Наш час:
Природа... Що це? Це те, що на думку багатьох вчених, створило все суще – абсолют. Це те, що було найпрекраснішим  у  житті людства і найжорстокішим  у його житті. Це та сила, яка відбирала «кращих» для майбуття, знищуючи всіх "неугідних" собі. І знищувала мучительно. І так породжувалися види, які пристосувалися до життя на Землі. Скільки живу, стільки відчуваю ненавсть до нищення і цькування несхожих, невинних, тих, кого клята природа нагородила недугом чи дефектом. Коли вже людяність торкнеться всіх? О, змучені  й відкинуті всесвітньою матір’ю-природою, коли настане, благословенний,  ваш час? Коли людство переможе безжальність природи? Знаю, що в ту мить перемоги, настане мить дійсної свободи! А, доки, в безсердечної матері всього, багато мучнів. Вона, -  ідеальний геноцидатор.
Так,  у моєму серці немає місця вірі й повазі до природної жорстокості, й тим, хто успадкував її жорстокість! Тому, що є віра в милосердя. І якщо вже еволюція це -  те, що є ізвічним, то черговий її крок: вміння людини підкорити еволюцію, й зробити її менш жорстокою. Вміння дати можливість вижити тим, хто такої можливості не мав. І злетіти над природою. То - вміння зруйнувати себе злим, і відбудувати собою новим. То - вміння вижити всім смертям назло. Я іду, над дорогами, до іншо свого світу. Світу суперечностей. Я вивчила менталітет підприємливих штатівців. Взагалі, вивчення культури мені легко дається. Де і пам'ять береться. Вони, страшними гріхами, отримали свою Батьківщину. Але, уміють розповісти про своє каяття, про гріхи предків. То - добре. Хоча нові гріхи не дрімають. Але, що не що, та зараз ми - союзники. І, головне правило, у всіх державах є злі  й добрі люди. Отож, я їду в автобусі, а лечу в думках над минулим і майбуттям. Природа цвіте квітами і шумить бджолами. Не бачити природу, яка то мука! Я хочу жити й жити! Я хочу бачити цей немилосердний і блаженний світ! Я прагну жити. Жити довго, щоб побачити те, як світ постигає новий науковий прогрес. Ото би полетіти на іншу планету, пізнати її. Як мило! Яка там природа? Чого вона накоїла? Природа... Матір всього.
Було то давно. Коли я ще була, любим,  дитям. Отоді я узріла її вдруге... Її – немилосердне божество, праматір всього живого, падшу за байдужість в серце Пекла, возлюблену і дружину самого Сатани.
 
Двітисячні роки:
Христина полюбила з дитинства рідних і природу, друзів і тварин. І синіння неба, і дитячу віру, що небо можна дістати рукою. І,  крізь біготню днів, дитячі ігри  й дорослю метушню, вона бачила те небо, тяглася до нього рукою, а небо сахалося її людськості й було недосяжним. А ще, Христина трохи незлюбила людей. І часом, по дитячій наївності, капостила ближнім. Доти, доки не проймав серце пекучий жаль, але вже було пізно. До Христини приходили діти: Віра, Лера, Микола, Іван, Даня. Тоді, Христина щиро раділа, відчуваючи хвилююче лоскотання в грудях і животі. Її, воістину, веселили прості дитячі радості. Діти ховалися під юною вишенькою, яку Ліна накривала покривалом, створюючи «холодок» . Відтоді вишенька згорбилася і спотворилася. Шкода вишеньку. Той дитячий, грайливий «холодок» лишиться в Христиній пам’яті вічним, щемливим спогадом, таким дитячим і маленьким, що зануритися в його більше неможливо. Одного разу, бабця Галя, накульгуючи на хворі ноги, від тяжкої праці, повела Христину до дітей гратися. Незвично так: в селах діти граються без дорослих. В них свій кругозір, забави, час. Чому ж Христина не біжить сама вулицею? Оно скільки дітей, мов колобочки, викотилося на піщану дорогу. То будинки з піску роблять, то «катакомби». А потім Христина пропонує ним гратися в учительок. Гралася добре, на українській мові, без суржику розмовляла. Відтак, мати Лізи вирішила віддати її до школи в шість років: якщо Христина уміє щебетати українською, то хай і старша Ліза учиться... Ще діти говорили про тих, хто ходить вночі. Страшних і темних. Христина, оточена любов’ю в перемішку з материними скаргами на її зачаття, дружбою, в перемішку з віддаленістю, все ж полюбила цей світ. І ТОЙ світ був їй далеким і чужим. Тож, згадувала вона, Злого Вісника, нечасто. Тільки, уперто, спала на правій стороні, щоб не побачити,  ще раз, ту вирву в стіні, разом з потворним гостем з іншого світу.
Наближалася Пасха. Чарівним цвітом увінчалися придорожні вишні. Христина почала відчувати когось. Чиїсь тіні, з покритою головою і похиленим чолом, ходили вечірнім садом. А тоді щезали, враз,  виявившись тінню і вітром.
Часом, Христина затерпала перед вікном. Немов бачила тих, кого ніхто не має бачити. А ті, хтось, уперхто намагалися ввірватися до її світу й оселі. Оселі,  де, на столі,  стояли образи: “Неопалима Купина” і “Михаіль Архистратиг”. А раз, Христина побачила як, на її гойдалці, гойдається світлокоса дівчинка. Гойднеться  -  і  є вона. Гойднеться – немає. Її сплутане, і мокре волосся прикрашав вінок. Тіло огортала, древня, полотняна сорочка. «Русалочка. Русалочка, стій»! - Христя вибігла на вулицю. Русалочка стояла навпроти дівчинки. А потім, привітно усміхнувшись,  показала рукою на стіну хліва. Кривавими буквами там сяяв напис - «жертва». Христина дивилась на привид, і привид зчитав її думки. «Не допоможеш. Вони сильніші».- очі Русалочки пломеніли. Вона, явно, не була прихильницею ЇХ дій. Але Христина упиралася, в думках, страшному слову - "жертва". Її людська й жіноча природа, ніяк, не приймала те мало зрозуміле, але значуще щось лиховісне, слово. І тоді, мов би, підтримуючи юну дівчинку, юна мавка прошепотіла: «Ніколи не говори з нею...- і підняла сорочку, показавши свої ноги. Вони були спотвореними і скаліченими. - Вона убила мене за це, коли я заговорила з нею. Досі я прислуговую їй…» - страшно прошепотіли слова Русалочки в голові дівчинки. В ту мить, з двох сторін, виникли дві страшні руки в медичних рукавичках, вхопили Русалочку, і швидко потягнули в далеку невідомість. Крик Русалочки, теж, зник в невідомості.
