Невдовзі я покину Полісся. Як же все ожило! Яка весна. Неповторна, більш ніж двадцята весна. Скільки весен я приїзджала сюди. Скільки разів мене зустрічав солов’їний розмай. І тепер чомусь неначе бачу як до Радониці оживає село: все рушники, рушники. І на зеленому муріжку біля хатин, і біля лав, і ніжно огортають кошики людей, і рушники на цвинтарі. Розкладені по зеленочубих горах кладовища. Пообіймали ті рушники і хрести, і могили. І хтось співає. Так виводить! Дзвінко так, голосом неначе предківським. Не чула, як то ті співочі предки співали. Але думаю, що так. І в ту, чарівну мить, гірки цвинтаря починають світитися, неначе воскресного дня діждалися. Просвічуються труни, і в них не скелети, не прах, а оживші люди. Мов світлий подих вихору забирає них з дерев’яних хат. І вже, не мертві вони, а звичайні люди, в своєму минулому часі. Он вони в хустках, вишиваних сорочках, корсетках, жупанах, шароварах, і в більш сучасному одязі. І щось є чарівного в тому їх часі, щемливого. Раптом, хочеться спинити автобус і піти відвідати всі часи. А зиркнеш, - немає нікого серед зелен розмаю... А потім знову дзвін та пісня:
Ой, роде наш красний,
роде наш прекрасний.
Не цураймося, признаваймося,
Небагацько ж нас є...
Далека гора, невисока та могутня. Стоїть на ній жінка: видно як її чорні коси ворушить вітер. Видно, як вітер розтріпує її одяг. А вона співає, дзвінко так, що певно почується через роки. Може то моя ненароджена сестра? Як то воно умирати ще не народившись? Уміти співати, але померти не почавши співати? А може, то співає моя прабабця Харитя? Вона ж співати любила та ще й як уміла. А може її сестра Єфросинія? А якщо заглянути далі, то може і її мати Улита? Тільки прамати Улита спочиває в інших горах і іншому селі. Є таке село – Юхнове. Знаєте село – Дігтярівку?  Там звів Мазепа церкву. І там зустрівся з королем Карлом. Більшовики церкву спалили, тому я довго шукала документи про народження Улити. Але знайшла.
Поряд, з Юхнове, є ще Гірки і Горбово. Ті три села, практично, мов одне єдине, так близько розташовані. Юхнове теж засипане зеленими садами і лісами. Дорога йде низиною, а село на горі. Несе мимо села свої води Десна. На Десні цвітуть білі лілеї, на берегах гублять свої мушлі равлики. Я любила збирати мушлі равликів. Тільки Десну я не Юхнівську знаю...
Проїду дорогу і настане вечір. Далеко від столиці закинуті наші села. Знаєте, як виспівують птахи над нашими Поліськими садами? І хором і поодинці. А вже як стемніє, то співає соловей. Співає на моїй черемусі, і в лісах. Предківське село колись звалося Зозулин Яр... Тут багато зозуль. Вони кують життя і смерть не одному поколінню...
А рушники біліють, над зеленню злітають по вітру, і постаті, постаті над рушниками. То - привиди. Привиди тих яких бачила, і тих про яких чула...
...Не цураймося, признаваймося,
   небагацько ж нас є...
Летять мимо вікон рідні простори. Занурююся в спогади, а потім фантазії. Сонце в небі квітне. А що ж там, за цим небом? Всесвіт. А що за Всесвітом? За Мультиверсом? А що ж там, вдалині, за смертю? За смертю предків стоять живі нащадки. А що ж лишилося від мертвих? Невже нічого? Як то воно: стати нічим? Як то покинути свої думи і почуття, ту велич свідомості, що є твоїм єством, і стати прахом? Так може ж та свідомість, що так не вміщується своєю сутністю лише в мозку, буде так само відчувати і поза тілом? Я хочу відчувати себе вічно...
За вікнами автобуса проносяться весняні краєвиди. Душа проноситься над тими краєвидами. А вона стоїть, співає свою пісню... Чи то сестра з карими очима, чи то пращурка з мого козацького роду.
...Не цураймося, признаваймося,
   небагацько ж нас є...
...Гаряче літо було тоді. Теплота. Як же мало бути, коли це п'ятнадцяте липня? П'ятнадцяте липня 1877 року.
Сонце ходить небом мов панська ружа. Чекає свого найдовшого дня. Чекає і сипле своїми гарячими і ніжними стрілами на голови селян. Золотить світлі коси дітей, робить шкіру бронзовою. І гордо, з зеніту, мандрує за Десну й поля. А потім, чіпляється павучими пальцями за нестиглі хліби, щоб ще трохи побути тут, поблизу пшеничної землі. І тихо так щезає... Квітнуть соняхи маленькими сонцями, крутять свої голови за великим сонцем. І стоять, мов опуцьки, серед квітнучого городу. По них в'ється біб: долазить просто до самого сонячного квіту. І сам цвіте. Цвіте картопля. Рядами цвіте. Це ж як важко її опікати. Цими днями, коли хочеться просто спостерігати за довкіллям, просто, насолоджуватися буттям. Але, в ті далекі часи, певно, люди так не думали. Навіть не знали: як то не працювати? Важко і все життя. Не так давно відмінили кріпосне право. Як противно чути в дозволі на рабство слово "право". Багато кого задушили тим "правом", а дехто ним удавився.
