево, - до неба не злетиш. В ту мить, керуючись повелінням невідомого злого духа, подушечка з голками метнулася в її руки. Декілька голок, мов би оживши, дряпаючись, мов кігті звіра, переповзли в руки дівчинки. Христина розуміла чиєсь страшне бажання: вона має поранити Злого Духа. Поранити так, щоб тепло внизу її черева знову стало полум'ям.
Чому Злий Вісник є мучеником серед темних сутностей? Ні! Вона не буде його ранити! Будь що, не буде!!! Чи той, хто був непомітним серед ночі, в своїй темній сутності, чи це було бажанням того ж таки Злого Вісника, але невідома сила, мов би, почувши її думки, розгорнула долоню дівчинки і метнула голки в Злого Вісника. Він звив, оскаливши гострі зуби, і зринув над імлою. Вириваючи з свого тіла голки, і розриваючи одяг і шкіру, він метався і шипів. А з його очей, тонкими струйками диму, текло дивне, чужорідне збудження до земної і зляканої дитини. В ту мить, мов страшні, духовні конвульсії, Христину душили темні почуття: страх, огида, злоба, похоть і бажання спричиняти зло. Та єдиним бажанням було звільнитися від страшного видовища. Так, з її сексуальністю, в цьому ранньому віці, зжилися зло, гнів, ненависть і образа.  Невідома сила кинула Злого Вісника об підлогу. А потім, підвісила вниз головою, до того ж скривавленого гачка на дверній коробці, терзаючи голками його тіло. Невідома сила, мов би, мстила за муки Христини найстрашнішим способом. І, головне, як би не металася хатою Христина, вона не могла збавитися страшної участі спостерігача. 
Чиясь тінь швидко пролітала і металася, мимо дівчинки, але роздивитися її було неможливо. Чим далі, тим страшнішими були вигадки тих, хто завітав в оселю на перехресті доріг з Пекла. Скільки разів Христина не заплющувала очі, вона бачила все ще краще. Її повіки, мов би,  стали прозорими. Літаючі голки, дзвінко проносилися мимо неї, і впиналися в стіни і Злого Вісника. Ранячи його тіло і статеві органи.
Нечутно, і оминаючи перешкоди та пливучи повітрям, з-за дверей вилетів ніж. Тоді Христина відчула, як вона затерпнула. Це відчуття паралізації вона відчуватиме ще багато ночей. Ніж, практично, доторкався її ока, тоді як той, невідомий хтось, паралізував тіло дівчинки. Хтось звідти, з потойбіччя, той, чиї очі бачать всі світи, мов би погрожував їй за непослух і невміння стати темною. Стати частиною всесвітнього мороку.
А потім, ніж різко опустився до її руки. Христина відчувши моторошний страх, але опанувала собою настільки, що відсмикнула руку. В ту мить, голки і ніж різко впали на підлогу безжиттєвим металом. Мовби і не було хвилину назад того зловісного полтергейстру.
Злий Вісник зринув перед її лицем,  і дівчинка знову відчула його думки:
- Ти відчинила собі двері темряви. Це був перший крок. Ти отруїлася розлитою перед тобою ж кров’ю. Ти – нова відьма. Наступний крок – Пекло. І я зроблю все для твоїх наступних кроків. А зараз я - голодний.  – Раптово Злий Вісник став перероджуватися. Його кінцівки витягувалися, лице видовжувалося, одяг тріскався й злітав з нього, кості і м'язи тріщали, розтинаючись. І він перетворився на високу, вкрай худу мертвотно-чорну потвору. Від колишнього Злого Вісника, лишилися лише страшні очі і кисті рук. На спині в чудовиська був горб, який розпахнувся в чорні, кажанячі крила. Він пірнув в туман. Випірнувши, дух тримав в кігтистих, довгих пальцях чорне, зрізане голками серце.
- Твоє і НАШЕ зло приємне на смак! - Злий Вісник впинався гострими зубами в пульсуюче серце, клацаючи і відгризаючи його м'язи. -  Думаєш ти просто спостерігачка? - Продовжив він, - Навіть злякана спостерігачка? Я бачу той окрайок твого духу, що полюбив те, що було тут. Є світ де живуть всі, хто колись полюбив кров і смерть. Навіть зневаживши свої власні муки, ми всі віддані Йому! – сказав Злий Вісник. – Скуштуй його. Продовжи цю ніч. – Кігтиста рука, простягувала пульсуюче і стікаюче кров’ю серце, ставшій відьмою Христині. Це, мов би, до кінця пробудило дівчинку, чи просто перемкнуло її особистість. – Не хочеш?! Глянь на себе! Глянь, хто ти!?  – Христина рвонулася, в своєму польоті до дзеркала. Там, в мороці, на неї дивилася, освітлюючи дзеркало блакитними очами, дитина-відьма. З бузковими, ефірними крилами, скуйовдженим темно-темно рудим, кучерявим волоссям, і бузковими кігтями на руках. Зло і темна нудьга, що охопили її серце ще звечора, поступово танули.
