Софі і президент Руни на цей раз їхали довше і кожен із них нервував. У голові Софі вирували спогади за ці дні, вона згадувала життя до війни, коли усі були щасливі (а якщо і ні, то просто люди не розуміли, що у них все добре), бачили один одного живими, а де діставали рідних із під руїн напів живими, були поряд. На обличчі Вільгельма бігла стрічка хвилювання і він почав задихатися. Для обох кожна хвилина так довго тяглася, що думали цілі години пролітають та вони не встигнуть вчасно, адже до зустрічі залишались лічені хвилини. Однак їм вдалося вчасно прибути на поле. З машини обоє бачили, що військо Руни стоїть по ліву сторону від машини, а армія загарбників перед останніми. Однак головних, з якими мали б поговорити Софі та Вільгельм, не було. Раптом до них спереду під'їхав якийсь великий чорний джип. Дівчина та слуга народу зрозуміли, що то був ворог, який можливо хотів зараз напасти. Тож Вільгельм наказав водію здати назад. Проте ззаду теж стала машина і таким чином перегородила дорогу. Обом нічого було робити, як просто вийти на поле, що вони і зробили.

- Ідіть до своєї сторони та станьте перед пішаками! І щоб без жартів. Не вздумайте відкривати вогонь! - визирнувши з вікна першого джипу, сказав грубо чоловік. Він мав широке обличчя порізане зморшками на лобі з рижими воллосям та бородою. На його шиї виднівся комірець білої рубашки, поверх якої був одягнений чорний піджак. Софі та Вільгельм послухались - і вже за декілька хвилин стояли перед армією загарбників. Їхні головні ще досі не з'явились.

- Чудово! А тепер я прошу здатися Вас без бою, якщо Ви не хочете крові! - пролунав той же грубий басовитий голос із середини ворожої армії.

- А інакше ми за два дні вб'ємо усіх ваших жителів, - пропищав біля першого фальцету інший пискливий голос і голосно засміявся.

- Я з братом вже забрав до моєї території ваших сусідів, тож навіть і не сподівайтесь на їхню допомогу, бо там вже нікого немає! - теж засміявся перший і обоє замовкли чекаючи на щось. Софі після цих слів почало трусити. Вона не могла повірити, що вбили усіх жителів її країни.

- Якщо Ви такі безстрашні і у вас немає совісті, чому ж Ви тоді не вийдете на перед і не поговорите з такою маленькою дівчинкою як я? - вирвалося у Софі і знову полилися сльози, наче водоспадом. Однак їй довго не довелося чекати: два якісь чоловіки вийшли на перед. Одного дівчина упізнала - це той хто з машини їм наказував, що і як робити. А другий вдався нижчого росту, мав те ж саме обличчя, однак без зморшок, і був одягнений у чорний костюм того ж покрою, що і у першого.

- Яке право ти маєш з нами так розмовляти? - здивувався старший чоловік.

- Бо Ви вже не вважаєтесь розсудливими дорослими та відповідальними людьми! А я маю право голосу так само як і ви! - просичала у відповідь Софі. Її емоції хлющили, наче та кров із рани, яку доводилось бачити дівчині.

- Вгамуйся! Спробуй спокійно все пояснити, ти ж саме це і розповідала мені - нагадав їй на вухо Вільгельм. Софі лише кивнула йому у відповідь та продовжила:

- Пробачте, панове. Це мої емоції. Ви нещодавно вбили усіх моїх рідних і близьких мені людей, і я ледве стримуюсь, щоб вас не повбивати. Однак не мені Вас судити. На це є Божа кара.

- Яка мала, а каже такі речі! - глузливо мовив молодший чоловік.

- Пробачте, але давайте не перебивати один одного! - попросила Софі та продовжила. - Ви наказали загарбати мою країну будь-якою ціною, бо Вам не вистачає території або влади. Я це розумію, але уявіть себе на моєму місці. Я бачила як людину за декілька хвилин пошматували кулі так, що все тіло стало у дірочки. На моїх очах загинув батько, а я йому навіть не змогла допомогти. Його тіло було проштрихнуте гострими палицями і з тих ран водоспадом лилася гаряча червона кров. Я бачила струмочки крові, що текли по дорогам. Невже Ви мене не розумієте?

- Ні, дівчино! Ми тебе не розуміємо! - відповіли в один голос чоловіки

- Прикро. Уявіть, що на Ваших очах розстрілюють Вашу мати або іншу людину, яку Ви дуже сильно любите! Як з її рота разом з останніми прощальними словами витікає багряна кров і Ви розумієте, що це тіло зараз обм'якне та посиніє і більше ніколи не вдасться побачити цю людину. Ви намагаєтесь їй допомогти, а вона вже мертва і не дихає. Ви не встигли її врятувати і починаєте сумувати, а потім починаєте згадувати, що ця людина для Вас так багато хорошого робила і ось так Ви їй віддячили. А потім уявіть, що Вашу мати не кладуть у труну і не заховуть, як гідну людину, а просто вивозять до лісу, спалюють її, а порох десь закопують під якоюсь ялинкою, де згодом кабан пориється! Ну то як? Весело? От що я відчувала! І не тільки я! Багато хто так втратив рідних! Якщо у Вас і після цього совість не прокинулась, то Ви бездушні! Тоді мені нічого сказати, як просто «Починайте війну».

