Похнюпивши голову та забувши, що йти треба швидко і тихо, Софі пригадувала всі миті пов'язані з Ріаною. На дворі стояв сонячний день жовтня. Осінній парк здавався Софі водночас неймовірним та таємничим. Під її ногами тихо шурхотів золотистий килим з опавшого листя, який щохвилини змінював забарвлення в тих чи інших місцях завдяки різнокольоровим листочкам, які злітали з дерев і повільно падали додолу. Час здавалося зупинився і ті постріли, звуки яких звіддаль долітали до вух Софі, стали звичним явищем і вже не сіяли так багато паніки в думках дівчини.
Тихий прохолодний осінній вітерець ніби приніс згадки про Ріану та навіяв ще більший смуток. Їй стало важко дихати. До горла підступила істерика, однак закричати вона не змогла. Її рот розкрився в німому крику. Сльози затуманили очі. Тіло почало тремтіти.
- Так, ми завжди недооцінюємо те, що маємо, і починаємо боротися за нього, коли втратили, - подивившись на Софі, висловила я почуття її серця. Мені на душу ліг тягар і я відчула себе на її місці. Всі почуття в одну купу змішались: і смуток, і відвага, і злість, і неспокій, і рішучість, і невіра. Мене до кісток пронизав холод і хотілось від усіх цих проблем заховатись. Мені не хотілось вірити у те, що я особлива, але душа заборонила це робити - і все ж я відчувала всі далекосяжні події моєї долі.
Поки Софі йшла алеєю вкритою різними гарячими барвами, вона прощалась з усім, що бачила. У Софі було таке відчуття, що вона в останнє ходить тут і милується яскравим сонечком, що посилає на землю свої останні теплі промінчики перед зимою; листячком, що ласкаво шепотить під ногами, утворюючи охрові килими; деревами, на гілках яких залишилося ще трохи помаранчево-червоних листочків; ніжним співом пташок. Ця краса й дісно затьмарює думки та переносить тебе у інший світ, де немає жодних проблем - Софі знову забула куди і чого поспішає, та стони людей вона теж вже не помічала, не чула також моторошні звуки пострілів, які щохвилини змушували проливатись гарячу людську кров, руйнували будівлі та знищували усі пам'ятки культури.
Я разом з дівчиною поринула у інший світ і здавалось мене також ніхто не поверне у цю жахливу реальність. Однак, раптом ми зачули здалеку якісь голоси. Софі оговтавшись і не чекаючи дізнатись хто то, пірнула в прихисток колючої ожини, що знаходився недалеко від неї.
Чиїсь кроки все ближче і ближче наближались до кущів, у яких сиділа Софі, а розмова з кожною секундою ставала дедалі гучнішою та так, що можна було зрозуміти, хто про що говорив.
Софі примружилась та серед гілля змогла розгледіти два силуети. То були два чоловіка, які зупинились посеред дороги, зовсім недалеко від її схованки. Один був одягнений у військову форму, а другий - у чорну сорочку, заправлену в сині широкі джинси, поверх якої був білий довгий халат. Військовий був струнким та мав з собою зброю, а чоловік у халаті був невисокого зросту, повненьким з круглими окулярами та в правій руці тримав невелику білу пластмасову валізку, на якій був намальований медичний знак: чаша, яку оповиває змія.
-Вибач, я не можу зараз іти з тобою далі, - похилив голову, знявши окуляри та протерши очі від сліз, чоловік у халаті.
- Що сталося? - занепокоєно спитав військовий.
- Я не можу більше дивитися на ту кров, яку проливають зовсім невинні люди через нас, - поглянув великими, мокрими, сповненими смутку очима чоловік низького зросту.
- Слухай! Да ти хоч чиїсь життя рятуєш! А я? Я вбиваю! Мені моторошно та бридко це усвідомлювати! Я - лише маріонетка у цьому світі. Да й ти теж! Та ми усі виконавці чужої волі! - викрикнув стрункий чоловік.
- Так нащо ж ти тоді воюєш, якщо тобі це не подобається? - дещо різко та сатирично з викликом та полум'ям у погляді запитав лікар. Військовий сумно та глибоко вдихнув та видихнув повітря і підняв очі на побратима.
- Вдома до цього всього моя родина ледве кінці з кінцями зводила. За тиждень до початку наступу на сусідню країну, поки я був на роботі, мою дружину та дітей викрали. Залишили вдома лише повідомлення на папері, мовляв, якщо я відмовлюсь від служби або буду погано викунувати свою роботу там, мою родину розстріляють. Мене змусили. Я не знав що робити, тому погодився.
- А поліція? Ти звертався? - схвильовано запитав лікар.
- Так, але результату ніякого! Лише сказали, що це така повістка і треба погодитись, а з дружиною та дітьми нічого не станеться. Але я знаю хто це зробив! І хто постарався, щоб його за грати не кинули!...