Дівчинка, яка мститься кривдникам не обов’язково має бути зла. Вона може бути інакшою!!! Це її образа впустила їх сюди, її скривджена, і пізнавша злобу душа. Христина відчула різке просвітлення. Мов би, повернулася безкінечна любов до рідних і життя. Неначе, возродилася її ніжність і вірність рідному обістю й природі. Відчула, приливаючі світло, жаль і співчуття до знедолених людей і тварин. Відчула чужерідність ненависті. Та перш всього,  вона, чомусь, пожаліла страшного карлика. Він -  потворний і злий, мов Яга чи Кощій з казки. Та, що ж може змусити його вчити на собі ТОГО зла?! Який же він нещасний!!! О, так, це світлий жаль, своїм материнським крилом, охопив її тіло і душу. І чавкання зла ставало все тихішим. Серце, в руках Злого Вісника, розтануло, і стекло кров’ю з його рук. Він тонув в своєму тумані. І розтанув в ньому. А потім, туман став різко покидати кімнату. І, рвонившись в воронку на стіні - щезнув. І за мить,  воронки в стіні не було. Сьогодні він вчив її помсти. Вчив стати збоченкою, яка має отримувати насолоду від мук. Насильно спричинених мук. І, головне, тією особою, що плутає боротьбу за права з насиллям. Коли Христина стане дорослою, то зрозуміє, що фемінізм має нести світлі ідеї, як і будь-яка ідеологія. А не ненависть, насилля і зневагу. Та тепер, вона ставала сильною майбутньою жінкою, що отримає по рані -  за свою слабкість, і по рані - за свою силу.
Тепер вона, практично, ровесниця нового століття  й тисячоліття, погребена під тонами земного накипу плутаниці й  потойбічного туману. Куди вона йде?!
Злий Вісник приходив незпроста. Він приходив вселити в неї зло, і забрати його в стократ більшим злом. А значить -  прийде ще. Він – голодний. Так! Він голодний. Тому він шукає злобу, насилля і смерть. Тому, сам мучиться. Він їсть злобу. Це його -  їжа. Відтоді, юна відьма знала, що карлик, який так її налякав, здивував, і змусив полюбити біль, - нещасний дух, демон, провідник в потойбіччя, - Пекло.
Знаєте як співають перші півні влітку? Лине їх пташиний, пробуджуючий спів. Не шумить, ще сплячий, вітер. А сонце вже торкається сходу своїм світанковим дивом. Христина прокинулася від важкого сну, коли ранок вже хазяйнував скрізь. І Христина довго мислила: що то було? Чи сон, чи думки, чи марення? Чи він реальний??? Єдине, що вона визнала, так то солодко-приторне задоволення, і бажання бути бажаною.
Вона знала  - він повернеться.
Що таке любов? А ви знаєте, що таке любов, кохання? Це не лише тепло внизу живота, і бажання зустрітися з коханим якнайшвидше, щоби трахнутися. Це не бажання, мати дитину лише тому, що її вигідно мати. Це, навіть, не вдячність. Це те почуття, яке не можеш знищити, навіть, бажаючи цього найбільше. Глибоко, дендритним і аксонним корінням, проростає воно в мозку. І ти любиш. Любиш понад усе. Понад свої інші почуття. Така любов не завжди благословення. Іноді  - це  прокляття. І буде чудово, коли людство отримає ліки і технології, що знищать любов, коли вона стане непосильним тяжем.
Найчудовіша любов - це коли любиш з такою ж силою, що не можна перемогти, і щаслива від цього. Коли любов дарує тобі наснагу і щастя. Тоді любов, дійсно,  має право на життя! Та, як цього блага знайти і досягнути?