- Не буде війни - сказав старший чоловік, витираючи сльози з очей.

- Брате, ти чого? Геть здурів? Яка різниця, що патякає та мала дівчина! Ми йшли до цього плану роками не для того, щоб ти здався після такої промови! Я не дам цього зробити!

- Послухай, ти не пам'ятаєш нашу маму від народження! Вона померла у мене на очах від того, що наш батько вистрілив у неї. Він це зробив випадково. Вони тоді були у лісі і полювали на якусь тварину з мисливською зброєю. Тато ходив один, а я з мамою. В той час як я збирав гриби, почув крик мами поряд. Я оглянувся і побачив як з її рани тече кров. Мені стало страшно, бо я не знав що робити і вирішив підняти її. Однак хто ж міг підозрювати, що у мамину спину вріжеться палиця і проткне її тіло? І вийшло так, що я її вбив ненароком, - ледве вимовивши усе це заплакав чоловік і продовжив - Тому війни не буде!

- Я кажу, що буде! Брате, буде! Я не дам тобі зробити помилку! - почав сперечатися молодший - Вогонь!

Почали літати з однієї сторони в іншу ворожі кулі. Вільгельм побіг назад до машини і наказав також тікати. Софі побачила перед собою, що ті два брати б'ються між собою. На Софі ніхто уваги не звертав і не намагався вбити. «Чого ж мене не вбивають? Я хочу побачити своїх рідних вже! Невже я не виконала завдання? Що ж тоді я мала ще сказати?». З думок її вирвав гучний постіл, що відбувся біля неї. Софі спочатку трохи злякалася, що зараз буде боляче, однак згодом зрозуміла, що то цілились не в неї. Дівчина повернула голову вбік, звідки почувся жалісний стогін, - і побачила як молодший чоловік вистрелив у старшого брата.

- Що ти робиш? Ти геть з глузду з'їхав? Чого мене пристрелити вирішив? Що я тобі зробив?

- Роланде, вибач, але ти мені все життя заважаєш! Ти завжди випереджував мене зі своїми геніальними планами. Це завоювання ти теж придумав, але виконаю твій план лише я! Бач я думав як тебе здихатись, щоб мене не засудили, а тут бач яка нагода! Але ти не переживай, усі думатимуть, що ти чесно загинув від пострілу ворога, а не від невдячного брата - захихотів молодший і вистрілив у саме серце Роланда. - А тепер ти, дівчисько! Попалась! Ти майже не зруйнувала план! - почав погрожувати Софі чоловік, тримаючи в руках пістолет.

- Ну то стріляй, якщо не шкода людину! - з викликом вигукнула Софі і посміхнулась. Чекати їй довелось недовго. В ту ж мить тремтячою рукою чоловік навів приціл на серце Софі і нажавши на курок вистрілив. Софі відчула жагучий біль у грудях. У неї запаморочилося в голові. Опустивши очі вона побачила цівочку багряної крові, що, так як і у інших, стікала додолу. Дівчина пошатнулась та впала. На цьому її муки закінчились. Її тіло заснуло міцним непробудним сном. Здавалося для неї все скінчено, однак ні. З її тіла піднялась біла примара. Це була та сама Софі, однак вже мала більш бліде тіло та замість білої сорочки та синіх джинсів, забруднених брудом та заляпаних кров'ю, на ній була довга біла сукня, яка закривала її ноги. Вона змусила зупинитись людей воювати і задивитись на неї. Впевнившись, що усі прикували до неї погляди, Софі мовила:

- Можливо ви не вірите у те, що це дійсно я. Але це так. Я виконала свою місію і повернусь жити щасливо разом з моєю сім'єю в інший світ. А тих, хто викупався в чужій крові, чекає Божа кара. Люди, почуйте мене, спочатку перш ніж щось зробити комусь або сказати, поміняйте місцями себе і ту людину. Подумайте, чи ваші вчинки сподобалися б Вам, якщо б це робили по відношенню до Вас? Не ображайтесь на кривдника і не прагніть помсти. Все колись повернеться бумерангом. І не будьте байдужими один до одного, адже чужої біди не буває!

Разом з цими словами Софі зникла з очей і в цю ж мить на блакитне небо, на якому до того не пропливла жодна маленька біленька пухнаста хмаринка, надійшли великі сірі важкі хмари та почало дощити. З цією зливою піднявся жахливий вітер, який майже підіймав людей із землі. Весь пил почав літати у повітрі. Люди, злякавшись, тікали хто куди. Той молодший брат побіг у машину, щоб сховатись, але не добігши відчув, що у спину потрапило щось гостре. Рана почала пекти і, здавалося, що хтось спеціально з кожною миттю вкручує всередину ту штукенцію і хоче проткнути тіло наскрізь. Попри запаморочення чоловік насилу повернув голову назад, однак нікого не помітив ні біля себе, ні далі, де донедавна стояло дві армії. Лише було видно, що зі спини стирчала палиця. То були вили, які наскрізь протикали тіло чоловіка. Їх підняло вітром. Коли чоловік впав непритомний і перестав дихати, злива та вітер вщухли, а я повернулась назад таким же самим дивним шляхом, як і потрапила сюди.