Минуло декілька днів. Образ Русалочки не йшов з голови дитини. Як і страшні літері на старих цеглинах. Наступного разу, темрява прийшла, у світ дитини, місячної ночі. Крізь вікно дівчинка побачила страшні силуети. Дві довгокосі жінки, в білому одязі, тримали за руки темноокого хлопчика. В  обох руках було по серпу. Повільно, мов би заповільнюючи кадр бачення, вони опускали страшну зброю на шию дитини. А потім, намалювали, тими серпами, на його шиї дві багрові смужки, кров з яких линулася на їх білі балахони. Христина відсахнулася від вікна. І все щезло. Та наступної миті, вона побачила на шибці надпис: "жертва". За мить, надпис зблід, і стік крапельками води по склу.
Відтоді, Христина захворіла невідомим недугом. Неначе, невидима упирка, прийшла і стала красти дитяче здоров'я. Сум і страх оселилися в неспокійній душі дитини.
В лікарні, Христина вже почала видужувати. Блідість стін і халатів мерехтіли щоденною рутиною. Люди  змушені спостерігати дитячі недуги й смерті, звиклися зі страшними правдами життя.
Одної днини Христина затерпнула: в її палату прийшла мати з дитиною. Чорноока  й чорноброва жінка-іноземка в паранжі. Смаглява красуня була змучена, і її вже встигли спотворити чи прикрасити місяці зморшок навколо вуст. За нею, до палати,  несміло зайшов хлопчик Христининого віку. Його великі, чорні очі, практично,  виповзали з орбіт. Видно було, що його душив ЗОБ... І, найстрашніше, що він був Христі знайомим. Там, в тому видінні, де його тримали,  за руки,  дві білокосі смерті, він був таким же милим, наївним  і викликав той слізний жаль. Відтоді, шестирічна дівчинка, змучилася надскладним для дитини завданням: як, не засоромившись, сказати матері, що невідома сила, хоче вбити чужу дитину? Чому, саме  тоді,   питання сорому виникало в дитячій свідомості? Чому, Христина так соромилася Ліниного осуду, невіри, насмішки?! Чому,  боялася сказати дивну і загрозливу правду? Хлопчик здебільшого мовчав. Гнітюче мовчав. Як мовчать, незнаючи,  про страшну правду смертники. Вже потім, виявилося, що той хлопчик - Амір, з далекого і повоєнного Іраку. Що його хвороба - наслідок війни й бомбордування збідненим Ураном. Що його батькові батьки, родом з України, тому він і тут. Війна -  то коли, незнайомі, люди завдають  один одному найгіршого. Так сказав великий письменник. Завдали найгіршого, і цій,  чужій дитині. Хтось замучив людей в двох  хмарочосах. Хтось помстився за них чужій дитині. Як бридко в цьому світі. Страшна природа іде брати свою жатву: бо хтось, з її вини, вродився слабким. Яка потворна природа! Своїми кістяними пальцями, вона влізає в людські тіла, шукаючи в них поломку чи слабинку. Щоб стратити неугідного собі. Ходить навколо невидимим привидом. І трясе прикрасами, з дитячих кісточок, на зап’ястях. Блідолиця клята диявольша… А потім, закрається в твою недосконалу душу думка: а, може, вона не вбиває слабких? Можливо, вона їх перероджує в досконалішому вимірі?? Там, де їм краще? Можливо, академік Сахоров, нацисти і борці за евтаназію в чомусь праві??? Не може того бути! Мовчи вже, незнаюча душа! Клята диявольша стоїть на порозі.
В тонку душу Христини, вселилилися   сльози  і жаль. Пекучим хвилюванням, її проймало відчуття знання непоправності. Так можна хвилюватися лише не за себе, а чужого і з-за розуміння того, що допомогти не встигнеш. Кожної ночі, вона, чула шкрябет по медичних стінах. Невидима сила, лишала подряпини на стінах, щоб зранку, в тому звинуватися Христину. Та, однієї ночі, вона таки прорвалася в світ людей. Темна сила, прорізаючи всі петлі часу і простору, переступила поріг палати двох дітей і їх матерів. Христина відчула паралізуючий пвлив чортиці. Вона була блідою мов сніг. Без свого мереживного покривала. В довгій сукні і накидці. На її голові були, ті ж, світлі чотири роги.  Її горда постава, і повільність, виказували в ній королеву. Касікандріера підійшла до ліжка Христини,і повільно, нахилилася над нею, так, що її білі, тонкі коси, упали дівчинці на лице. А потім, вона не рухаючи блідими губами, проказала: “Знаєш чому він помре? Бо він нездатен жити на цій Землі. Він  - жертва великого маршала Пекла. Війна мала відбутися. І буде відбуватися завжди і скрізь”. –  Її темні, великі зіниці  стали наповнюватися кров’ю. І могутня Касікандріера, повільно,підійшла до сплячого хлопчика. А потім, різко, вийняла гострий, довгий ніж з-за пояса, і замахнулася. І затерпла, повертаючи лице до Христини. В її кожному м’язі, кожній риси, особливо в очах, горів непомірний вогонь пристрасті. Вона була ідеальною вбивцею. Христина відчула, непереборне бажання спинити все. Або, хоча би, знайти змогу відвернутися. Хоча, до страху домішалася, невідома досіль, цікавість. І все ж, Христина з криком зістрибнула з ліжка. “Мамо, вона прийшла!!!” – Тоді в палаті всі прокинулися. А Амір, побачивши, що Христина плаче, і тицяє в нього пальцем, втиснувся в бильце ліжка, і тихо плакав.
Відтак, Христина змучилася й стала марити, вві сні, про "жертву, ЇЇ й Аміра". І вкінці,  наважилася сказати, приїхавшій бабусі Галі, що хлопчик помре, якщо вони будуть в одній палаті. Чомусь, дитина вирішила, що Касікандріера  вбиває  для неї. Тому, коли вона не буде поряд, Амір не помре. Коли Аміру погіршало, послухавша матір, Ліна наважилася попросити перевести її, з дитиною, в іншу палату. Відтоді, дітям покращало. Нічого вже не чекало біди. Діти гралися лікарнею. Любили велику і розмальовану казковими персонажами стіну. Там і Коза-Дереза, і Івасик-Телесик, і всі добрі казки, оселилися волею помаху пензля митця. Христина і Ліна повернулися додому.