Як я була благословенною і проклятою? Що змусило мене іти, на все, заради нової любові? Що змусило мене покинути стару любов? Куди я лечу? В Вирій? Та хіба, десь, на Землі є Рай? Рай -  є в почуттях. В тих, які не можна вбити, і які разом з тим, не хочеш нищити. Чи мала я такі? Матиму!!! Все зроблю і пройду, щоб мати ті великі благословенні почуття! Та, я хочу не просто так любити. Я хочу, при цьому, залишитися вільною. Щоб ті, кого любитиму, не платили мені насиллям за ніжність і любов. Щоб я, могла творити і жити, дихаючи на повні груди. Любов мені треба для щастя близьких і моєї чуттєвої реалізації, свобода - для життя і творчості. Хто спинить мене в моїх пошуках? Хто посягне на мою свободу сучасної жінки? Є ще в світі ті, хто здатен кріпостити душі людям. Не так через фінансову залежність, як через почуття...
Та про кріпосну любов -  потім. А, зараз, я розповім вам, як мої почуття допомагали мені в битві зі злом. Злом з Пекельної. Величні, живі арки з цвіту дерев,  проводять мій маршрут вдалеч. Чи повернуся я додому? Ні, в світ дитячої казки  - ніколи. Вона давно минула. Але, чи вернуся я, просто, в рідний дім? Я, так, хотіла його покинути. Та чи краще мені буде ТАМ? Там - за могилою мого минулого.
...Жита взялися жовтою ласкою сонця. І вмерли. А сонце скоротило день. Ще не було яблуневого Спасу, не було Пречистої. Та, вже, літали перші ластівки, покинувши батьківські гнізда. Христина вчила літери й букви. А, рифми приходили в думки самостійно. Знання кликали її в свій вир знань. Знання були однією з тих робіт, які вона зрання полюбила. Вдень -  світ дитини населяли знання і перші відкриття, вночі -  приходили сни: теплі сновидіння, а іноді, - ВОНИ. Карлик, з потойбіччя, познайомив Христину з тими, хто споконвік, чатує на людські душі. Якщо, наш світ не єдин, а може, і цілий Всесвіт не єдин, то є -  паралельні світи. Ті світи, які сам Всесвітній Розум зробив найдальшими один від одного, - паралельними, незустрічними, все ж можуть пересікатися. І точки їх зустрічі звуться «Чортовими мітками» . Не кожен може, без наслідків, ступити на пересічну світів. Декого, такі місця спалюють до тла, хтось божеволіє, хати на тих місцях недобрі, з полтергейстром, навіть, церкви горять. А хтось оволодіває клятими місцями, і починає мандрувати світами. Та ввійшовши, один раз, в потойбіччя, ніхто не вертався колишнім собою. Верталися сивими, божевільними, чаклунами, німими, мертвими. Бо там живуть ті, кого бачити не можна. Темні духи, демони, біси, джини, падші, нечисті. В їх багато імен, але значення -  одне. Вони люто ненавидять людський рід. І ідуть на Землю по людські душі. Вони їдять злі вчинки людей, їх енергію, і душі людей.
Христина відплющила очі й побачила, що вікно відчинене. В місячному сяєві й  зорях, вимальовувалися меблі й фіранки. Дівчинка побачила, що в кімнаті вона сама: не було поряд, вічно, оберігаючої матері. Дитина розгублено сіла на ліжку. Порив вітру, залетівши в кімнату через, раптово ставшу прозорою, стіну, охопивши, вихором, зовсім юну дівчинку Христину, підняв і поніс, над дахами сільських будиночків, минувши стіни будинку, мов їх і не було. Зорі засяяли обабіч їх магічного шляху. Христина відчувала незвичність вихру, його потойбічність. Відчула ті, рідкісні чари іншосвітності, що так кличуть і лякають загадковістю. Впала дівчинка на землю, за Березовим гайком, перед полем. Колосилися в місячному світлі жита. Було чарівно і тихо. Неначе би вихору, що приніс Христину, і не було. А там, за полем, де дорога простяглася хрест навхрест, ніби розверзся інший світ. Над шляхом, що простягнувся від Христиного дому, сяяла надприродними кольорами і вібрувала куля. Вона, ніби поглинала, собою, навколишню природність. Ніби, випірнувши з іншого світу, вона ніби змінювала, мутувала все біля себе.
Христина, крізь страх, відчула непереборне бажання бути поглинутою кулею. Кошмарність розуміння того, що вона піде і зіллється з прибульцями, душила страхом її єство. І все ж, вона йшла. Доки не зрозуміла, що за спиною її хтось є. Мов тінь, він робить крок за кроком, вслід за нею. Коли оглянулася, то побачила, освітлену сяєвом, і покриту гнильними виразками мерця, дуже худу, мов скелет, постать. З чорними довгими пальцями, горбом услужливості на спині, і відкритим оскалом гострих зубів піранії. Жовтаві очі світилися світлом з іншого світу. Злий Вісник прийшов знову. Тепер ті, хто витав непомітними тінями, і були там – за межею, стали реальністю. Сфера змінила колір, і щезла, ставши темрявою. Лишивши, по собі, чотири постаті, і випалену, невідомим, вогнем землю навколо.