Батьки, Домни Савівної Кулак, ще добре пам'ятали кріпосні часи. А Домна, то вже мала той важкий час за розмитий дитячий спогад. Рід козацький Кулаків не ганьбила панщина, але козаки все ж бачили довкола все те, що значило словосполучення -  "кріпосне право". Пам'ятали як зчорнілі люди, йдучі на весняні поля, втрачали свідомість від виснаження.
Вони, - Кулаки, нащадки волелюбних козаків, ніколи й нізащо їх волю не заплямує панщина! Дочка її прописана в церковному документі, як дочка козачки Домни Савівни і козака Панаса Васильовича Кулаків, а не як власність пана. Значить буде їй, і нащадкам, вольная воля на цій козацькій землі.
Отож, в 1877 році, 15 липня народила Домна дочку. Зранку хату козака Панаса освятив дитячий плач. Була та сільська, українська хата білою-пребілою, і з солом'яним брилем над вікнами. Такою колоритною, з таким відливом щему для твоєї душі, який буває лише по часах, які ти не застала, а прожили твої пращури. А біля хатини був сад. Цвів він білим майським цвітом. Гудів хрущами і, винищеними тепер, жуками-рогачами. А потім, опадав змарнілими ніжно-рожевими і білими пелюстками. Ставала земля тоді світлим килимом з вплетеннями зелених трав. А потому, вже, сад починав народжувати ягоди і яблука. Спершу маленькі, зелені зародки, які під промінням сонця ставали тими кисло-солодкими дарами рідної землі.
Різна комашня витала біля вікон тієї хати. А часом то був метелик. Павичеве Око чи Кропивниця. Сідав на раму чотирикутного віконечка, кліпав крилами, - красувався. А потім тікав від гострокрилої ластівки. Галасливі ж ластівки,  невгамовно, годували набагато галасливіших ластів'ят, часом постукуючи в вікна хати. Того дня вони настукали народження, а не смерть.
Народилася дівчинка яку назвуть Улитою.
Тоді сонце вже зійшло багровим колесом над полями і лісом, немов пророкуючи світле життя. Почав виспівувати півень з синьо-зеленим хвостом. Забігали кролики по своїй клітці: неначе хотіли вирватися на волю. Де ж та їх твариняча воля? Коли само життя запеклося неволею в природі всього: все щось нищить і поїдає. Той хто слабший тяжко потерпає. А ще більше терпить той, хто захищає слабшого...
Отож, в хатині чекаючи другу дитину, знову повісили колиску. Висіла вона близько ліжка породіллі, торкнувши ричагами стелі, мов тягнучись ними вдалеч, - до сонця. Тепер колиска, мов маленький човник, розмальований хрестиками і візерунками, гойдалася на хвилях повітря. І тільки якийсь невловимий привид нагадував, що життя минуще, що щось подібне колисці, колись, закує в себе те життя, і поведе в надра землі.
Але тоді святкувало життя! Прийшли на зміну страхам, опасінню за життя себе і дитини, крикам і стогонам матері, радість і щастя. Щастя зустрічі з новим, рідним життям.
Біліла піч. Із намальованою червоною квіткою на її білому тілі, вона, часом сміялася своїм вогненним ротом. Така тепла і затишна піч, що вже довго належала сину Васильку.
Ікони на покутті теж, ніби-то, просвітліли. Вогник під ними сіяв цвітом багрової квітки. Над ними висіли рушники, переписані вишиваним квітом. Дивилися сумні Богородиця і Син Її тихим, задумливим поглядом. Скільки вже ці ікони дивляться на цей суєтний світ?
У чотири квадратики вікон шкрябалася вишня, яку так палко обіймав вітер. А загалом, літо паленіло в своєму зеніті...
- Дівчинка...- ніжно подивилася Домна на дитину, - ото цікаво: а очі її будуть як у Панаса, неначе небо прозоро-блакитними? Так рано, то спробуй убачити. У всіх дітей з народження очі блакитні. У старшого сина - Василька, немає таких як у батька очей.
...Щото й за очі були! Немає в природі таких очей. Таку прозору і бездонну блакитність дарує лише мутація. Синдром Ваарденбурга, вона, зветься. Такі люди приходять в світ особливими зовнішнє.
Синдром Ваандербурга мав козак Панас Васильович Кулак. Був він високим і струнким, зі станом рівним і гордим. Чуб мав світлий, а як над чолом, то зовсім, білий. А так, волосся було рудим, тим рудим кольором, що як достигла пшениця. Називається цей колір - Венеційський блонд. Тобто, самий світлий рудий відтінок. Світлочубий козак Панас одружився з русокосою і, з милим личком Домною. Була в неї руса коса до коліна -  густа і блискуча. Носила вона ту косу, мов корону, на голові, покриваючи зверху хусткою. Уміла Домна співати. Дзвінким голосом виводила вона слова народної пісні. А потім, вже причарувавши піснями Панаса, вона співала колискові.
Ой спи, дитя, без сповиття,
Поки мати з поля прийде
Та принесе три квіточки.
Одна буде дрімливая,
Друга буде сонливая,
Третя буде щасливая.
Ой, щоб спало, щастя мало,
Та щоб росло, не боліло,
На серденько не скорбіло.
Ой рісточки у кісточки,
Здоров’ячко на серденько,
Добрий розум в головоньку,
Сонки-дрімки у віченьки,
А в роточок говорушки,
А в ніженьки ходусіньки,
А в рученьки ладусіньки.
 