Сталася Пасха. Як же люблять діти Пасху! Великдень пахне ванільним цукром і цибулячим лушпинням. Паска вимішувалася всіма трьома рідними, була солодкою, і все ж, тріснула посередині. Черговий раз, народжений на Землі Бог світло воскрес. Христос Восрес, а Катерина – ні. Як і тисячі предків. Прийшли поминки, гробки, відвідини, Великдень мерців. І Ліна, знову, наважилася везти Христину на «рідне» кладовище, попри протяги в машині і протяги надумані. І так, замотала в одяг Христину, що та покрилася висипами від спеки і спітніння. І все ж, Ліна відвідала малу батьківщину. До сліз і щему рідну Стахорщину. Вона давала Хорунжим життя,  ще з часів приїзду, до села козака Максима, і заміжжя Феодосії. Далеч  далека. (Як щемно на душі через спогади часів, які були до тебе). Потому, Катруся спочила біля предківських могил. Відтак, на зелених горах, серед гаїв, спали вічним сном: козак Максим, Феодосія, Йосип, Проня, Харитя, Катерина. А зеленочубі гори кликали живих, пом’янути мертвих, щемом і гулом.
“Я ще тебе і не бачила! Тепер і роздивлюся”,– Привітала Христину, кузена бабці Галі, теж - Галина. І, Христина ходила сльозним цвинтарем, і горами Стахорських городів, під якими плинув ставок.
А потім, після дитячого плачу, через галасливу пильну бородатого діда Миколи, і подарованого ведмедя доброю Галиною, дитина лягала спати. А бабця Галина лягла спати на постелене ліжко на підлозі. Що за люди були в минулому поколінні? Знаючи лише роботу, вони вхитрялися ще і мало спати. Дві кузени Галини мали між собою схожість в непомірній тязі до роботи і прямозубій усмішці. Тільки Лінина мати мала темне і розкішне волосся, а її сестра світле і невелике.
Христина заснула. Вечірня зірка щезнула за чужими вікнами. І знову, з’явилася, заколихалася і, різко, наблизилася до вікна. За мить, почувся стукіт. Христина довго закривала вуха, і намагалася позбавитися того стукоту, в надії, що зреагують дорослі. Але, стукіт знову і знову виривав її зі сну. Христина встала, на ліжку, і заглянула в вікно. Темні тіні квітнучих вишень, поснулі хліви. А, прямісінько, під вікном стоїть дівчинка. Здавалося, це могла бути та сама Русалочка. Вона, практично, світилася. Бо в мороці, її добре було видно. Риси її гарні, тільки вже прозорі, неначе вона - світла тінь. Довге волосся, з темного дерева,  сплутане трохи, покрите гілочками зеленими. Довга, вишивана, сорочка була на тій дівчинці,  і вінок на охайній голівці. Просто, таки, панна з минулого. Стоїть перед вікном, не ворухнеться. А тоді, одна з її кистей крутнулася навколо своєї осі, здригнулася і відірвавшись, підлетіла до вікна. «Стук-стук» - затремтіла вікониця. А потім, прозора ручка зашкрябала в вікно. «Ой, пусти, Христинко! Пусти, бо вже не можу. Як я висохну, особливо коси, то так і помру!» - заговорила дівчинка в голові Христинки, неприродно рухаючи губами. І Христина потяглася до вікна, всіма силами намагаючись його відчинити. А потім, на поклик примарної дівчинки, перелізла підвіконня, і опинилася, сам на сам, з нічною гостею. Знаєте, які в нас мавки і русалки живуть в Українських водах? Як вони водять танці по весні і літу, вирвавшись з кришталевих замків? Як неповторно, невідомими голосами, кличуть в річковий вир! Той літній поклик русалок не кожен міг пережити. Та як хочеться до води! Як гарно ввечері біля літніх вод!  А може то і не русалки кличуть, а само літо і природа…
Стояла Христина, біля привида, а привид високий, дівчинці неначе років з чотирнадцять. «Не бійся мене, я - річкова Мавка. Я тут у воді живу. Відколи потонула. – Мавка здавалася привітною, - пішли покажу. Я там не одна!» - Мавка вела Христину, городами, до полонини де пливло озеро. «Відколи я померла, я стала, буттям, без тіла. Стала кольором, природою, собою.» - Невгамовна Мавка  пірнала по зелені трав. За мить, вони вже стояли, милуючись на нічне озеро. З висоти гори було видко, охоплене зеленню гаїв, підмісячне озеро. Весь  став  був заплетеним  у зелені верби. Така краса! А потім, білі ручки, різко, відгорнули листя верби, і бліде личко, уважно, глянувши на Христинку, покликало чарівним, наївним поглядом: “Полин чи петрушка? Іди сюди, моя душко!”. «Стрибаймо!» - гукнула перша Мавка. І ринулася вниз, кинувши на Христю відчаєний погляд і спотворене пересмертним жахом лице. «Скільки разів лечу, своїм останнім шляхом, не миті не шкода!»- скрикнула смертниця. Десятки ручок зринуло  з вод, непомірно видовжуючись, схопили Христину і потягнули вниз. І певно, утопили би її, в своєму обителі нещасних і згублених дівчат. Та, дівчинка швидко згадала про те, що вона з літаючих: розкинула руки і полетіла над горами і водами. Русалки сміялися, гойдалися і тяжко плакали над своїми згубленими долями. Їх сумні пісні пробирали до самого серця. Христина, опустилася на човен, і довго милувалася на водних сестер. Одна з них, малесенька і світлокоса, довго дивилася на Христину. Потім, мовчки, пірнула під темну воду. А мавки заговорили, прямісінько, в голові дівчинки: «Я собі смерть вчинила після зради; я, - після ґвалту; я - вагітною; я - з-за вітчима; я - втопилася; я - захворіла; я - трагічно згинула. Я так свою хворобу спинила, - смертю. Я - каліку дитину вбила...» - швидше і швидше, до нестерпності, звучали їх голоси. Нові  й нові приходили Мавки, з новими їх муками і смертями. З’явилися душі жертв природи: мутовані, спотворені, каліки, загиблі діти, і їх матері, під час пологів. Їх змучені лиця мерехтіли перед лицем Христини. Дівчинка,  з дитячою цікавістю, хотіла вловити водних пустунок і плакальниць. Та руки, мов навмисно, пролітали крізь блідих привидок, і хапали лише повітря. “Полин чи петрушка? Скажи ж, моя душко?”