Христина хотіла, використавши своє вміння левітирувати над рідною землею, кинутися додому, на крилах юної чаклунки. Та перед нею з’явилася, миттєво перемістившись, одна з постатей зі сфери. Її покривала плетена з тисяч ланцюжків, блідо бузкова, паранжа. Голову, неземної жінки, прикрашали чотири золотавих рога з легким вигином, що продовжували її череп. Вона присіла біля Христини, і різко, зняла паранжу, відкривши світлошкіре лице з гострими вилицями. Її шкіра була, неземного, блідого кольору. Волосся було заплетене в тонкі світлі коси. Розкосі очі були світлосірими. Жінка видала щось, на зразок усмішки,  світлими губами. А потім, торкнулася лиця Христини своєю рукою, з пальців якої вилізли гострі сталеві кігті. З кожної кісточки пальця по кігтю. Неземна жінка, уважно, дивилася в очі дитини з Землі. А потім, хижо і владно, сказала:
- Я читаю все, що ти думаєш і відчуваєш. Я багато можу. Поглянь. – І поглядом, хижачка, змусила замерзнути колосся і волошки поблизу, а потім, перетворила їх на прах. – Я правлю цим світом. Хочеш, так само, управляти світом? – Очі жінки світилися неземним вогнем і лиховісною цікавістю.
- Хочу...– розгублено, і по дятячому,  сказала Христя, що так любила знання і досягнення.
- Тоді, ходімо зі мною. – Жінка, велично, усміхалася поглядом королеви. – Там, де я живу, живуть такі ж, як і я. Хочеш, я поселю тебе в своєму світі? Тобі там сподобається. Повір. Там прекрасно. – І, жінка, провела своєю рукую по волоссю Христини. Вона, мов привабливу їжу, розглядала людську дитину. – Довірся мені, торкнися мене, увіруй в мою могутність. І я заберу тебе... Скажи, що ти возлюбила матір демонів, і ім'я якої - Касікандріера. - Христина, обережно, торкнулася одягу позаземної істоти. З дитячого нерозуміння й цікавості. І відчула, як її тіло пронизують тисячі нестерпних колючок, як буває від холоду, чи вогню. Видіння. Страшні видіння виникли перед людською дитиною. Стогони. Стогони від пологових мук, приниження й смерті, полонили простір.  У видіннях, пронеслися розриваючі простирадла на собі жінки, що не могли народити. Старі, хворі люди в конвульсіях. Сльози. Жінок, що терплять насилля через війну. Жінок, що терплять насилля через чоловіків. Жінок, яких зацькували осудом. А потім, настала разюча тиша.
В ту ж мить, на плече Христини, лягла чиясь рука. І все, навколо, спалахнуло вогнем, подарувавши людській дівчинці, мить, нестерпного болю, що проникнув у всі її отвори й душу, мов розпечені стріли. Перед Христиною стояв той, хто жив в її сновидіннях. В сновидіннях він ішов, спопеляючи все живе на Землі, і сіючи муки, стогін, зґвалтування та насилля. Це його страшні стріли й кулі намагалися, з тих світів, наздогнати Христину в кошмарних сновидіннях.
Його червоний, демонічний плащ,  практично, складався з вогню. Лице під капелюхом, теж, було вогнем. Та в полум’ї впізнавалися риси. Було видно, що в його пащі, теж, горить вогонь. А потім, з його рота виповз язик. Довгий, вогненний язик. Почали видовжуватися пальці на страшних  руках. Вогненні, пускаючи дим і іскри пальці й язик,  тягнулися до дівчинки. Христина скрикнула і рвонулася тікати. Та її оточив вогонь. Сама земля горіла навколо Христини. А потім, з вогню вирвалися дві тонкі, слизькі руки, що швидко вхопили Христинини зап'ястя, обпікши кип'ятком дотиків. Дівчинка уперто виривалася й  кричала. Та, раптом, почула в голові його слова: " Не пручайся, спалю".
Полум'яний, гадючий язик потвори потягнувся до лиця Христини. Він, затерпнув біля її лиця, ледь рухаючись, мов би, бажаючи проникнути через рот в її мозок. А потім, витягуючись, до неї потяглася рука вогненного пришельця.  Він легко, вказівним пальцем, торкнувся низу живота Христини, і в ту мить, дитина відчула сум’яття нестерпних бажань, і її душа стала щосили опиратися їм. Дитину, мов би, розтинала всесвітня, первісна, демонічна пристрасть, бажаючи оселитися в ній і осквернити її.