- Я теж знаю...
- Це наш мер, - в один голос викрикнули два чоловіка, обмінявшись поглядами.
- А ти звідки знаєш, що то мер? - запитав з підозрою військовий
- Він мій кум - це по-перше. А по-друге, я знаю його з самого дитинства. Це дуже страшна людина: заради своїх планів нічого і нікого не пошкодує. З ним та його братом краще не зв'язуватись, якщо хочеш залишитись у цьому світі. Я...
-Стривай! А хто його брат? - перебив лікаря військовий.
Чоловік у білому халаті роззирнувся довкола наче перевіряючи чи ніхто їх не чує та не бачить, а потім нахилився до вуха товариша.
- Наш президент. Він, до речі, також дуже небезпечний як і його брат. Я тут лікарем працюю завдяки їм. Мене теж маріонеткою зробили, тільки я домігся не вбивати, а рятувати...Однак вбивць.
Чоловіки знову переглянулися.
- Ти знаєш їх подальші плани? - з кам'яним обличчям, однак з тривогою в очах, мовив військовий
- Точно не знаю, однак декілька тижнів до цього наш мер обмовився мені, що мовляв планує з братом спочатку захопити за тиждень чверть світу, а далі й решту. Там, мовляв, нічого складного з підкореною армією захопити інші країни за три дні, - пригадуючи мовив лікар та замовк на деякий час. Військовий також не думав порушувати тишу, все роздумуючи над новою інформацією.
- Пішли, якщо хочеш, щоб твоя сім'я та ми залишились живими, - неочікувано пробурмотів лікар та пішов уперед.
- Стривай! Може нам краще пожертувати собою та нікуди не піти? - з надією в очах та голосі спинив лікаря військовий.
- Що? Ти геть здоровий глузд втратив? Чого думаєш, як мала дитина? Якщо у тебе серйозні проблеми, спочатку треба думати, як доросла людина, а вже тоді, коли ти всі методи спробував і нічогісінько не допомогло - будь дитиною та сподівайся на все можливе і неможливе!
- Тоді я не знаю, що робити! - викрикнув військовий.
- Зате я знаю! Будемо діяти тихо та обережно. Почнемо зі своїх. Будемо по-тихеньку обробляти їх, щоб припинили свою службу. А там дивись і всі свої інших своїх будуть обробляти і таким чином дійдемо до бойкоту.
- Не знаю чи всі нас підтримають, але все одно це краще ніж нічого.
- Тоді домовились! - з запалом в очах мовив лікар і пішов собі вперед, а за ним попрямував військовий.
Ця розмова викликала в Софі співчуття та надію на збереження її країни. Я поглянула на неї - і вона знову засяяла яскравим золотистим світлом! Просто неймовірно! Її шкіра палала наче вогнем, але це не приносило паніку, а лише спокій та надію на краще! Однак в цей час Софі було не до відпочинку та як і мені власне. Дівчину розривали між собою різноманітні думки, які знову змішалися в кашу. Отямившись Софі подивилась услід чоловікам, які ще декілька хвилин стояли недалеко від її прихистку і заставляли її серце невгамовно бити в груди зсередини, сподіваючись на їх план, та приймаючи за своїх, однак розуміла, що її дитячі сподівання марні. Вона підслухала розмову справжнього ворога і щоб вони не казали, вірити їй не можна. Сьогодні вони принесли тобі голуба, а завтра вставлять ніж у спину.
Ще трохи Софі посиділа у схованці, та впевнившись, що нікого у парку немає, вилізла на алейку та встала на рівні. Обличчя, руки та ноги Софі були подряпані гострим гіллям та колючками куща ожини. Всі глибокі подряпини взялися великими болючими пухирями, які пекли, проте це зараз турбувало Софі найменше. Хоч дівчина і здавалась з вигляду тендітною, геть ніжною, та неспроможньою захистити себе, вже не кажучи про інших, однак в середині неї палав вогонь, та в її серці жило полум'я дракону, що пересувалось по жилах та венах по всьому тілу. Дуже дивно виходить, людина на вигляд слабка, а всередині сильніша за ту найсильнішу на словах людину у світі.
Тим часом холодний темний вечір заміняв поступово цей сонячний теплий осінній день. Над землею нависли важкі сірі хмари, які закрили собою яскраве сонце, та з них по-тихеньку починали крапати перші холодні прозорі краплини дощу. Здавалося, що навіть природа почала оплакувати численну кількість загиблих та проводжати їхні душі у спокій від усього цього жахіття. Однак Софі десь у глибині душі чи то знала, чи то їй чийсь тихенький голос нашіптував, що її загиблі побратими не знатимуть спокою та все допомагатимуть їй до кінця цього пекла, і вона з усіма її сподвижниками - мертвими та живими - зможе перемогти і вирвати свою Батьківщину з цього лайна!