А, Христина не розуміла жодного з тих вчинків. Не та в неї душа. Живуча вона! Вона не з них, хто згубить себе, з-за чужого злочину, чи скривдить каліку. Лише раз, якесь, тонке жало злоби пролетіло крізь її душу. Це ж, вона ображала погано розмовляючого хлопчика. Це ж, вона сторонилася несхожих на інших дітей. Це ж вона! «І в тебе є темне жало, жалить твою душу! Ти ж, ненавидиш як і Королева наша, всіх нещасних і відкинутих природою. Ти -ще дитя, і неприязнь твоя, - маленька. Зростеш великою відьмою. Тебе охоронятиме велика фаті. Прийми нас в свою душу!» - зазвучав страшний голос в голові. А потім, на човні, виникла чергова русалка. Її, темні, очі дивилися на дівчинку. Була вона висока і сивокоса. Чорні, мов морок, великі очі світилися потойбічними знаннями. Світлі коси її, колосками овивали з двох сторін, голову. Гострі вилиці, ніс і зуби видавали в ній хижачку: «Хочеш в наш дім, до Цариці?» - спитала вона. «Хочу...» - наівно розгубилася Христина. Русалка простягнула тонкопалу і кігтисту руку, з-під довгого рукава: “ Іди в човен! Я -  княжна Пекла при дворі фаті. Я – Аґує. Підеш зі мною, і фаті прийме тебе в свої учениці. Та спершу, ти вип’єш води з долонь кожної мавки», - Приязно усміхнулася хижачка. І її, тонкі кігтики сяяли на світлі місяця. «Господи, храни мене», - подумала Христина, при словах про царицю. Явно  - це вона! Тепер вона здогадалася про Касікандріеру. Важко і нав'язливо стала дівчинка думати про нещасного Аміра, і перехристилася, як учила мама Катерина,  та мама Ліна. Зашипілі Мавки водні і лісові, а Аґуе засвітилася вся, страшний її скелет просвітився крізь прозору шкіру, довгі ікла оскалилися в блідому роті. Кігті і пальці витягнулися. «Не смій повторяти його імені при слугах великого Сатани. - зашипіла тисячами голосів Аґуе. – Бог прокляв нас!» - І кинулася  у воду. А потім, кинула з пригоршні, на Христину, червонястої води. Христина відчула сон. Хтось, чи щось, сплутав її думки. Що тепер буде з Аміром? Що з нею? Хто вона?!
«Прийми се зело з рук Асія, що тримає світ в печалі. Немає тут, на Землі, місця людині, як в сльозах так і в горі. Тільки смерть загоїть вічнії рани». - Владно сказала Аґуе. І до Христини наблизилася, покрита покривалами, русалка. Її, зігнута, постава скрапувала водою. «О, дочко фаті, я прийшла в світ в печалі і пішла з нею. Я не дозволю радіти, і отримувати насолоду, жінкам Землі. О, всі, заплачте зі мною! Пий мої сльози!» - І русалка простягла воду, в долонях, до Христининого рота. Дівчинка  відчула, як на неї злилися віки суму. Нестерпний сум і злоба, за радість інших, оповила її груди. Нестримний погляд  Аґуе,  змушував Христину, невідворотно, витати на одному місці. «Я пішла з життя, бо жити поглумленій не можна! Як з цим жити? Як жити з тим, що зробили з тобою?- навпроти стояла, розтерзана, Мавка - Бріар. Її сплутане, чорне волосся, покривало сумне і оповите зморшками лице, - смерть, ганьба і кара розпусницям, що спокушають і живуть зганьбленими. Та, я ніколи їм не уподібнюся! О, фаті, прийми мою душу. Пий, Христе, пий мої сльози…» - пазуристі руки мавки, влили в рот Христини злобу на світ з-за ганьби, і несправедливу самовину. Вічний дощ розкаяння, в невідомих гріхах, охопив Христю. Їдучим вогнем пронизало груди дитини: вона відчула, нестерпну, неприязнь до волелюбних жінок, що живуть як хочуть. «Я заподіяла смерть собі і дитині, навіщо жити в світі каліці?» - сказала Гелена, вдягнена в одяг з затверділої крові. І кров з її рук, потекла на губи Христини. Відраза до несхожих на себе, гадюкою хотіла пробратися в груди Христини. Та,  Христину винудило  від крові.  «Я – Алессія, вічна покора сильнішим світу цього. Вічна покора чоловікам!- сказала, повнотіла карлиця, без шиї і з жорстким, коротким, помаранчевим волоссям, голосом, що нагадував шепіт, - я -  покірна раба фаті!» - І простягнула долоні, наповнені слизом. Христина, з огидою,відсахнулася, і слиз пролився на її ноги.
«Ти прийняла зело мавок фаті Касікандріери. Так узри матір всього сущого!  І прийми повелительку Пекла в душу!» - здійнявши до неба руки, сказала Аґуе. І на нічне небо насунули хмари. Кульові вогні осінили небо. І дощем в воронку, що завирувала посеред озера, спустилася перша дружина Диявола -  Касікандріера. Русалки співали пісні, доти, доки вода завирувала, розступилася, і з ядра землі знову виникла страшна Касікандріера. Її охороняв великий воїн, в космічній броні, і покриваючому голову  шоломі. Касікандріера ж, теж, була вдягнена  в броню. Голову її прикрашав, ілюмінуючий, шолом, а лице  - плетена маска. Вона простягла руку до Христини, і в мить, дівчинка злинула з човна і перенеслася до ніг страшного божества - Касікандріери. Як завжди, диявольша була велична і розважлива.
“Моя, дівчинко. Рада мене бачити? Узри мої володіння, прийми мене, і віддай мені свою душу!» - сказала світлолиця фаті, поклавши на голову Христини свою огорнуту, в сріблясту пальчатку, руку.
