Книга "Люди", розділ треттій "Перша любов: нероблячі зла"
2000 роки
Перше кохання... Яке воно? Щасливе або нещасне. Ніжне або змучене? Довге або одноденне? Воно - різне. Але, головне: воно перше. Воно, - нащадок вічного й грайливого янгола любові. Воно те, що змушує душу стати, на віки, старшою і досконалішою. Те, що окрилює і робить мудрішою. Те, що робить люблячою, а значить – добрішою. Ні! Хоч кохання й возвишує, але кохати, попри муки, я нікому не бажаю. Коли тебе мучить той, кого любиш, чи безвідповідний до тебе, ти маєш зуміти знищити те, своє, кохання! Колись, варто буде, лише, пролікуватися, і мозок роз’єднає свої синаптичні замки, і щезне нещасне кохання. А в дні сьогоднішні, з цим, набагато складніше. І все ж, світлі почуття творять дива. Як же без них? Саме, чисті почуття, гублять морок ненависництва й злоби. Якби не любов чи кохання, світ настигнула би тьма злочинів, і люди були би сліпцями в плані моралі. Чи розвинулася би тоді цивілізація? Чи могли би люди підкорити космос, будучи безжальними канібалами? Здається: ні! Без боротьби за світлу свободу, любов, кохання, еволюція би затерпнула, завмерла, не прийшла би. Я любила зрання... Здається, любовію освітлюючою.
Проходило літо і осінь, прийшла весна, і нове літо. А кохання, все, не минало і не минало. Проростаючи дендритами і аксонами в лобній корі, зовсім юної дівчинки, воно жило й жило. І жалило своїм створеним, з нервів, жалом її душу. Рудокоса Христина бігала зеленочубим чи заметеним листям двором, ганяла курчат чи обіймала козеняток, і краєм ока чекала його. А хлопчик, з сусіднього двору, навіть не підозрював, що став об’єктом кохання. Чи то тому, чи то з-за дитячого нерозуміння, він кидав Христину серед гри, щойно, почувши голоси вуличних розбишак. Христина, в своєму істеричному плачі, рвала на собі одяг і волосся. Навіть, намагалася розірвати собі рот. Нестерпно було, не тільки по дитячому, і безвідповідно любити. Нестерпною була гіперопіка матері Ліни, що прикувала, зототими путами, дитину до себе. Мов би, боячись втратити нову дочку, живе продовження мертвої Катерини, прагнула контролювати кожен крок і думку Христини. "Про що ти думаєш?! - Серед ночі кричала Ліна, коли дитина незасинала, - Ти не спиш, - бо мислиш! А треба не думати ні про що!"
Боже, як можна не думати??? Нав'язливість Ліни нищила розумну дитину. В своїх перших віршах, і казках, вона шукала вихід. І мучилася, нестерпним, контролем матері, що формував, в душі дитини, перші фобії. Христина, мов би, продовжувала материні страхи, і охоплювала себе ще більшими путами: тепер, вже, вона не могла, сама, себе відпустити до дітей.
Так, Христине перше кохання було мучительним. Радше, не кохання, а фобія, що оплутала кохання страшними, кігтистими пальцями. Ще, Христина, чомусь, знала в ті дитичі роки, наперед, свої страждання в житті. Це добивало її. Вона лицезріла муки дяді Юрія, і його самотину. І муки його ще збільшувалися через прискіпування власної Ліни. І було би, все в тому домі темним, якби не освітлююча любов. Вона перебиралася з синаптичних сплетінь бабці Галини і дяді Юрія, до синапсів Христини. Гріла й зігрівала душу. Здавалося, теж відбувалося й між Ліною та Христею. Жевріла в пам’яті і любов Катерини...
Кохання? Все ж, кохання дарувало Христині й вихід. Відколи пішов Злий Вісник, дім Христини запам’ятав, що він пішов через співчуття й любов Христини. Злий дух, не зміг винести розквіту, світлих почуттів, в душі своєї жертви. Так, він очорнив її збудження темними збоченнями, він осквернив її мастурбацію, вливши в неї, на чари кохання, чари з Пекла. Він проник в її єство. І все ж, кохання розвинулося й жило в ній! Все ж, вона, в більшості своїх думок і поривів, прагнула кохати, і бути поряд зі всіми об’єктами своєї любові. Хотіла обійняти їх, поцілувати, і просто погратися з ними в дитячі ігри. І та, дитяча любов, заповнила її сексуальність собою. Стала її домінуючою рисою. Стала її, вічним, моральним принципом. Христина обрала сторону світлого кохання. А голки, ножі, і рани, відійшли в покої окрайку її душі. На вмерлі, даровані карликом чорні квіти, вони просто поникли, перед величчю кохання. Перед величчю її морального вибору. А може, вибору і зовсім не було. Просто, душа Христини, споконвік, була чуйною і світлою. І навіть, власні темні збочення, були приречені на поразку. А, значить, її кохання перемогло. Цвіли юні весняні квіти.