Звиваючись під тілом насильника і його фрікціями, зтинали жінки; вмирали скалічені діти; були зґвалтованими навіть звірі та, навіть,  ембріони. Мертвий абортований плід, розтинав, сталевий, розширювач Гегара, проходячий в статеві органи і виходячий через голову. Чи то так, ту дитину вбили, чи поглумилася ще над нею? Жах, безкінечний жах охопив юну Христинку.
Сексуальність, юної дитини,  наповнилася ще темнішими, огидними їй знаннями. Там, в самій сутності вогненного духа, жили стогони і насилля. Він, мов, був зітканим з первісної сексуальності, необмеженої законами людяності. Хоча і первісна сексуальність часто була позбавленою насилля. Законами людяності і взаємоповаги, які роблять людину людиною.
- Іди за покликом бажань, і ти знайдеш шлях до здійснення мрій. – Вогненний, кликав Христину шипінням своїх слів. Тоді з його рота вилетіло дзеркальне око, що наблизившись до мозку дівчинки, стало відображати її мозкову діяльність. Христина вжахнулася до крику. В дзеркальному оці виникла синя зіниця, що швидко зарухалася. - Я бачу тебе, і бачу твої потаємні бажання, людський виродок. - Сказав потворний дух з вогню. І цікавість, та темні бажання, попри відразу відгукнулися в душі дитини. Її, мов би, щось заражало. Душу наповнював сором і огида, але дитина, паралізовано, продовжувала розглядати вогненного духа. - Поклонися Асмодею! - І дух залився сміхом. А потім, різко, поглинув своє треттє око, що витало навколо дівчинки, і раптово, відсахнувся.
До лівого плеча Христини торкнулася чергова рука. Жар, пекельний жар, охопив тіло дівчинки. Колючки, зневаги до кривдників, оплели її єство. Вона -  вільна  дівчина, що летить на чорному коні над світом. Вона – цариця ночі. Вона - Христина. Дитина людська.
Лице, прибулиці зі сфери, було все покрите темним ластовинням. Темна шкіра, в краплях вогнів, коричнево-червоні очі і червоне волосся. Жінка в захисному скафандрі, з тонким лицем, мов в косулі, і двурогим черепом, торкнулася рукою лиця Христини: «Зі мною ти постигнеш справжню свободу жінки. Щойно станеш нею. Свобода  - це  свобода від будь-якої любові, свобода від непотрібних дітей. Свобода  - це  я». – Очі прибулиці, різко, спалахнули, передавши тисячі емоцій. Не людські, страшні були ті відчуття. Відчуття неприязні й нетерпимості до всього материнського й люблячого. Ті відчуття могло породити, лише, Пекло. Нове потворне видіння. Тисячі сліз привидів - потерчат пролилося, тоді, на вогненну голову чорної душі, червоної демониці. - "Полюби лише Ліліт, " - сказала прибулиця, підло, усміхаючись. Земля була усіяна останками розірваних під час абортів дітей, їх кров'ю й медичними інструментами. Поряд літали легкі, стрімкі тіні, в очах яких, не світилося й краплі любові чи співчуття.
Билася в конвульсіях дитина в утробі. А потім та дитина, обпечена розчином солі, і мертва, народжувалася.
Поряд з Ліліт, не відганяючи її, виникнув ще один прибулець. Чоловік, огорнутий чимось схожим на саван та медичний одяг. Його очі, й опущені знизу брови, нагадували погляд біблійного мученика. Він мав криваві кінчики пальців, мов би вмокнув них в свіжу, багрову кров. До його руки, виникнувши з повітря, прилетіла гостра, сталева петля. І страшний, потойбічний лікар практично розрізав нею повітря перед Христиною. І повітря застогнало, мов поранена жива істота, заливши кров'ю лице прибульця і бризнувши на Христину. В прозорому повітрі утворилася рана, кривавий отвір. Крізь отвір проникла рука страшного лікаря, і торкнулися чола Христини. Сталеві кігтики шкрябали чоло, мов би,  бажали дістатися мозку. А потім, рука вхопила крізь череп дитини, якусь червону никту. І потігла її. Схоже це був нерв: «Бачу ваші аксони й дендрити, юна пані. Довірте їх мені. І зі мною, ви багато дізнаєтеся. Я лікую тих, хто живе на Землі і в інших світах. Я дарую звільнення від плоду в утробі. Я звільнюю від мук, роблячи евтаназію. Я правив на Землі довго. Завдяки мені, відійшли всі непотрібні і недостойні люди. Тепер же настала черга почуттів землян. Прийміть мене, юна пані, і ми створимо чергову звільнюючу революцію. Прийміть в душу лікаря Пекла, - Уфіря». Маска з лиця духа спала, оголивши його багатоколірне лице і гострі вуха ельфа. Страшна цікавість, жах і задума оселилися в душі дівчинки. А потім з'явилося чергове видіння: людям допомагали вмирати. В газових камерах і в клініках. Примусово, обманом і добровільно. І знову аборти і штучні пологи. І смерті дітей, а часом і їх матерів. Експерименти медиків і інших вчених. Страшні й позбавлені людяності. Спотворені ранами тварини - жертви експериментів. І плач. Плач, якого не забуде Христина ніколи.