...Улита успадкувала батькові очі. Були вони тими ж бездонними і блакитними. Обрамлені темними віями і дугами темнуватих брів. Та поломка в хромосомі виявляється ще грецьким профілем, тому дівчинка мала дуже прямий ніс, і світло - руді коси. Довгі коси, як у матері Домни.
Василько  й Улита гралися простими іграшками: чорними кроликами пошитими з старого хутра, з дідового кохуха. Очі їм зробили з гудзиків, древніх і залізних. Та ж дитинство завжди найкраще, бо воно - дитинство.
Діти любили бігати в город. Цвіте картопля довколо білим цвітом, а десь просто таки , посередині, одна квітка синя-синя. Так і хочеться зірвати її руками і вплести в волосся. Або знайти достиглий біб чи огірочок. Діти любили грабувати город.
А потім раннє дитинство минуло. І на зміну йому підступала праця. В більш заможніх козаків Кулаків, діти допомагали ще не настільки важко, як у родинах вдів та наймитів. Поступово вони ставали дорослішими, перетворювалися на підлітків. І дивилися вже на Улиту як на прекрасну наречену, а на Василя, - як на доброго нареченого. Тепер Василь і Улита ходили на вечорниці, коли не було роботи, і коли менші діти не потребували опіки. Ходили вони на вечорниці не разом, бо брат і сестра не могли ходити на одні вечорниці, так вже повелося.
Три села поряд, тому часто, минаючи городи і поля, Василь ходив в сусіднє село - Гірки. Улита, як тоді вважалося за потрібне, ходила на вечорниці лише в своєму селі - Юхнові. Там, збиралася молодь в хатині старої солдатки Наталії. Вона закривалв свою кімнатку і терпляче чекає, доки наспівається і нагуляється молодь трьох сіл. На вечорницях співали і танцювали, вишивали і шили. По тих звичаях, юнаки мали бачити спритність дівчат у роботі. Коли Улита не прийде на вечорниці, тоді й підійде до  неї  який-небуть парубок, щоб додому провести. Ще б пак, така вродлива дівчина. І з родини -  добре знаної в селах. Щасливим буде той, хто одружиться на дочці козака Панаса. Улита перебирала хлопцями, як і належало кожній красуні.
Того вечора Улита йшла за щавлем. Хороший щавель ріс за городами-полями. Йшла неспішучи, було тепле надвечір'я. Починалося літо. Стежка курилася легким пилом під ногами, що припадав до білого полотна сорочки. Дівчина часом торкалася до зелених хвиль полів, які ніс легіт. Скрикувала якась пташка. Дзвінко так! А сонце, даруючи ніжне надвечірнє тепло, плило до заходу. Вже багравіли, деякі, хмарки навколо вічного помаранчевого диску сонця. Мимо проходили стомлені люди з полів. Пройшла молодиця в білій хусточці з гарним, але стомленим лицем, і дві дівчинки, - її дочки.
- Здрастуйте, - сказала Улита, запримітивши сум на лицях супутниць. Хворіє чоловік Одарки. Певно невдовзі помре.
- Здрастуй, Улито...
Минала дівчина поля, її минали перехожі.
Того літа Улиті мало виповнитися 18 років. Знала, що в вісімнадцять років мала вирішити за кого іти заміж. Бо після вісімнадцяти дівчина ставала "старою". Одного разу, колюча на слова Маруся сказала, що і краса тоді не врятує дівчину, як вона постариться. І всі парубки, що сваталися відвернуться. Але, загалом, в селах Улиту любили. Та і люди, що населяли ті села, були скромними і доброзичливими. Важка праця, і відчуття відсутності захистку, часті втрати, і швидкоплинність часу, робили людей уміючими співчувати, і просто, мовчати. Було би - то Середньовіччя, то таку незвичну дівчину, як Улита, могли сприйняти за відьму, і навіть вчинити над нею розправу. Та прийшла вона в розквіті дев'ятнадцятого століття. І її яскрава краса лише приваблювала людей. І прикрашала її, така модна тоді, коса до колін, і з тонкого полотна вишита сорочка.
Тож, ішла Улита по-під останнім полем, вже мала вийти під гору, де ріс зеленочубий щавель, коли там вдалині, майже де був обрій, в який хилилося пірнути помаранчеве сонце, з'явилася чорна постать. Неначе би випірнула звідки. Якось, навіть злякала. І Улита помітила, що ніде немає нових перехожих. Навіть пташка не скрикує, і не літає.
Дівчина звикла ходити сама на далекі відстані. Життя тоді таке було. Зустрічали її  різні люди: і вродливі, і некрасиві, і каліки і страшні. Але, чимомь, віяло від тієї постаті містичним, неначе вона вийшла з іншого світу. Іде в своїх темних спідницях і чорній хустці, неначе хмара насуває. А позад неї -  захід сонця. Улита розуміла, що то -  мабуть, була циганка. Надто багато в неї було тих чорних спідниць. Але чим ближче підходила та жінка, то сильніше стискалося серце Улити. Раптово пригадалися легенди про смерть. Ніби то стара в балахоні, що ходить шукати приречених. А як кого зустріне по дорозі, то або пораду дасть на життя, напророчить чогось, або забере з собою. Древні люди вірили, що зустрівши смерть, треба попастися їй під настрій, то може і відпустить.
Тепер Улита бачила, що та жінка накульгує, і певно, доволі стара. Хоч літо, а лице її замотане з обох сторін  хусткою. Щось важке, до дрожу, охопило Улиту. Рішення прийшло стрімко: дівчина повернулася  й пірнула в зеленіюче жито. Присядеш і не видно тебе. Пройде мимо, подумає, що Улита просто повернула, щоб іти городами. А там байдуже, що подумає.
Улита, за деякий час, змогла добре бачити ту, від котрої сховалася. На ній були старі чорні довгі спідниці, мов на чорниці, тільки хустка темного кольору з вицвілими квітами, що прикрашала голову, і така ж, що обв'язувала спину, нагадували, що то, дійсно, була стара циганка. Можна було роздивитися зморене лице з запалими щоками. Її темні очі обрамлені темними синцями невиражали нічого. Можна було допустити, що вона вкрай погано бачить. На її плечі висіла сіра торбинка і там певно щось було -  ручка,чогось,  виглядала з тієї  торбинки. "Невже серп? - пролетіла полохлива думка, - Господи, хто це?"
А тим часом,стара жінка порівнялася з місцем , де сховалася Улита. "Зараз вона мине мене" - полегшено подумала дівчина. Але темна постать затерпла, мов би знаючи, де сховалася дівчина. І стала повертати голову, мов би шукаючи когось. А потім зітхнула і тихо сказала:
- Вилазь, дитино, стара я, і страшна, але не скривджу нікого...
І Улита чомусь вийшла. Вона тепер бачила, що жінка, яка її злякала,  дійсно,  майже сліпа. І дуже стара.
- Чого це ви, бабця, забрели сюди? Вам би вдома відпочивати і онуків глядіти.
- У мене немає дому. У відьом рідко бувають онуки. Особливо, якщо відьма - чорна. Як воронове крило.
- Що ви таке кажете?
- Нічого дитино, я мовчу... Дай мені хліба.
Чи ще чогось.
"Звідки вона знає, що в моїй хустині хліб?" - пролетіла думка в молодої дівчини. Циганка взяла в руки хліб, і провела по йому пальцями. А потім заговорила:
- Хата біла і багато  всього маєш. І красу, якої очі мої, майже, не бачать. Та чи матимеш ти, те, щастя в житті? Лиха доля ні краси, ні щастя не жаліє...- а потім, мов тінь, рушила далі.
Несучи щавель додому Улита дуже спішила: не хотіла знову зустріти ту стару жінку.
... Розказала матері, на завтра, про дивну пригоду. А Домна засмутилася.
- То так Доля ходить, і шукає собі людину чи родину: заворожує, пророчить...- сказала. А тоді перехристилася до святих ликів в кутку.
Забулася та пригода швидко: юність змушує, часом швидко забувати, юність кличе погуляти, подивитися на нічне небо, зустріти подруг і залицяльників.
"Красиві діти в Домни та  Панаса, - говорила бабця-сусідка, дивлячись очима, що побачили все,  на молодих сусідів, -  особливо Улита. Що станом струнка, що очима світла... А коси які! Тільки чого ще не просватана?"
На вечорницях того вечора Улита вдруге побачила парубка з Гірок. Чорноокого і чорнобрового, мов цигана. Він був, мов би, протилежністю світловолосої Улити. Темнокарі очі прикрашали широкі дуги брів з легким вигином; широкі вилиці, і чорні, мов крила ворона, кучері над смаглявим чолом. Від погляду на нього, до юної  дівчини прилітало те почуття, яке розлягається теплом внизу живота, і робить жінку нічною і чутливою. Він теж на неї пильно глянув. 
Одного дня Улиту спитала Килина:
- А чи подобається тобі Григорій?
- А який Григорій?
- Та такий чорнявий, кучерявий.
- Високий і з темними очима? - насторожилася Улита.
- Еге.
- Та...я його не знаю, Килино...
- А я знаю. Мені він гарний.- випалила Килина.
Улита тоді дізналася, що того хлопця звуть Григорієм. Тепер вона ,точно , знала, що не схоче йти заміж за Івана, що так хоче проводити її додому з вечорниць. Їй було байдуже до Петра, який жив недалеко, і так хотів одружитися на Улиті. І, взагалі, байдуже до тих хлопців, які так хотіли одружитися з відомою на три сели красунею.
 