Свист космічного  вітру, наповнив простір, темрява покрила очі, політ охопив тіло. В ту мить, Христина та прислужниці Касікандріери, опинилися в іншому вимірі. Дивний сум, і тяжкий прощальний щем, охопили душу дитини. Щем прощання з рідним виміром. Серед мороку, і польотів зірок в висоті, витав палац. Гострими колонами він розтинав простір, і простір мав, від  того, криваві рани. Касікандріера стояла, на сходинках, перед своїм палацом. “Прийди…”- Прошепотіла Касікандріера в голові в Христини і щезнула. Христина злетіла з поривом вітру.  Мавки, і земна дитина, довго йшли темними коридорами, минаючі узбічні кімнати з заґратованими та кришталевими дверима. Там, за ґратами, в колодязях, з яких віявся туман, стинали чиїсь душі. «Бачу дитя Диявола, дитя насилля, дитя зла... Задушу!» - зашипів божевільний голос з колодязя. А потім, почулося шкрябання. Зойк і тріск кісток. Шкрябаючи ґрати, і сліпо шукаючи жертву, з одного колодязя, вирвалася обрубана кисть руки. Трохи пометавшись, кисть, знайшовши вихід, рвонувся і вчепився в волосся одній з Мавок. “Христю, це ти?- лукаво заговорив чийсь голос з колодязя, - де твоє горло?” Прислужниця цариці Пекла, мавка, зашипіла і відірвала від себе, схожу на великого павука, руку. А потім,  прошепотіла якесь закляття, і руку покрили виразки. А голос з колодязя застогнав. Мавка, злісно, кинула руку в колодязь мучеників. Наступного разу, до скляних дверей чергової опочивальні грішних душ, прилетіло око, що рухало зіницею і билося об скло, неначе великий джміль. Нарешті,  страшний  шлях до Касікандріери, був завершеним.
Касікандріера сиділа  на страшному троні, в своєму, коронному залі. Прозорі колони, з затерплими в них, мученицями і мучениками, що вражали мінами жаху, зринали в небо, яке неіснувало. Обплутана  пуповиною дитина, жертви епідемій, помираюча породілля, жертви зґвалтувань і поговорів, загиблі воїни. Христина, зумисно, старалася їх не розглядати. «Я оберігала тебе ще до зачаття! Я, - дала змогу вижити тобі! Я - цариця Пекла. Віддай мені свою душу. Я нагороджу тебе впливом на Землі. Виросши, ти легко зійдеш до зірок. Світ прийняв мене, звик до мене, і тебе легко прийме, той, людський світ. Не йди шляхом приуроченим ЇМ (Всевишнім). Шлях той важкий: він змучить тебе. Зречися його!» - і цариця, змагнувши, рукою припнула Христину до хреста над прірвою. «Пий муки їх. Стань єдиним цілим зі мною…» - Касікандріера, розпахнувши крила, шипіла і витала, над прірвою, біля Христини. Груди цариці розчахнулися, оголивши пульсуючі органи. «Возлюби Диявола, як я! Я  помираю і воскресаю в муках для нього. Я -  віддана йому, стань ти такою ж вірною отцю зла!»- І з тіла Касікандріери поповзли тонкі, червоні нитки. Нерви її душі. Вони, мов страшні гадючки, оплутували голову Христини. Незважаючи на крик  Христини,  нерви диявольші пронизували тіло дитини, повзучі в вуха, ніздрі й під вії, мов би, намагаючись дістатися мозку. А потім, Христина відчула  як її мозок огортає невідома пелена. Все, на мить, стало відчутним, не так, як відчуває свідомість землян. Вона бачила запахи і чула кольри. «Поглянь на це. Це – я!» Видіння настигнуло дитину, відразу, після слів Касікандріери. Жінка, яка народжувала дитину, терпіла страшні муки. «Ніхто не посміє перечити матері всього: в муках кожен прийде в ваш світ! І в них піде зі світу!» - проказала, мов закляття, на мить з’явившись Христі,  Касікандріера. Нові видіння, що більш страшні, змінювали попередні. Помирало немовля зі страшними мутаціями. Над ним, звучали слова цариці Пекла: «На Землі  - не місце виродкам!» Потім, Христина бачила війну. Жертви бомбордувань, поранені діти, зґвалтовані діти і жінки. «Війна -  ізвічний рушитель еволюції. Мої рабині, вічно, благословлятимуть чоловіків на війну, - проклинала світ Касікандріера. – Ізвічно, світ підкорявся домінації сильнішого. Як я,  сама, підкорилася Дияволу!» - в тому видінні панувало, ізвічне, насилля сильніших над слабшими. Христина бачила нові  й нові жертвоприношення з усього світу. Вона побачила й відчула її ненависть. Таку, яку може породити лише вище зло. Кожен нерв відчув ту злобу. І здригнувся. Кров з жертв проникла в мозок Христини. Жадоба мук собі подібних, лише тому, що вони є, і мислять інакше, лише тому, що прагнуть волі. І жага їх скрику, їх муки, їх смерті, їх кари. Кари? За віщо? За кожну дрібницю. Все те мислення, вперто, намагалася вживити, в дитячу душу, Касікандріера. Огиду до дивних, власних, нових почуттів і страшну нудьгу, відчувала Христина. До сліз, її ранили і ганьбили страшні видіння. А  потім,  дівчинка, мов би, скинула з себе ті видіння. Христина, знову, побачила потворну царицю, що витала біля неї. Її долоні простягали до Христини сяючу кров. «Я видряпала її з їх ран. Пий, земна дитина.» - проказала Касікандріера, опускаючи Христину на підлогу силою думки. Христина, опираючись, все ж, торкається устами до крові. І в ту мить, дівчинка бачить нове видіння: мавки знімають простирадло, з привязаного до стовпа, чорноокого хлопчика. Амір. Він, злякано, оглядав повелительниць мороку. Поряд, з ним, сиділа побита горем жінка. Його мати. Гостролезі серпи опустилися, з рук мавок, до грудей дитини. Страшні серпи писали на грудях хлопчика слово – “жертва”. А за мить, перед лицем Христини,  виникла цариця, яка усміхалася, тримаючи в руках вирвану щитоподібну  залозу. Було видно, як в органі пульсують вени. Касікандріера повільно тягнула з, мертвіючого, органу жили, плетучи пальцями з них мотузку. Її лице, немилосердно, усміхалося.