Та образи Уфіря й Ліліт, спотворившись гримасою жаху, затремтіли, мов вогонь, на вітрі, й щезли.
Раптово, ззаду, шию Христини охопили холодні, залізні руки. Мимо, сіючи шум і гул, летіли стріли, кулі й ядерний вогонь. Стогін і крик сіяв, навколо той, що ступав важкими залізними кроками.
Його голос звучав у голові Христини низьким басом мерця: «Поклонися мені. І ти поклонишся володарю. Що може бути прекраснішим перемоги над ворогом? Що може бути прекраснішим насилля над полоненою жінкою? Цілувати її скрізь, - благо для завоювника. Вічна домінація сильнішого править світом. Ти, -  така тендітна й юна, вже прагнеш домінації. Так прагни її разом зі мною. Прийми в себе великого воїна світу Преісподньої - Авадонна.»
Видіння було рідкісно страшним. Мов би всі війни світу і часу злилисяв одну, страшну війну. Тисячі стріл, куль, і артилерійної зброї пролинуло мимо. Страшний свист і шум війни... І зойк. Мученицький зойк. І нестерпний крик, до вереску, поранених. Рани, нестерпні для бачення рани, покривали тіла умерлих. Їх спотворені жахом і радіацією лиця, дивилися на Христину. Мертві люди, мертві діти. Які ж спотворені жахом і ненавистю їх лиця! Постріли й вибухи. І завмерла тиша.
А потім, Христина побачила, що навколо неї стоїть шість страшних вихідців з Пекла. "Прийми нас, впусти нас в себе. Стань однією з нас. Стань юною фаті" - стогнали їх голоси. І в видінні Христина бачила вдосконалене зло: надзброя, ядерна зброя, а потім гибелі мільйонів дітей в утробі. І клята гвинтівка з, тим же,  шприцем. Ліки... що за ліки? Чому вражені, стають такими несхожими на людей? Що за новий жах чатує на людину? Що за надзброя??? Нанотехнології? Тепер, мов бактеріофаг, вони розповсюджуються повітрям. Але ж, цими страшними ліками хтось управляє...


В перші дні народження Христини:
- О, моя фаті! Великий князь темряви бажає бачити вас. І наказує відновити з ним телепатичний зв’язок, - стоячи на колінах і припавши до підніжжя трону чолом, говорила Аллеасія. Її вогненні, цупкі кучері обрамляли її кругле, некрасиве лице. Карлиця без шиї, з яскраво-жовтими очима, практично випромінювала містичний жах. – Ще, володарко, дозвольте сказати вам...- Аллеасія боязко замовкла.
Касікандріера сиділа, на своєму троні, з виразом задуми й величі. Її, практично, безбарвні очі примружилися. Вона ледь усміхнулася. В її вухах, ледь, колихнулися довгі, діамантові сережки.
- Говори, Алессі. Володарка завжди почує свою вірну рабиню. – Владно сказала Касікандріера.
-  Не втрачайте, в ці важливі для всіх нас миті, його покровительства. Пробачте володаря. І мою нахабність - теж пробачте.
Касікандріера таємниче усміхнулася. -  Не я пробачаю володаря, я не наділена такою владою. Лише, Сатана, може пробачати і милувати в Пеклі. Я - його вірна рабиня. Я - відновлюю телепатію. І припинила її, лише, для свого покарання, а не помсти моєму чоловікові. Скажи, Алессі, ти бачила якісь важливі зміни в палаці володаря? Чи може маєш інформацію про когось з архідемонів?
-  Володар, крім вас, викликав ще архідемонів. Зокрема...- Аллеасія знову несміливо замовкла.