...Далеко то було від Поліських сіл. Кубаньські столиці теж оповила зелень. Розкинулися квітучі трави ланами. Знаєте, що до 1920 року Кубань не належала Росії? І чого то мою Україну так люблять розтинати чужоземці? У козака Масима, що був вдівцем, була дочка. Не дочка, а запал, сміх, веселість. Звали її Феодосія - Ходося. Була вона вже дівчиною років сімнадцяти. Невисока і швидка, з чорною хвилястою косою майже до стегна. З чорними бровами і темно-зеленими очами в коричневу крапинку. Мала Ходося білозубу усмішку, яку так часто демонструвала. Де ходила Феодосія, там було чути її запальний сміх. Бо сміялася вона наперекір всьому. Уміла запрягати коня, і любила їздити на тому коні. І верхи, і на бричці. Мчить кінь, збиваючи високий ковил, і пускаючи пил з-під копит, мерехтить дорога обабіч, летять мимо поля, а потім хати донських козаків. А Феодосія просто таки лине на тому коні!
І того дня Феодосія їхала на своєму яблукастому Чубарку, минаючи поля -  просто летіла. Відчинила ворота і зайшла до світлиці. Крізь вікна пробивалося проміння, але в очах стояла темінь після вуличного сонця. Козак Максим стояв біля вікна, сини теж стояли біля батька. І молодший Іван, і старший Хома.
- Дочко, ми їдемо з цього краю. Назавжди їдемо. Щоб не бачити як в мене забирають землю. Інакше всього нажитого за тяжкі роки праці позбавимося. Забрав, клятий гаспид, Уланов в мене знову землю в полі... Жили мої прадіди на Півночі України. Туди і з'їдемо.

