Тепер нарешті я зрозуміла і дізналась всю правду Великої Війни і чому в історії планети Земля зникла одна нація, але їхню країну зберегли і утворили на тому місці найбільший музей під назвою «Країна-музей», де в центрі встановили трьохметровий пам'ятник дівчинці Софі. Мені хотілось би з нею поговорити, але розумію, що цього не можливо зробити, бо це і є я. Дивно, але виходить, що я ангел? Хоча не це питання мене турбує! Я задумалась над тим, як почалась ця війна! Дуже дивно, але чого люди прагнуть володіти великою територією? Це ж велика відповідальність та ризик і не кожен зможе впоратись.

- Ой! Боляче! - пискнула Вікі, яка тільки що звідкись з'явилась і вдарилась у нашій кімнаті об тумбочку.

- Ти де була? - здивувалась я.

- Ти жартуєш? Могла попередити, що знайшла як повернутись додому! - ображено заговорила Вікі.

- Я дума ти вже вдома! Де ти була там?

- Після того як ми розминулись, мене знову кудись вкинуло і я бачила життя якихось двох хлопців. Вони обоє мали риже волосся, однак один старший, а другий молодший. Мати я їх не бачила, але чула, що загинула у лісі, а от батько був жорстокий. Він відправив молодшого сина в Африку, а старшого залишив вдома, щоб готувати до провідної ролі у житті суспільства. Я бачила як той кат знущався над Роландом і у мене аж сльози навернулись на очі.

- Я все зрозуміла, Вікі! Вони були жорстокі, бо вирішили помститись за дитинство!

- Що?

- Якщо дітей ображають в дитинстві, то тоді, коли вони виростають, вони прагнуть помсти та хочуть показати, що сильніші. І тоді вже не важливо їм кому мститись, бо кривдника бачуть у всіх.

- Це і дійсно так! Але ще велику роль грає відстань та зв'язок! Коли людина забуває усе хороше, що відбувалось між нею та ще кимось, вона автоматично вважає іншого просто знайомим і стає байдужою до його долі. І через це втрачає співчуття і може накоїти дурниць.

- Нам і дійсно треба триматись один одного і бути ближчими. Та проявляти більше співчуття милосердя та надавати допомогу слабшим. Адже ми стаємо тоді сильними, коли перетинаємо смугу фінішу, тримаючи на плечах слабшого, а не залишаємо його на доріжці позаду себе. Ходімо напишемо книгу про це! Хай люди розуміють один одного і вчаться шукати корінь проблем! - запропонувала Софі

- Я не проти, але у мене є невелике питання.

- Яке?

- Виходить, що ми так і не дізнались про історію нашої планети: у щоденнику був останній запис про війну. І це означає, що ми не виконали прохання Вінсола. Що ж тоді робити? – вперше серйозно віднеслась до моєї місії Вікі. На це я лише примружила очі і загадково посміхнулась:

- Ти не помітила вставлений листочок у кінець записника. Давай почитаємо! «Якщо ви з жахом дивились відео, на якому мені вдалось на хвилину засняти моторошний шматочок реалії, то зрозумійте, що це все довго тривало і можлво б не закінчилось, якщо б не смілива дівчинка Софі. Я вважаю, що всі документи вчених, у які я покладу цей щоденник, мають знаходитись у головному сейфі, бо у нашій команді працював батько цієї дівчини. І якщо вже тема зайшла про науку, то планету про яку писав Тедор від нашого імені, то цю планету ми назвали Астероїд життя 1. Вона має такі координати: h(4.26), A(4.27). Це мій останній запис і тепер я йду працювати охороником Країни-музея. Отака моя доля…»

- Ми змогли закрити аж цілі дві білі плями у нашій історії! Добре, що той пристрій спрацював як портал, а не показав відео, - засміялась Вікі

- Ходімо! Нам ще треба все це написати. Я зараз тобі таке розкажу....! Уявляєш, я була Софі...

Отак все і закінчилось.