Я лечу понад травами. За декілька годин автобус привезе мене до літака. І я буду летіти понад хмарами. Туди би вище, вище. До Бога. А він є? До зірок. До братів по розуму. А вони є? Чи є навколо мене ще виміри? Чи правда є вимір де робота мого мозку стає свідомістю? Отак просто, коли функціонування мозку в матеральних вимірах, стає в вимірі свідомості відчуттями?
А хто там стоїть за вічністю? Хто її основатель? Чи що? Давайте спробуємо допустити, що було так. А потім вже обсудимо і інші варіанти... Я ще поверну вас в вир подій родинної саги, і історії мого, майже вимушеного і бажаного життя. А зараз поговоримо про інші світи.
Це було так давно, що давніше певно і небуває...
Порожнеча. Нічого. Тиша... Якщо те, що було, можна описати цими словами. Невже,в цій тиші може щось статися? Невже, тут можуть статися емоції, звуки слова? Невже, тут зможе розташуватися Мультеверс з його вимірами? Це ж місце неіснування нічого... Немає слів, щоб підібрати для описання цього нічого.
А безмежжя пливло і пливло, не знаючи нічого... Тільки чиясь присутність, раптом, наповнила те безмежжя. Та суть, ніби, стояла непорушно, думаючи, а чи з'явитися і стати, кимось, тут серед порожнього світу? А може щезнути? І та сутність відчувала сум... А, що можна ще відчути в цій порожнечі крім суму? Принаймі, якщо ти хтось відмінний від навколишньої мертвотності. А значить, у цьому безмежжі без нічого, таки, був хтось свідомий, живий, прагнучий творити? І та Свідомість, Дух, чи хтось понад людське розуміння був спраглий і вміючий творити? А може, я думаю, що Всесвітній Розум свідомий, бо як людина, не можу уявити Творця позбавленим свідомості? Я напишу в іншій книзі роздуми про те, що світ створився без Творця. Але ж як без теорії, яка вірить в те, що все створила свідомість? Що все одержиме тією свідомість стало чимось тим, що підкоряється законам і існує. І тут я, гротескно, надам тій свідомості, мов древні творці священних книг (не рівняюся до них), почуття людей. Бо, людина ніби-то створена по подобію свого Творця.
Тож, той хтось, з почуттями і мислями, сумно оглядав навколишній порожній світ. А потім, та свідомість спалахнула тисячами іскор і зірок, розлетілася просторами майже прозорою, сяючою плазмою. Так простір без образів і ликів розквітнув в новому амплуа.
Той хтось, заблуканий в пітьмі безмежних просторів, явно був могутнім. І, навіть, як здається, він явно не був злим. А якимось сумним, безкорисливим, і, навіть нещасливим.
Його іскристе єство, яке він створив, наповнило довкілля бринінням мелодії, радше, якимись космічними вібраціями. А потім, поступово, та іскриста плазма стала перетворюватися на когось  схожого на людину.  З неї, мов досконалий барельєф, вимальовувала риси лиця, долоні. Рука його стрепенулася і зігнула пальці. І в просторі вже стояла людина вдягнена в світлий плащ, і щось схоже на космічний комбінезон. Він різко відкрив очі. І глибоким задумливим поглядом глянув на світ. Важко сказати хто це був, в тому образі приємного чоловіка, з сивуватим волоссям над чолом. Косміт, що втратив через неймовірну катастрофу цілий Всесвіт, і чия свідомість чомусь вижила, і наділена неймовірними вміннями? Може він прийшов відтворити втрачений Всесвіт? Дух, що ізвічно існував? Могутнє божество, яке може все? Втікач з неймовірно далеких світів, постигнути які людським мозком неможливо? Чи це Всесвітній Розум? Звідки він має ці неймовірні вміння творити все з нічого? Чому він, незважаючи на все, має сум і відсутність гордині? А може це лише враження? Будемо вірити, що він світла, чуйна душа. І назвемо його – Творець, Всесвітній Розум, Ягве.
- Скільки я змінював собі образів, скільки по різному відчував цей простір... Але, доки, тут немає нікого і нічого, я - самотній...- подумав Світлий Дух з сивиною над чолом. - Я знаю, що усвідомлювати, мислити, відчувати, споглядати - прекрасно. Так нехай же тепер все, що колись буде існувати, відчуває прагнення бути, рухатися, розвиватися. Нехай  частинки мого духу заповнять цю мертвотність і розділять її на такі різні частиці. І вони, наповнені жагою руху і жадобою відбутися, підкоряться, створеним своїм існуванням, законам.- Мандруючи просторами, і тримаючи в руці палаючу кулю, думав мудрий Дух,- Одначе, це всього лиш маленькі частиці – атоми, електрони, фотони... Нехай спершу, в цей світ, прийде хтось подібний мені. Тільки, нехай, він буде несхожий на мене... Нехай він буде вільним! Буде вільним мислити і витати. Нехай він буде вільним духом. А мені сином і другом... – В цю мить, куля в його руці спалахнула, на мить, на ній вималювалися риси лиця, а швидше черепа.