КНИГА Люди. Розділ “Початок майбуття”

Важко було селянам, в ті далекі часи, в розпалі літа. Тяжкою працею, без допомоги технічного прогресу, люди обробляли землю. Пололи картоплю і грядки. І “брали” коноплю і льон. Синьоокий льон і жовточуба конопля зрізала дівочі руки до крові, і покривав мозолями. Сонце опікало обгорнуті білими хустками лиця. І юні дівчата, швидко ставали дорослими, з сіткою страждань на лицях. Смерті дітей, важка праця, і коротке життя, били по серцях людей минулого. Природа чи Бог не обділи, моїх предків, красою. Але щастя їм пожаліли… Я  не маю фотографічного зображення Улити чи її чоловіка. Не маю зображення і Феодосії чи Йосипа. Тим паче фотографій предків з сонячного Узбекистану. Лише розповіді про них чула…

… Літо 1895 року.
Феодосія їхала на підводі, опустивши ноги до лоскочучих них трав. Напевно, одна вона, так уміла втоплювати в сміхові хвилювання. Позаяк, козак Максим і його сини були похмурими. Вони покинули малу батьківщину. По дорозі, Феодося назривала недостиглих яблук, якими встигла кинути в, надто, веселого парубка. Але поцілила в його друга. Той повернувся, і дівчина побачила, що той білявий хлопець має надсині очі.
-         Це ми і приїхали, - сказав Максим, спиняючи коня.
Тісна вулиця, ніби падала вниз, а хатини стояли на невеличких горах. Було дуже зелено, заквітчано. Нове село звалося, - Стахорщина...