Важкий, і майже викликаючий сльози жаль, виринав з глибин душі Христини. Рятуючий жаль, рятуєче душу співчуття. І розливався жаль по єству дитини, мов велетенська і милосердна сльоза. І та сльоза, противилася чомусь темному, що гострими ножами проникало в дитячу свідомість. (Нерви божества з Пекла. )Всюдисущі синапси духу Касікандріери, що змучили не одне покоління. Христина здогадалася, що має статися з хлопчиком та його матір’ю. Тому, опираючись з останніх сил, оселеним нервам дияволиці в людському мозку, Христина закричала: «Ні!!! Господь зі мною! Я не хочу!!! Полин! Полин! Полин!» - А потім, Христя почула знайоме шипіння. Мавки,  ставши звуками і кольорами, тікали від неї. Слова мольби та жалю, відкинули від дівчинки, навіть, саму Касікандріеру, що відлетіла з поривом повітря, кинувши на підлогу пульсуючу мотузку. Наступила мить болю. Та, що завдавала болю людям, і була самою байдужою природою, забирала свої синапси: чужорідні дентдрити і аксони з мозку Христини. Нестерпний біль, змусив дівчинку, до кінця прийти в себе, і летіти додому. Минаючи рідні, предківські поля, ліси, гори і озера, вона впала в своє ліжко. Поряд були звичні меблі, вікна і ранок. Співали півні. Говорило своєю, звичною мовою,  домашнє господарство. Розмовляли люди. Ліна жалілася своїй тітці Галі на раннє прокидання, мовляв, розбудили Христю.
-  Це тобі не в городі, - сказала Галина. – Хазяйство в нас. Сама розумієш. Дитя має звикнути до всього.
Зелен-гори і зелен-ліси, оповиваючі Стахорщину, були самі оповиті вранішнім туманом. Городи давали життя рослинам. А глибокі дороги села, тонули в цвіті вишень  і  яблунь. Покинувши будиночки  й  подвір’я,  сиділи на простих, дерев’яних лавах люди. Зазвичай, привітливі бабусі. Вони намагалися впізнати Ліну. І хтось сказав, що Ліна схожа на матір, - Харитинкину Галину, сільську ветиринарку. Прощання з рідним селом давалося взнаки. Занадто, багато рідних спочило в Борку, за селом. Занадто, багато щасливих років, минуло в цьому краю.
Машина знайомих забрала Ліну і Христю. Христина відчувала втому. Чи то від спеки, чи то від навідування НИХ. Відчувала затерпле хвилювання. Чомусь дитячим мисленням здогадалася: вони повернуться. Повернуться по жертви. Значить уб’ють бідного Аміра. Чужоземець з матір’ю. Чому їх хочуть убити? Чому Касікандріера обирає когось для смерті? Що це таке понуре проникає в її дитячу душу? Вина і тривога оселилися в свідомості дитини. Сором перед невірою їй, перед здивуванням властної Ліни, не давав змоги розказати черговий сон матері.
Христина змінилася в характері. Стала гірше спати і менше гратися. Знайоме, марудне хвилювання за іншого оселилося в її єстві. Відколи ти відчуваєш невідомість: невже хтось загине? По чиїй вині? Яка тут твоя вина? Чи усвідомиш колись свою невинність? Христя була дитям. Дитя мало про що здогадається. І все ж вона була розумним дитям. До того рівня, що давав змогу хвилюватися за іншого.
 
Плачучі: потерчата
 
Христина відчула їх всією сутністю. Вони, ясно, не були злими. Відтоді, як Христина побачила злих або аутозлих мавок, прийшли й інші: добрі. Та, це не робило їх менш страшними. Одної ночі,  дівчинка прокинулася від світіння в домі. Хтось, непомітний, маленький, і вкрай вертлявий, прошмигнув з одного кутка в інший. Спершу, Христина подумала, що то  - злий вісник. Та той хтось, раптово, виник, просто таки, з підлоги біля її ліжка. На підлозі з’явилося потовщення, а потім,  вона, мов би, народила те створіння. В  нього була велика голова, мов в зовсім маленької дитини, і маленьке світле тіло. Та, найяскравішим було,  насичене, блакитне волосся. І очі: вони були закритими, а з - під вій ішло сяйво. Істота сказала щось так, як каже маленька дитина. І Христина відчула знайому тугу і тривогу. Ту, яка мучить жалем до інших. Відтоді, як Христя побула в лікарні, і побачила там тяж і муки, її став пекти той жаль.  За мить, істота підняла голову в пошуках Христини. Повіки світилися, мов би з них хотів вирватися зір, який запечатала невідома рука. А потім, містична дитина, швидко стала лізти на ліжко до дівчинки, хапаючись, маленькими кулачками, за простирадло. Христина підсадила, мілку істотку, на ліжко. Та за мить, та почала лоскотати лівчинку що є сили. Прудка і потойбічна дитина, швидко вислизала з рук, і насідала з новою силою. За що отримала від Христини стусана. Тоді, дитина, мов колобок, скотилася в закуток, і звідти почувся її звичайний дитячий плач. Христині стало шкода містичну гостю, і вона підійшла до істоти. І, чомусь, зрозуміла, що це – потерча, утбурд. І, в ту ж мить, провалилася в той світ, звідки прийшла метка, містична гостя. Було тихо. Навколо були білі скривавлені простирадла, що висіли на натягнутих нитках. І Христина довго бігала, серед них, шукаючи виходу. Часом, вона послизалася на крові чи наступала на чиюсь відірвану, мов лялькову, кінцівку. А потім, вона вийшла, ніби, на власну вулицю. Світив серповидний місяць крізь  пелену хмар. Навколо плинули світлі і сірі хмари, часом пеленаючи місяць. А з далечі чувся плач. Ніби плаче хор дітей. Христина пішла на той плач. На одному з вуличних перехрестів, сидячи таким самим перехрестям,  плакали, накриті покривалами, горбики. І, лише наблизившись, Христина побачила, що з -під простирадел світяться круглі, темні очі. Плакав цілий хор потерчат. Там,  де була, тоді Христина, був світ дітей. До того ж нещасних. За мить, потерчата побачили земну гостю. І простирадла полетіли на неї. Мов крила великих голубів. І, дівчинка прокинулася, вкритою своєю ковдрою, з голови до ніг. Сум, непомірний сум, за нещасною долею дітей, оселили в ній. Маленькі мавки. І тисячі думок. Відтоді Христина відчула всю тяжкість тривожності і емпатії. Хвилювалася за Аміра...