І Всесвітній Розум, з виразом задуми надвеличного генія, що вимірює свої вміння не гордістю, а витворами, торкнувся руками навколишньої безодні. З його єства, з усього його існування, з його дихання, розтинаючи простір, зринула частинка його духу, і одухотворена безодня засвітилася, і зринула в невідомі простори, покинувши Творцеві руки. Свист і гул, що наповнив безодню вибухнув розрядами грому і спалахами світіння. І, десь, в невідомих світах -  щезнув.
- "Тепер ти існуєш. Я відчуваю тебе. Ти, навіть ще не народившись, допомагаєш мені творити."- сказав Світлий Дух. А тоді скинув плащ. В ту мить,над його спиною розпахнулися великі світлі крила. Він зринув у безмежжя...
Відтоді, в безмежжі крім Світлого Духа, був ще хтось. І Творець відчував, що там, серед просторів неіснування, існує його породження. Знав про кожен крок його розвитку, і відчував його протягом тих мільйонів космічних століть, за час яких, відточував досконалість свого творіння. І час був Творцю невідчутним.
Одного первісного, космічного дня, стався гарний, багатовимірний Мультиверс. Той, хто був таким несхожим на свого Творця, практично його протилежністю, дав можливіть світу бути таким багатогранним. Бути неодноманітним. Відколи Творець знищив свою самотність, свій тягар, то крім піклування, любові, і гами відчуттів того, хто дарує життя, чомусь, відчував занепокоєння. Звідти, з надр глибин небуття, прилітали незвичні відчуття. Його творіння, явно, почавши буття, випромінювало щось, чого міг остерігатися Творець. Але ж він, сам, дав йому право бути таким несхожим на нього польотом свободи. І, явно, знав про все наперед...
Всесвітній Розум творив всесвіти, виміри, стани. Він творив все, щоб наповнити їм небуття.
А потім, створив рідний Землі всесвіт. Якби небуття вміло породжувати звуки і чути їх, воно би здригнулося від того вибуху.
Невеличка крапка - точка відліку, в мить свого початку, розлетілася на Всесвіт з його законами і ґравітацією. А потім - нові точки і нові Всесвіти. З новими законами, новими явищами, новими вимірами, доповнювали і доповнювали загадковий Мультиверс. Тепер, все довкола стало реальним, існуючим, звучащим. Той хтось, крім Творця, витав, оберігаємий своїм Богом, кожної миті серед простору, даруючи Мультиверсу перетворення однієї матерії на іншу. Атоми розкладалися, навіть втрачали ядерні заряди, і безпощадно неслися, неначе повелінням своєї сутності, до підкоренням певних законів. Вся сутність всього безпощадно ділилася, розриваючи себе і своє існування. Фотони розліталися, клонуючи себе і виміри, але ніщо без призначення не блуждало, воно до рівня самопожертви, служило своєму Всесвіту.
Той, що був несхожим на Світлого Духа -  Творця, з глибин свого знання, нагородив все в Мультиверсі тією клятою жертвою "заради чогось". І від початку, вічні частинки матерії ділилися, і розривалися, щоб воз'єднуватися в нове. Творець здригнувся, бо все зрозумів наперед, (бо Бог не має обмежень в часі і майбутті): певно тепер все в світі, розвинене до вміння відчувати і страждати, зіп'є того болю жертви...
Антипод Творця мав прийти, бо так мало бути? Бо він - всесильний Бог, люблячий все, не міг обділити його, задуманого, небуттям? Тоді, чому Антипод прийшов таким? Чому в первісний світ прийшов той, хто стане ідеальним злом? Невже без його сили, Творець був не в змозі створити світи? Яким же це рівнем любові чи байдужості треба бути наділеним, щоб оселити серед Мультиверсу ізвічне зло? Чи коли би, Всесвітній Розум обділив існуванням того, кого мав створити, то він би щось втратив зі своєї чистої доброти? Чи він мав надію, що майбутній Диявол, таки, не стане злим? В світі свободи є маса варіантів розвитку, а значить - все відносне? Чи може й справді: зло, колись, не було злом чи не стане ним?