Улита з батьками, сестрами і братом, того дня, почали жати жито. Серпи і коси, немилосердно, різали красу польової мавки. І томили людей. В коси Улиті вплелася суха, і така ж руда трава.
-    Пожинаємо плоди свого труда, - казав козак Панас. – Такеє життя.
-   А хочеться кращого, - додала кума Григорьєва. Бо, вона мала предків дворян, які збідніли, і віддали дочку за селянина-козака. – Невже то тобі, Улито, не хотілося би на бал? Така ставна, і красива дівчина, звела би з розуму не одного кавалера. Мала би гарну партію.
-   А ти, кума, не мороч дівчині голову, - сказав Кулак, дивлячись на високе сонце. – Мої діди стояли на сторожі цієї землі. Серед них не було панів. Не було і кріпосних. Земля ця не для панів, а для козаків.
-    “Не мороч”. А сам дивишся: чи колись зайде те сонце, щоб не горбіти на ниві. Тяжка наша праця. І житіє скороплинне. Як казав, покійний, отець Іоан. Ото, як я була молодою і гарною, як Улита… Як би я хотіла бути молодою панією. Щоб…
-   Не труїть душу, хресно. Люди не люблять панів. – Сказала Улита.
-    Е. Тут не головне, щоб тебе любили люди, дитино. Тут головне, щоб поважали і боялися. А, інакше, заїдять.
-     Тут головне: опинитися  в потрібну мить, серед достойних людей, і таких котрі тебе зрозуміють, - сказав козак Панас, поправляючи бриль на світловолосій голові.
-   Та, ти – філософ, кум! Тіки, де тим людям, достойним, взятися? Всі живуть для себе.
-   А більшість виживає, - додала Домна, що досі мовчала. На сонці було видно, як її лице почав оповивати мереживом вік.
-         А, ти, кумо, чи думаєш над приданим Улити? Бо, цієї осені, їй час іти заміж. Не буде ж вона двадцяти років чекати, щоб стати старою дівкою? – не вгавала Григорьєва.
-     Моя дочка старою дівкою, точно, не стане.- Сказав козак Панас Кулак.
Тим часом, Улита в душі сміялася: вона вже зустрічалася з чорнооким Григорієм з сусіднього села.
А  вперта, польва мавка не здавалася. За псування, своєї краси, вона вже і волосся жінкам поплутала, і бриля, вітром, Василю знесла з голови. Та про головне забула - вода. Треба розлити людям воду! Ото, тоді мавка і розлила глечика з водою. А водою,  овва, хто буде цілий день ділитися. І, Улита виборола, своє право, іти по воду додому. В юності, так легко біжиться навздогін своєї тіні. Немає тяжкої втоми і небажання радіти життю, як часто трапляється зі старшими людьми. Улита вже вибігла на гору і злетіла з неї на дорогу, що вела додому. А тоді, почула тупіт копит і застережливий крик їзжачих, що вимчали з-за гори.
Додому, до збитої Улити, в перші дні, ніхто з винуватців не приїздив. Єдине, що вони зробили, то не лишили дівчину, з травмою, на дорозі. Приходив син козака Кіндрата Бондаренка, - Григорій. Тоді батьки Улити дізналися, хто може стати їхнім зятем. І вже, коли баба Палажка начаклувала Улиті видужання і заміжжя, а радше, начаклувала юність, і те, диво, яке врятувало дівчину від серйозних травм, сталася подія. Улита дивилася в вікно, з якого було видно дорогу, що вела за села до міста. Як раптом, на дорозі з’явилася бричка, що піднялася на гору, і спинилася біля дому Улити. В домі , лише, бігала малесенька Наталочка і видужувала Улита. Тому, незваний гостя,  після стукоту, зайшов сам. А був то, вже, сивіючий пан. Вдягнений по міському, певно, не тільки не сільський, а і не Новгород-Сіверський. Він, як і більшість людей, при знайомстві з Улитою, пильно на неї глянув. Невже такі очі існують? А тоді, трохи усміхнувшись, почав діалог:
-  Це ж ви Улита Кулак?
-   Та – я, - відповіла Улита. – Тільки, я оце не можу вас вгадати. Хто ж ви?
-  Та  я… моя бричка вас збила… не я, а мій ізвозчик.
-   А! То, це ви мене переїхали… - досадно сказала Улита. А, тоді трохи  подумавши, додала, - і що ж тепер?
-  Я ж вам кажу, не я переїхав, а мій ізвозчик. А я вам тоді кричав. А ви -  зволили вибігти. Але, хіба Бог міг відібрати життя в такої гарної дівчини?
-  Як бачте не зміг. Хоча, як на мене, та і на батькову думку, то певно, ви кудись надто спішили?
-     Ем…Може бути…і я тут для того, щоб спитати: чи треба вам якась поміч?
-     Поміч? Та…ну, ні. – Улита вже не бажала подобатися цьому чоловіку і втрачала кокетство.
Спершу, козак Панас і Домна вирішила, що бажання відкупитися від такого, то – велике нахабство. Та все ж, якось, змінили ту думку. Коли з ними заговорив, той таки, пан Владиславський. І певно би, вже  забули за ту прикрість, позаяк, Улита швидко видужала, але Владиславський став навідуватися до Кулаків. Радше, до Улити. А, кума Григорьєва, раз сказала:
-     Оце, Улито, слухай хресну Поліну, бо вона всього в житті побачила. І горя. І радости. Якщо, до тебе життя привело такого пана, і він тебе вподобав, не відмов йому. От візьми і не відмов. А, - Григор, - він добрий козак. І не бідний. Але ж і не такий вже багатий. А так, ти житимеш в великому місті. Матимеш багато можливостей…
-    Хресна, але він мені не подобається…
 
 
 
Та косив батько, косив я,
Та и викосили солов'я
Соловей у саду тьох да тьох. Канареєчка...
 
Роман косить, Гапка в'яже, Катерина загріба,
Грицько воли напува, Ганна воду витяга.
Ой, мамо, люблю Гриця.
Гриць на конику вертиться.
В Гриця шапка до лиця,
Люблю Гриця молодця.
 