 
Великодні дзвони відзвеніли. Сонце стало вище літати. Прийшла Трійця. За древнім повір’ям русалки стали сильнішими. Якщо в перший день Трійці впаде дощ, це -  не дощ. То водні, містичні дівчата приходять на Землю. Гратися під місяцем і мстити за свої смерті винним, а часом і невинним.
Одного дня, дивлячись на сонячну заливу, що сяяла з вікна в прохолодну хату, Христя почула як атеїстична і чудова бабуся Галина читає статтю в газеті про мавок, що стають дуже сильними на Троїцькі святки і їдять людські душі. Особливо неодружених парубків. Які вони людожери? Як страшно чавкають їх пащі поглинаючи ті душі? 
Тої ночі Христина добре чула як в її вікно шкрябалися тонкі, пазуристі пальці. А коли вона наважилася глянути на відфіранені шибки, то побачила, що освітлені місяцем, за вікном плавають фентезійні силуети. Ніби то маленькі, налиті водою створіння: мишка, лялька, грайлива дівчинка. І все мов би плавають в тому сяєві. Потім ті силуети щезнули, чи то місяць зайшов за хмару, чи дитина побачила інший сон. Одної троєцької ночі Христина зрозуміла, що знає слова закляття, які викличуть тих привидів. Чомусь захотіла зрозуміти: чого хочуть від неї ті мавки? Невже знову полюють на того хлопчика? Крадькома Христина підійшла до вікна. Всі мирно спали. А потім вона механічно відтягла фіранку і побачила як город осяює місяць. Маленькими привидами стояли поснулі рослини.
-         Анор фед до дей аднір…- якісь слова самі зринали з губ і билися хрущами об шибки.
Від тих слів за вікном мов би захвилювалася, невідомо звідки, прилинувша хвиля. Знову заплавали силуети дивних створінь. Тоді дівчинка зрозуміла, що може викликати НИХ з потойбіччя. Вона тягнулася до силуетів пальчиками, а вони пірнали туди-сюди, мов рибки. Виникло бажання спитати про тих привидів, які чогось продовжують хотіти від дитини. Наважилася і продовжила говорити невідомі слова, що шепотіли і грізно шипіли в юних устах. Тоді під вікном виникла ще одна тінь. Вона мить слухала Христинини слова, а потім широко і потворно відкрила рота, страшно зашипівши. Її очі стали практично виповзати з орбіт. А за мить істота стала проникати крізь скло. І скло, мов поліетилен, подавалося під її натиском. Христина відстрибнула на ліжко. А на ранок отримала температуру. В лікарні дитина роздивлялася ту розмальовану стіну з казковими персонажами. Коли раптово побачила Аміра, який тихо сидів на диванчику. Тепер дитина відчула, що ВОНИ прагнули заманити її знову зустріти нещасного хлопчика. Христина стала прокидатися в стані страху і казала про “білу пані”, що приходить душити. А потім, зібравши дитячу відвагу, вона наважилася розповісти матері про Касікандріеру. Смерть, що іде по Аміра…Та спинити могутню жінку, коли та вирішилася – майже неможливо.
 Був останній  день перебування Христини в лікарні. Вона довго не засинала і дивилася на вікно. А щойно заплющила очі, як почула знайомий шкребіт. Відкрила очі і побачила як примарна, біла королева, пройшла крізь вікно. Її шати були сріблясто-сяючими. На поясі сяяла сталева шпага. От чим вона дряпається об скло з того світу! Чомусь Христя зрозуміла, що своїм ножем цариця обожнює наносити всьому живому рани і діставатися органів. Мить Касікандріера стояла, мов би шукаючи Христину. А потім нечутно, летючи над підлогою, наблизилася до Христини. Страшна гостя нахилилася над дівчинкою, мов би розглядаючи її. На лиці Касікандріери була спібляста, сплетена з ланцюжків маска. Її тонкі роги ледь світилися, як і очі. А потім демониця потягнулася своєю рукою до лиця паралізованої її поглядом Христини. На пальцях миттєво збільшилися тонкі, ледь закручені кігті. На чолі христини засвітився червонястий, прозорий ромб, через який світився мозок. Касікандріера торкнулася ромба кігтем, мов ключем. А потім повернулася і пішла до стіни, за якою мав був знаходитися Амір. Тоді Христина зрозуміла, що лежить на довгому шлейфі страшної королеви. А королева минала стіни, мов їх і не було, несучи душу Христини на своєму довгому, королевмькому шлейфі. Вже в палаті Аміра Христя змогла опанувати своє тіло і зістрибнути зі страшного шлейфа, що мов живий намагався її утримати. Касікандріера повернула голову до Христини: вона усміхалася: “Хочеш побачити як моя пташка на своїх всюдисущих крилах краде дітей вві сні?”- загадково спитала вона. Тоді Христина помітила, що Амір лежить не на ліжку, а на столі. І його руки прив’язані світлими бинтами. А за мить Касікандріера витягла з-за пояса тонкий, гострий ніж. Вона плавно провела їм по шиї чужої дитини. В ту мить Христина, що грішно відчувала цікавість і невідоме тяжіння спостерігати чужу слабкість і домінувати, що ще і плуталося з якимись сексуальними нотками, зрозуміла, що будь-що хоче зупинити смерть Аміра. Вона різко рвонулася зі свого кутка і ставши перед царицею, різко її штовхнула. На що зміїний пояс Касікандріери ожив, рвонувся з її одягу і підповзши гадюкою, почав обплутувати Христину. В ті миті Христана бачила як Касікандріера витягла з шиї дитини довгу, червону нитку, обв’язала нею шию і потягла за один кінець. Тоді як другий кінець схопили невідомі, зеленаві руки. І нитка, розтягуючись, уперто душила дитину, яка в стані сну стогнала і крутилася. Убиваючи Аміра Касікандріера велично повернулася до Христини, її червоні тонкі зіниці світилися, а лице спотворила хижа усмішка і гримала задоволення і всесильної влади: “Смерті я хотіла! Весь час я хотіла смерті. І затягувала це, лише для відчуття насолоди. Ніщо не возносить тебе до непомірних висот так, як усвідомлення нікчемності людського роду!” – і цариця гордо відпустила тонку криваву нитку. Христина почула пищання якогось прибору і слова: “Він помер. Все. Відключайте.” -і чиїсь кроки навколо себе. А потім Христина почула безмірний, дорослий плач.