Роздал не завершено. Чекайте продовження
Перше кохання... Яке воно? Щасливе або нещасне. Ніжне або змучене? Довге або одноденне? Воно - різне. Але, головне: воно перше. Воно, - нащадок вічного й грайливого янгола любові. Воно те, що змушує душу стати, на віки, старшою і досконалішою. Те, що окрилює і робить мудрішою. Те, що робить люблячою, а значить – добрішою. Ні! Хоч кохання й возвишує, але кохати, попри муки, я нікому не бажаю. Коли тебе мучить той, кого любиш, чи безвідповідний до тебе, ти маєш зуміти знищити те, своє, кохання! Колись, варто буде, лише, пролікуватися, і мозок роз’єднає свої синаптичні замки, і щезне нещасне кохання. А в дні сьогоднішні, з цим, набагато складніше. І все ж, світлі почуття творять дива. Як же без них? Саме, чисті почуття, гублять морок ненависництва й злоби. Якби не любов чи кохання, світ настигнула би тьма злочинів, і люди були би сліпцями в плані моралі. Чи розвинулася би тоді цивілізація? Чи могли би люди підкорити космос, будучи безжальними канібалами? Здається: ні! Без боротьби за світлу свободу, любов, кохання, еволюція би затерпнула, завмерла, не прийшла би. Я любила зрання... Здається, любовію освітлюючою.
Проходило літо і осінь, прийшла весна, і нове літо. А кохання, все, не минало і не минало. Проростаючи дендритами і аксонами в лобній корі, зовсім юної дівчинки, воно жило й жило. І жалило своїм створеним, з нервів, жалом її душу. Рудокоса Христина бігала зеленочубим чи заметеним листям двором, ганяла курчат чи обіймала козеняток, і краєм ока чекала його. А хлопчик, з сусіднього двору, навіть не підозрював, що став об’єктом кохання. Чи то тому, чи то з-за дитячого нерозуміння, він кидав Христину серед гри, щойно, почувши голоси вуличних розбишак. Христина, в своєму істеричному плачі, рвала на собі одяг і волосся. Навіть, намагалася розірвати собі рот. Нестерпно було, не тільки по дитячому, і безвідповідно любити. Нестерпною була гіперопіка матері Ліни, що прикувала, зототими путами, дитину до себе. Мов би, боячись втратити нову дочку, живе продовження мертвої Катерини, прагнула контролювати кожен крок і думку Христини. "Про що ти думаєш?! - Серед ночі кричала Ліна, коли дитина незасинала, - Ти не спиш, - бо мислиш! А треба не думати ні про що!"
Боже, як можна не думати??? Нав'язливість Ліни нищила розумну дитину. В своїх перших віршах, і казках, вона шукала вихід. І мучилася, нестерпним, контролем матері, що формував, в душі дитини, перші фобії. Христина, мов би, продовжувала материні страхи, і охоплювала себе ще більшими путами: тепер, вже, вона не могла, сама, себе відпустити до дітей.
Так, Христине перше кохання було мучительним. Радше, не кохання, а фобія, що оплутала кохання страшними, кігтистими пальцями. Ще, Христина, чомусь, знала в ті дитичі роки, наперед, свої страждання в житті. Це добивало її. Вона лицезріла муки дяді Юрія, і його самотину. І муки його ще збільшувалися через прискіпування власної Ліни. І було би, все в тому домі темним, якби не освітлююча любов. Вона перебиралася з синаптичних сплетінь бабці Галини і дяді Юрія, до синапсів Христини. Гріла й зігрівала душу. Здавалося, теж відбувалося й між Ліною та Христею. Жевріла в пам’яті і любов Катерини...
Кохання? Все ж, кохання дарувало Христині й вихід. Відколи пішов Злий Вісник, дім Христини запам’ятав, що він пішов через співчуття й любов Христини. Злий дух, не зміг винести розквіту, світлих почуттів, в душі своєї жертви. Так, він очорнив її збудження темними збоченнями, він осквернив її мастурбацію, вливши в неї, на чари кохання, чари з Пекла. Він проник в її єство. І все ж, кохання розвинулося й жило в ній! Все ж, вона, в більшості своїх думок і поривів, прагнула кохати, і бути поряд зі всіми об’єктами своєї любові. Хотіла обійняти їх, поцілувати, і просто погратися з ними в дитячі ігри. І та, дитяча любов, заповнила її сексуальність собою. Стала її домінуючою рисою. Стала її, вічним, моральним принципом. Христина обрала сторону світлого кохання. А голки, ножі, і рани, відійшли в покої окрайку її душі. На вмерлі, даровані карликом чорні квіти, вони просто поникли, перед величчю кохання. Перед величчю її морального вибору. А може, вибору і зовсім не було. Просто, душа Христини, споконвік, була чуйною і світлою. І навіть, власні темні збочення, були приречені на поразку. А, значить, її кохання перемогло. Цвіли юні весняні квіти.
Роздал не завершено. Чекайте продовження
Коментарі