Та прийди, Грицю, у неділю,
Та дам сорочку же тонку й бiлу
Соловей у саду тьох да тьох. Канареєчка...
 
Да прийди, Грицю, в понеділок,
Да підем разом по барвінок.
Соловей у саду тьох да тьох. Канареєчка...
 
Да прийди, Грицю, у вівторок,
Тай зв'яжемо снопiв сорок
Соловей у саду тьох да тьох. Канареєчка…
 
Григорій Бондаренко був завидним козаком. Народившись в селі  Гірках, що на Поліссі, в родині заможного козака Кіндрата Бондаренка.  Був  він єдиним його сином. Мав сестер, які вже вийшли заміж. Дружина Кіндрата давно померла, і до його оселі, прийшла добродушна і давно закохана в Кіндрата – Текля. В господарстві Бондаренків  була корова, яку  звали  Мудра, що давала молоко і пасла траву, був кінь, що орав землю. Ой, що  за  кінь  був – красень!   Були вівці, що пасли конюшину, кури, що їли просо, кролі, що теж любили конюшину, кіт, що любив сметану і собака, якій стеріг все господарство.
Козак Кіндратій мав чорні, мов крило ворона, кучері, що лягали на комір кожуха, і не сивіли. Григорій, теж, мав чорне-чорне волосся, і темно-карі очі. Знявши сорочку, Григорій косив зжовтіле жито на своїх полях, милуючи дівчат своїх смаглявим торсом. Косив і Кіндратій, якого ще не спіткала гнітюча старість.
Одного дня, за обідом Григорій був мовчазним. А потім сказав батькові і тьоті Теклі, що, по осені, одружиться з прекрасною Улитою  з Юхнова. Рідні зрозуміли про кого мова, бо Улиту знали всі три села, і навіть ближнє місто...


Феодося, що була запальною і веселою, швидко знайшла подруг. Відтоді, на вечорницях, чувся її сміх козачки. Одного вечора, Феодося побачила синьоокого парубка, того скромного і білявого, якого зустріла дорогою до села. Він дивився і милувався чорноокосою Феодосею. Але, познайомитися, довго, не наважувався. А, вже, коли познайомився, то Феодося зрозуміла, що парубок той, - тихий і добрий. Спокійний і сумний,-  мов тихе літо. Звали його, - Йосип Пушкар.
Козак Максим був проти одруження дочки з Йосипом. Говорив, що чув, ніби в Пушкарів, хтось дуже кашляв,  можливо, -  це  сухоти. І розумів, що Феодосія може рано стати вдовою. Та вона, маючи сильний характер, противилася. Хіба хто знає, що любов не думає про майбуття. Що за щастя,  люди віддають спокій і зручність.
Феодосія вийшла заміж, супроти волі батька. За Йосипа Пушкаря. А потім, вже маючи першого сина, Пушкарі збудували  нову хату. А місце ж яке було там гарне! Город на горі, за  городом - криниця з джерельною  водою. Далі  - став. Біля ставу росли  лози. А скільки соловь'їного співу  було там! За лозиним гаєм - річка, Малотічка, а далі - ліси, ліси.
        - Яка  краса, говорила  Феодосія,- стоячи  біля  хати, і  город  великий, і зручно так. Будемо тут жити.

Літо  мало  йти до  наступного року. І  на зміну голодного Миколи прийшов Спас. Яблука пахли медом, трави стали родити холоднішою росою, а пташки збиратися прощальними зграйками. Улита не чекала пана Владиславського. Не любила його. Та він приходив. Запрошував покататися з ним на бричці, чи порозмовляти.
Та одної днини, Улита сказала батькам, що піде заміж, лише, за Григорія Бондаренка. Тому, пан мав на Улиту образу. Його злі очі, ніби то, прокляли Улиту черговий раз.
-    Я може і проклята, мамо, але я маю свою волю. Чи не батько казали, що ми вільні козаки?
-   Батько. Але пам’ятай: життя може повернути по різному. Може, колись, пошкодуєш за свій вибір…
 

А брат сестру за стол веде, рано-рано,
А брат сестру за стол веде, ранесенько.
 
Сестро моя, будь розумна, рано-рано,
Сестра моя будь розумна ранесенько.
 
Май свекорка за батенька, рано-рано,
Май свекорка за батенька ранесенько.
 
А свекрухну - за матьонку рано-рано,
А свекрухну за матьонку ранесенько.
 
А діверка – за братенька, рано-рано,
А діверка за братенька ранесенько.
 
А зовицю – за сестрицю, рано-рано,
А зовицю за сестрицю ранесенько.
 