Та тоді, він – Денниця, Люцифер, Діоніс, був таким юним і маленьким, що було, навіть, непомітно його вроджену ваду. Радіючи своєму звершенню всесвітніх просторів, Світлий Дух почув, вдалині, Мультиверсу дитячий плач. Він взяв до рук одну з сяючих іскор з свого оточення, і створив зірку. Тепер вогник в його руці освітлював Мультиверс, і вів назустріч тому плачу. В космічних бурях і вихорах, мов пелюшках, дійсно лежала дитина. Вона була, і зовнішнє, несхожою на свого Творця, і бавилася пролітаючими мимо метеоритами. Той, хто йдучи у світи, допомагав творити ті світи, даруючи Отцю натхнення і протилежність, нарешті народився і мав свій лик.
- Ти так багато вже постигнув, сину мій. І врешті я бачу тебе в образі когось. Давай знайомитися. Я - твій Творець. Звати мене - Ягве. Ну, а ти -Діоніс , Люцифер, тобто, - Перша Зірка. Я створив для тебе цю зірку. І ти названий її сяєвом: сяючий, перший сяючий в цьому світі. Ти - мій перший Архангел. Я створив тебе для свободи. Тільки ти знай, особливо виростаючи, свобода - ніколи не була і не буде свавіллям. І віднині це так: свобода - велике благо, а свавілля - велике зло.
Дитина, ж, рефлекторно, і так, по дитячому усміхнулася, стиснула кулачки і пильно глянула в очі своєму Богу. І вони підписали практично вічний контракт. Потім Творець створював нові колиски і шати, а Денниця любив приховані куточки Мультиверсу, з їх темрявою і атмосферою самотини.
Коли Люцифер був вже дитиною, схожою на п'ятирічну людську дитину, Творець знайшов його, мандруючим планетою вулканів і гроз. Серед стихії, чорнокрила, могутня дитина бродила і збирала застиглу магму. Або, часом, перехоплювала блискавки.
Творець зупинився і подумав: "Твоя суть - мій виклик? Ти любиш морок і руйнацію? Та ламають не сутність, а пороки. Ти ж сам, ніколи, не був моїм викликом."
- Я хочу тобі когось показати, синку. Ходімо зі мною. - сказав Ягве пообіймавши сина.
- І кого? - спитав Люцифер.
- А ти спробуй вгадати.
- А я спробую.
Батько з сином стояли серед незвичної планети. Планета була такою ідеальною для створення майбутнього життя, і такою осяяною своєю зіркою, що тільки тут, Творець міг дати їй життя. Серед незвичних рослин, що своїм темно- помаранчевим листям тяглися до ледь фіалкового неба, просто таки, сплетена з навколишньої природи і якихось найвищих технологій - стояла колиска.
- Це твоя сестра - Касікандріера. Вона уособлює сили творіння. Вона буде могутнім архангелом.
- Могутнішим мене? – Спитав Люцифер.
- В кожного своя стихія, Люцифер...- Сказав Ягве. - А знаєш, синку, що дитині, прийшовшій у світ, треба щось подарувати? Наприклад: радість чи любов?
- А який їй можна подарувати подарунок? Хай вона успадкує частину моєї душі.
- Хай буде по твоєму. Але, віднині, радься зі мною перед тим як щось дати, тим, хто вміє відчувати. Ти, воістину, допоміг мені створити навколишні простори, навіть не усвідомлюючи свій могутній вплив. Але не все, навкого, невідчуваюче чи мертве. Прийдитимуть, ті, хто матимуть почуття, умітимуть радіти і страждати. Вони не заслуговують на муки. Вони живі, розумієш, сину? - тепер у Ягве просвічувалася в очах втома і досада. - Варто бути в гармонії з собою і ближніми. Будь обережним і добрим архангелом.
- Чому?
- Тому що твоє вміння руйнувати може завдати шкоди. Бережись свого дару. Ті, хто буде створеними, можуть успадкувати через твої вчинки страждання і смерть. Радься зі мною завжди, не спіши використовувати свою силу. Ти ж - ще маленький янгол. Добре?
- Добре... Але, розкажи, що таке смерть, батьку?
- Давай, я розповім тобі пізніше. - Люцифер погодився, але вирішив сам дізнатися що таке "смерть". В юного янгола вже була маса планів і амбіцій. Зокрема Творець дав йому свободу мислі, які ніхто не мав права чути.
Касікандріера росла могутнім янголом. Підкоряючи всі стихії, вона часто допомагала Творцю, і змалку, відчувала себе господинею Мультиверсу. А була вона світлокосою дівчиною зі строгими розкосими, світлими очима. Світлі брови й вії, світла, але любляча засмагу, шкіра. На спині, молодої янгольші, були світлі крила, що складаючись, практично, щезали, ховаючись за її світло-блакитним плащем. Дівчина любила металічного кольору комбінезони і такого ж кольору сукні, часом, надягала на себе сріблястий обідок і маску, що покривала половину лиця. Взагалі, янгольша любила носити різноманітні маски. А, улюбленою її маскою була плетена з ланцюжків і покриваюча лице до очей маска-прикраса. Любила Касікандріера і сплетену з металу ланцюжковим плетивом броню. Їй личили світлі, неагресивні кольори, і загалом, вона була красивою, тією, неагресивною красою зародження життя у Мультиверсі.