-   Говори, за прожиту вічність я навчилася чути все. – володарка Пекла говорила,як завжди, владно й спокійно. Її, велично підняте лице королеви, виражало перемогу над будь-якими емоціями.
  - Володар Пекла  - Сатана, викликав до себе Ліліт і Уфіря. Володарко, вони вдвох дуже сильні.
-Чорт забирай. – Очі цариці пекла, спалахнули злісним вогнем. Але вона управляла гнівом. – Але наказ володаря для мене -  вище моєї ненависті. Дай мені корону з краплями крові на золоті. Вони не раз програвали мені, програють і цього разу,- гордо дадала демониця.
-  Амінь, моя володарко. – Тихо сказала Аллеасія. – Я завжди з вами.
Аллесія швидко метнулася з опочивальні Касікандріери, що була прикрашена, по кутках,  різьбленням на кістках людей.  У покоях архідемониці стояли саркофаги для відпочинку, створені надскладними технологіями. Тут, на своєму троні, що вібрував і міг телепортуватися куди завгодно, могла сидіти лише перша цариця Пекла – Касікандріера. Коли її, біловолоса голова, прилягала до фантастичної спинки крісла, а очі першоматері, закривалися, світи огортала сумна тиша. Величними, прозорими колонами підпиралася висока стеля оселі Касікандріери. І в них, в кривавій світлій рідині, мов у аміотичній воді, застигли тіла ізвічних мук падших. Породіллі, з усіх Всесвітів, з застиглими мінами мук на лицях, прип’яті ланцюгами непокірні жінки, оголені жертви насилля, різні тварини, що борються за життя, навіть маленькі простіші, тіла яких роз’їдали бактерії. Зла володарка Пекла упивалася енергіями мук. Мов би, саму жорстоку природу, без компромісів і одержиму еволюцією, уособлювала велична Касікандріера. Це і повергло її в Преісподню зла. Ніхто не смів упиратися владній архідемониці. І лише світлі сили, несли полегшення жертвам безкомпромісної природи Касікандріери, даючи всім сущим світів розум і знання, направлені на добро. Та вже в основі тих знань, стояли великі князі Пекла, додаючи новим знанням своєї темряви.
Аллеасія ж, вийшовши з кімнати трону Касікандріери, злетіла вгору і левітуючи, помахом руки, відчинила один з кейсів, вібруючий зеленим світлом. І зринувши звідти, в руки прислужниці, трансформувалася страшна корона з крові і золота.
Аллеасія вдягнула цариці Пекла золоту корону, з вібруючими вкрапленнями людської крові і прикрашеннями в вигляді барельєфів черепа.
-  Ви прекрасні, моя цариця. – Аллеасія усміхалася позбавленим зубів ротом, що робило її лице ще круглішим і моторошнішим.
-    Вільна, - жестом руки, Касікандріера наказала лишити її насамоті.
 
Прозорі колони зали Сатани, впинаючись у вакуумну стелю, замкнули в собі заціпенілі душі. Мов саркофаги, колони утримували нещасних полонених  у прозорій, кривавій рідині, наділивши їх найяскравішими і найстрашнішими мукими. Солдат з кулею в черепі і божевільним поглядом, жертва зґвалтування з відрізаними грудьми і випадаючою знівеченою маткою, закатовані діти з передсмертним страхом в очах, розчленовані жертви абортів, і ще сотні затерплих в своїх муках істот неземного походження, що захоплювали затійливістю своїх форм. Чому вони тут? Що змушує дивовижні форми життя з Мультиверсу томитися в Пеклі?
Перед троном Сатани, зробленим з допомогою надтехнологій, з кіток і шкіри істот з усіх планет, стояли на колінах шість демонів Преісподньої. Слуги Диявола мали почути наказ виконати його нові плани. Постати перед лицем Сатани прийшли: Касікандріера, Ліліт, Авадонна, Марбас, Уфір і Злий Вісник. Схиливши голови, слуги зла, чекали свого повелителя. Касікандріера і Авадонна ненавиділи Ліліт і Уфіря, Ліліт і Уфір не могли терпіти Авадонну, Касікандріеру і Марбаса, Марбас зневажав Уфіря і Злого Вісника. Поряд, з найближчою до трону Касікандріерою, стояв на одному коліні Авадонна, - володар війн і друг Касікандріери. Навпроти них, позаяк темні духи, стояли по колу, стояла Ліліт і Уфір. Практично, дивлячись на трон Сатани, стояв на одному коліні Марбас. Поза колом демонів, схилившись чолом,  до міняючої колір підлоги, знаходився Злий Вісник -  ізгой Пандемонію. Ліліт і Уфір торжествували тому, що Сатана прикликав, цього разу, Злого Вісника на таку важливу нараду.