Важкі яблука покидали яблуні, падаючи в помираючу траву. Настала осінь. Весілля, в ті часи, були надколоритними. Дзвеніли і співали музиками і народними голосами. Прикрашена вінком з різнобарвними стрічками, що символізували щастя, родючість та інші блага, вдягнена в вишивану сорочку, з білого полотна, плахту, спідницю і червоні чобітки, Улита Кулак ішла до шлюбу за козака Григорія Бондаренка. На прекрасну пару, особливо на чарівну  наречену, прийшло дивитися три села людей. Неповторна, і гарна  дівчина переродилася в жінку. Та, і з покритою хусткою голови, Улита лишалася  дуже привабливою. Господарство, вимогливий свекор і житіє, захопили її життя. В коханні з Григорієм вона знаходила відраду.
Спершу, в 1896 році, в пари народилася дочка Ганна. Темноока, пухкенька дівчинка. Потім - син Павло. А тоді - Проня. Точна копія Улити. Мала той же прямий, грецький ніс, прозоро - блакитні очі і світлу косу. А потім, народилася Килина, - русокоса. І, Харитя, - з чорними, мов воронове крило, косами і світло-карими очами. Життя ішло своїм шляхом. Родина жила життям заможних селян.
 
В далекому узбецькому аулі народилася дівчинка. З темно-зеленими очима і мілкими, миловидними рисами, такими характерними для узбеків.
-      Твоє ім’я – Г’юмашах, - і Г’юмашах стала рости.
Чорнокоса і невисока дівчинка, відчувала поклик чарів і рослин з малого віку. Таємнича, і спалахуюча емоціями, дитина з трохи підкочеми очима, мов би бачила і знала те, чого інші не можуть бачити і знати. І ті, очі, довго пам’яталися всім, хто бачив Г’юмашах. Серед численних сестер і братів, виділялася маленька узбечка своїм норовим і крутим характером, з малих літ. І часто, гордо, мовчала, дивлячись важким оком на світ. Ті очі, багато її нащадків успадкувало…
 
Одної ночі, Улита прокинулася від стукоту в двері. А коли відчинила їх, то побачила, що на порозі стоїть зморена циганка. Вона, не глянувши на Улиту, відштовхнула її, і швидко пішла до хати. Улита, після декількохвилинного ступору, кинулася за нею: циганка стояла, затерпнувши перед іконами на покутті. Улита, мить, стояла на порозі кімнати, а вже потім побачила, що на столі стоїть труна. Прокинулася жінка з важким серцем. За три дні, на Григорія впав земляний льох і вбив його. Старша дочка -  Ганна пам’ятала, що прив’язаний кінь все бачив, тому заіржав так…
Відтоді, родину спіткала бідність. Позаяк, старий господар, вже не мав сил. А молодий помер. Тому,  починали працювати все більше діти. Харитя, що була найменшою і співучою, батька не пам’ятала. Пам’ятала діда, кучері якого лягали на комір кожуха. Пам’ятала чужу бабцю. Пам’ятала високу і прекрасну матір.
-   Батьку, я бачила знову циганку. То -  не циганка. Я тепер зрозуміла, що то -  не людина. То - старість, смерть. То -  сторож нашого цвинтаря. Там її першою поховали. Знаєте, що на кладовищах є мертві охоронці? Вона, сама мені, вночі, все про себе розказала. А ще, могилу мені показала: таку вже глибоку і всю з цегли, яку я вимішую на продаж.
Улита не стала чекати осені, і пішла винайматися на роботу до Новгорода-Сіверського. Там зустріла Владиславського. Та побула там недовго. І вернулася додому. Босими ногами, вона, мішала цеглу по осені. А потім, злягла з запаленням легенів. Темна, непроглядна хустка цвинтаревої сторожихи, лягала на її очі. Кіндратій запріг коня, і поїхав по лікаря в Новгород-Сіверський. Лікар все просив коштів, ще сказав, що якби дитя, а не “молода баба”, - то може би і приїхав… І Кіндрат не привіз лікаря. А надвечір, хранительниця цвинтаря і смерть, привели на кладовище нову, ще молоду і прекрасну жительку. Тоді,  Кіндрат прокляв всіх жідібних і заможних. Сказавши, що великі біди їх ждуть. І тих, хто поєднається з ними.  І стане, як вони…
А діти гралися і росли. Кіндрат ганяв їх з зеленочубого саду, щоб не цупили нестиглі яблука. А стара Текля, потай, дозволяла брати зелені яблука: “Ідіть діточки в сад…”
 
В Пушкарів народился четверо дітей: три сини і одна дочка. Тиха і сльозлива, схожа на батька, - Йосипа.
Йосип не довго був з рідними. Одного року він зачахнув і помер...


Старий Кіндрат вирішує віддати сиріт в найми. Ганну  - до панів Шапранських в Шептаки, Кулину -  до Стахорщини, Павла - до Новгорода-Сіверського, Проню, теж, до Стахорщини. А, найменшу, Харитю  - до Новгорода-Сіверського, до вчительки і військового.
- Харютю, будеш водичку носити? - питалася вчителька.
- Будю...

Так Кіндрат і зробив. Відтоді, Харитя не побачила більше діда. Може,  він швидко помер…

РОЗДІЛ завершено: четайте продовження в "В полоні зеленгаю"