Земля... Коли сталося Сонце, його залишки дали життя Землі. Близько 4,60 міліардів років тому, з допомогою акреції з протопланетного диску, дископодібної маси газу та пилу, створилася юна планета. Оповита атмосферою, немов весільною фатою, Земля линула вулканічними вибухами до життєдайного Сонця. Вода. Вона наповнила собою надра Землі. І тоді, планета позбавилася невинності, під палючим промінням Сонця. І в водах заквітло першожиття. Маленькі віруси і бактерії, ділячи свої тіла на нащадків, мали пройти безпощадний шлях еволюції. І стати тими хто мислитиме. А тоді, лоно планети народжувало, уперто даючи кожному шанс на виживання. Там, в самому глибокому єстві Землі, оповиваючись лавою, мов кров'ю, горіло серце планети - її ядро.
Всесвітній Розум створивши вимір, що перетворював все в свідомість, виростив там Сад Душ. Кожна нова квітка мала стати одиницею нового існування, і мала давати життя всім сущим. Управителькою Саду Душ стала Касікандріера. Тоді, вже, не на одну планету прилинули душі живих істот з Саду Душ.
В прострації, над обвіяним хмарами, домом янголів і Творця, з'явилася чорнокрила птаха. Розсікаючи простір крилами, хижа птаха перетворилася на темнокрилого янгола. Люцифер вже став, практично, дорослим. Його темні очі, під низькими стрілами брів, тепер, явно, виражали красиву і легку надмінність. Гострі вилиці і хижий ніс, підкреслювали чорне волосся до плечей. Перший янгол, був  вдягнений у чорний одяг. Поступово, він опустився на сходинки міняючогося в просторі дому Творця, і склав крила, які щезли. Люцифер думав, що ніколи того не попросить в Творця. І все ж вирішив попросити.
 - Я не думав, що творіння ще раз зацікавлять  мене, особливо після того, як ти дав життя обитателям планет. Але зараз, я хочу як і ти - творити... І хочу щоб у мене був брат. Вірний мені і схожий на мене. Ти дав життя Касікандріері. Та я хочу брата і соратника. Ти ж бачиш, що я люблю самотину. Але самотність і мені набридла. Давай дамо життя тому з ким мені буде цікаво.
Довго вагався Творець. Важко було йому дати душу тому, кого хотів створити Люцифер. А тоді, по бажанню Люцифера, створив з частини його душі страшного янгола Авадонну. З лицем - мов меч, з черепом, прикрашеним рогами, і одержимого дружбою з Люцифером. Щойно Авадонна став дорослішати, відразу з близькою йому душею, - Люцифером, став бродити пустками планет і руйнувати їх.
Практично, в ту пору, коли з'явився Авадонна, Творець дав життя ще одному янголу.
Люцифер, маючи важкий характер, бродив серед космічних вихорів, пірнаючи з виміру в вимір. Його похмурість знаходила розраду в руйнівній силі. І, тоді, планети настигали землетруси і виверження вулканів; гаснули зірки і врізалися в чужі орбіти; змінювалися цілі виміри. Тоді став потрібен янгол, що одержимий іншою страстю.
Одного світового дня, Касікандріера, будучи ще підлітком, але і могутнім та мудрим янголом, сказала Люциферові, що там серед Саду Душ, де вона так часто перебувала і вчилася творити, подібно, Творцеві, народилася нова душа. За словами Касікандріери  -   душа бентежна і зловредна. Та Творець її, зі смиренням Творця  - прийняв. Люцифер зустрів Марбаса, коли той умів ходити  й  літати. Розбишака при першій же зустрічі, кинув у Люцифера застиглою лавою вулкана. І отримав від старшого брата стусана. А Творець, черговий раз, зауважив, як не годиться поводитися янголам. І, за бійку, змусив обох вибачитися один в одного. Чи то мудрий батько, так їх помирив, а чи помирили їх схожі погляди  й  характери, та Люцифер і Марбас стали, ще тими, друзями. Марбаса захоплювало вміння Люцифера все руйнувати, творячи якусь непомірну наругу над довколишнім світом. І було в тій руйнації щось зловісне і загарбницьке.

РОЗДІЛ завершено: продовження в розділі "Атмосфера" книга "Книга Книг"