Володар зла – Сатана, виник з простору в спаласі зеленого вогню. На голові, в царя Пекла, була класична для такого прийому корона, вирізблена з уламків черепів людей різних планет. Сатана швидко сів, відкинувши плащ, на трон, і помахом руки підняв усіх.
-  Ви здогадуєтеся, чого ви тут, мої князі?-  В голосі Сатани відчувалася влада і царственність. Жорстокі очі світилися бездонною темрявою. – Вас чекає змагання. Це полювання на землян. І кращі цієї гри, будуть удостоєні моєї похвали. І ви, добре знаєте ціну похвали свого володаря. – Сатана повільно дивився в очі кожного, зі страшних князів Пекла. – Я відкриваю полювання на біомасу Землі, заради Христини, що прийде в світ зла. Кожен битиметься по своїх правилах, жорстоко битиметься. Велика кількість жертв - поважаєтеся. Але витонченість їх мук, ще більше. Як і швидкість перетворення дівчинки. Моя дитина, має вже за рік - два, прекрасно споживати всі види темних енергій. І з часом затіяти свято цим людським нікчемам. Чиє покровительство отримає дівчинка, вирішить, як завжди те, чию енергію вона найкраще успадкує.
Почнемо гру, панове. За умовами, всі жертви, серед людей стають невигідні певній частині соціуму. З причин їх неповноцінності чи вигідності їх ліквідації. – Сатана кинув, неоднозначний, погляд на Злого Вісника. - Ну, і як завжди все за призначеннями: для одного демона -  це абортний плід, що не є людиною, для іншого -  жертва війни, яку слід ліквідувати, ще для одного невиліковний хворий, якого невигідно стимулювати до життя. Всі жертви мають, мати, змогу повернутися до нормального життя. Смерть, має бути не єдиним їх виходом. І все ж, вони помруть. І ви зробите все можливе, щоб їх ліквідували. Ву а ля. – Сатана клацнув на мить замовк, він уважно глянув кожному з князів в очі. А потім усміхнувся. -  Ліквідували з девізом  - "смерть благо для них і їхніх близьких". Ми робимо з дитини витонченого професіонала, а не середньостатичну садистку. Тому працюємо без похибок. Інакше, ви не заслужите похвали володаря, - Сатана любив говорити про себе від третього обличчя. Чого навчилася і Касакандріера. – І його нагороди.
-   Так володарю, - Авадонна, став на одне коліно і притулив до чола, край плаща Сатани.
-   О, мій дорогий чоловік, я можу використати твій ніж, для смерті демонів, тисячі разів, аби виконати твою волю. – Касікандріера притулила, руку Сатани, до свого чола.
-  Я принесу, до твоїх ніг, кращі скарби в вигляді крові нащадків мерзотників на ймення - люди. Ти знаєш мої вміння.- Ліліт усміхалася і хижо дивилася на Сатану. Ти удостоїв мого сина великої честі: бути серед нас.
- Твій син приведе її сюди. – Коротко сказав Сатана. – Але це не значить, що він зміститься зі свого рівня.
- Я ненавиджу народження дітей. – Ліліт торжествувала. – І все ж - я мати. Дякую тобі, володарю, за таку нагороду для моєї дитини.
- Я влаштую полювання на людей і тварин. - Марбас усміхнувся, - і як же без зґвалтування. Коли настане вечір, я подумаю, що слід провчити чергову сучку.
- Я вилікую, муки, багатьох землян. З допомогою їх смерті. -  Офіційним голосом сказав Уфір.
Сатана уважно слухав всіх. Дехто навіть заслугував від нього цинічну усмішку.
-  Сатана, без доказів, не вірить. А ти, що скажеш?- запитав він німого Злого Вісника, що з самого початку не міг володіти телепатією. – Хоча, я забув, ти ж неговорячий, - Сатана Усміхнувся. – Ти приведеш Христину Хорунжу сюди. Твоя доля – мовчати. Але я проявлю до тебе милість: ти володітимеш телепатією. На деякий час. - Сатана різко піднявся, поправивши плащ. – За роботу, виродки! – І він, зійшовши зі сходинок біля трона, щез, перейшовши в черговий вимір і лишивши демонів, серед колонної зали.



РОЗДІЛ завершено: продовження в розділі " Утоплениці: виклик матері-природі"