Касікандріера підійшла до Аміра і вийняла в його з рани щось схоже на скривавлену частинку органу. Вона вирвала його шитоподібну залозу. А потім пішла до зв’язаної поясом Христини. Цариця повільно нахилилася до Христини: “споживати м’ясо людей так приємно, - замріяно сказала страшна жінка, - але їсти ваші душе набагато приємніше!”- страшним риком декількох голосів додала потвора. І різко відкусила скривавлену тканину. Щойно Касікандріера проковтнула страшну їжу, як з її червоних зіниць потекла кров. “Страшно? Страшно тобі?”- спитала вона. “Це – погано.” – тихо і по дитячому правдиво сказала Христина. “ Так їж ти сама! -з зачаєною люттю сказала Касікандріера. І намагалася нагодувати Христину. Дитина відчайдушно пручалася і з рук Касікандріери натекла ціла калюжа невідомо звідки взявшоїся крові.
Вся потворність нищівної і немилосердної природи тоді знайшла в душі Христини Хорунжої огиду до неї. Ніщо так не вражає і невідвертає від себе, як смерть! Тому Христина згадала про хрестик на шиї. Вона різко вхопила його неслухняною рукою. В голові витали суперечливі думки. Несвідомі бажання зневажати і кривдити, не упираючись жорсткості навколишньої природи, змійками вже поруйнували психіку. І все ж вона перемогла. Зірвавши хрестика, Христина різко вдарила їм в око страшної гості. Страшний вереск охопив кімнату. Ніби кричали тисячі голосів. Цариця Пекла металася палатою, намагаючись витягти зі свого ока, ставший вогненним і великим хрестик. Та її руки покривалися виразками, щойно вона торкалася об’єкту своїх мук. Христина заклякла. “Ніж! Дайте мій ніж!!!”- закричала Касікандріера.
В ту ж мить Христна побачила, що кімнату наповнюють полчища потвор, що пищать і шиплять, тягнучи до неї свої страшні руки. А за мить одна з рук видовжилася, і потяглася до цариці. В кігтичтих пальцях руки сяяла сталлю довга шпага, яка убивши Аміра випала з рук власниці. Касікандріера вхопила свій ніж і вдарила їм по хрестику. І чепляючи його, своїм ножем, потягла зі свого ока. Хрестик впав на підлогу. Закриваючи око скривавленими руками зла цариця зашипіла: “Ти живеш заради моїх старань! Тебе матір убивала! Невдячна людина!!” - і різко вилетіла крізь нічне вікно. Зашипівши крізь стіни вилізли в інший світ і всі інші потвори.
Ліна знайшла Христину, оплакуючу смерть чужої дитини, в підвальній передопераційній. Як вона туди потрапила ніхто не знаю. В її руці був стиснутий хрестик, покритий невідомою рідиною. На стіні і підлозі була така ж зеленувата рідина. Кров диявольші…
Амір помер на операційному столі ще до співу перших півнів. Воістину: доки сонце зійде, роса очі виїсть. Смерть має звичку колись навідати кожного. Але чомусь когось навідує зарано. Вчені кажуть, що навіть зараз люди вмирають “в колисці”. Бо жити сімдесят п’ять років в середньому, - то дуже мало. Життя людини розраховано на сто сімдесят років. Так чому ж так?! Чому люди легше вчаться скорочувати життя і його якість, аніж продовжувати і покращувати якість? Чому людими оволодіває бажання іти війною, і дарувати муки, а не іти, щоб дарувати мудрість? Може дійсно, ТАМ, поза фантазією, живуть ТІ яким, яким вигідно спостерігати міжусобиці землян, а не дати змогу їм узріти тих, хто понад землянами?
Як за дитиною плаче мати? Як печаляться батькі по найбільшій втраті на Землі? Так, як печалить смерть дітей, мало що ще може опечалити. Кажуть, що євреї сходять з розуму втративши рідних. Але трохи розуму, - часточку душі, втрачають всі батьки, сховавши в надрах Землі чи вогню дітей. Тому жінка, що носила паранжу, терзала ту паранжу, і рвала, оголяючи смагляве тіло, що колись зачало, виносило і вигодувало Аміра. Мати мов би противилася своєму існуванню і буттю, в яке її привело власне тіло. Крик і плач пронизував вуха Христини, незнайомим досі горем. А поряд з матір’ю Аміра, стояла лише древня і огрядна санітарка, що скорбно мала допомогти піти їй з порожньої палати.
 
Наступного разу, потерчата прийшли по смерті Аміра. Так, природно, як приходить усвідомлення горя дитячою психікою. Саме тоді, Христина сумувала. Потерча, з синім волоссям, намагаючись гратися, довго бігало і повзало, тікаючи від Христини. Та раптом, дівчинка почула шкребіт. Ніби, хтось, невидимий кігтями дряпав стіну. З’являлися вогненні сліди, мов, від кігтів, та зло непоказувало себе. Та, за мить, Христина відчула, що її серце, а радше лобні дуги, де живуть емоції, шкрябнула та ж рука. Дівчинка відчула роздратування і злобу. Неприязнь до "нерозумного" і грайливого потерча. Чомусь, сприйняла його як глупу істоту, що капостить під себе… Відчула огиду до малих людських дітей. І тепер, Христина мала йти до потерча, щоб вдарити чи скривдити його. Хоча, мить назад, мило з ним гралася. Яка дивна, кігтиста відьма шкрябається крізь вікна і стіни!
Раптово, пучувся тріск скла і велика, червона, кігтиста рука проникла в дім. Вона заходилася нишпорити по всій кімнаті в пошуках потерча. І те, з дитячими окриками, тікало від кігтистої. Ще, за мить, інша рука проломила отвір в стіні і допомогла першій руці впіймати нещасного потерча. Почувся злобний сміх відьми, і руки відітнули голову потерчаті. Його очі просвітили повіки і глянули Христині в вічі: “врятуй мене від неї!” – Почула Христина, в своїй голові, голос. Тоді, вона відчула зародження нелюбові до червонорукої відьми. І зрозуміла, що має зважитися допомогти потерчаті.
Щось змусило Христину глянути в вікно. О! Це була не відьма. Її покрите ластовинням лице, і великий, скривавлений рот, були дівчинці знайомими. І головне: вона їла не що інше, як людські останки, похрускуючи кістками. А потім, червона істота підвелася, - її тіло просвічувалося. Було видно як її нутрощі переварюють останки дитини...

Розділ завершено. Продовження в розділі “Ліліт, - мати злого вісника”