Нарешті я прийшла до тями. Останнє, що пам'ятаю, мене вдарило струмом та, схоже, я відлетіла, вдарившись, бо спина боліла не на жарт. Зрозуміти, де я тоді знаходилась, одразу не вдалося. Як тільки спробувала поворухнутись, моя голова ледь не розкололася, тому мені довелося розглядати стелю. Вона була мені не знайома, пофарбована ніби білою фарбою і знаходилась на великій відстані від мене. У будинку, де знаходилась моя фірма, стеля світилася, бо всередину були вставлені світильники.

- Де я? Що зі мною? - спробувала розпочати розмову хоч з кимось, хоча навіть не знала, чи чують мене. Однак, на мої запитання мені судилося лише відчути різкий сильний колючий біль всередині голови. В ту мить, здавалось, мене хтось лезом сокири вдарив по черепу. «Досить жаліти себе! Треба думати, як вибратися звідси!» - подумала я та з великою важкістю перевернулася на бік. Від болю мої руки не витримали мого тіла і я впала. «Що зі мною? Невже у мене переломи по всьому тілу? Ні! Не може бути!». Ці думки поглинули мене і змусили діяти - я різко підвелась. У голові знову запаморочилося, тиск, певно, підвищився: в очах потемнішало, і все моє тіло занило. Ледве втримавшись на ногах і отямившись, роззирнулася довкола. Я стояла у якомусь просторому коридорі, освітлюваному жовтими лампами на білій стелі. Стіни були пофарбовані блакитною фарбою, яка вже встигла облущитись. Підлога була вкрита дошками, верхній шар яких був подекуди здертий і забруднений грязюкою. На диво, пахло свіжістю і було прохолодно. Я пройшлась трохи далі, в середину коридору і помітила скляні двері, а за ними ще, і ще, і так до самого кінця коридору. Цікавість поглинула мене - і я підійшла до одних з них, які були до мене найближче. За ними можна було побачити столи, за якими сиділи діти, а перед ними, біля зеленої дошки, стояла доросла людина. «Куди я потрапила?» - мене охопив жах. Стільки людей в одній кімнаті, ще ніколи не бачила! Я відчинила обережно двері і зайшла в середину. Мені здалося чи я пройшла крізь них?

-Вибачте, не могли б Ви підказати мені, де я зараз знаходжуся? - звернулась до світловолосої стрункої жінки, але здалося, вона мене навіть і не помітила. - Ви мене чуєте? - спробувала привернути увагу ще раз, але знову жодної відповіді не отримала. Ба навіть більше! Я чула, що ці люди розмовляють між собою, але не на моїй мові!

- Вийди, будь-ласка, з класу, Григорію! І згадай, що ти знаходишся в школі! - звернулась доросла людина до дитини, яка гралася чимось на кшталт першого сенсорного телефону.

- Що? Ви не пожартували? Я у «школі»? Але який же це рік? - втретє спробувала заговорити.

- Ну і піду з вашого уроку! Мене дістало ваше навчання! На вулиці 2098 рік, а я тут відсиджуюсь! Я міг би і вдома все вивчити! - прокричала дитина, на ім'я Григорій, і піднявшись, повільно пішов до виходу. Коли хлопчик проходив крізь мене, він навіть не звернув увагу, що може мене збити, а я в свою чергу, не встигнувши відскочити, заплющила очі, сподіваючись, що ми разом зараз зіткнемось. Однак... Він справді пройшов крізь мене!

- Ну, якщо мене ніхто не чує, то я можу говорити вголос?! - зі страхом мовила, щоб пересвідчитись у правоті своїх слів, - То де я? Як тут опинилась? - на той час у мене питань було більше ніж, відповідей. – Ну, якщо я вже тут, то чому б не скористатись можливістю і на власні очі не побачити те, про що лише читала. Це місце має суттєво різнитись від наших звичних будинків знань, де кожний учень має власну кімнату і власних Розумних (роботів, які вчать дітей).

Я вийшла з кімнати і знову опинилася в коридорі. З двох його кінців знаходилися сходи, які вели вниз та вверх. Оскільки я полюбляю завжди рухатись тільки вгору, вирішила піднятись на поверх вище. Там такого довгого коридору не було - натомість було невелике приміщення, з двох протилежних сторін якого були такі ж самі пластикові двері зі скляними вставками. Це приміщення мало сірі фарбовані стіни та дерев'яну підлогу. Мене зацікавив метод навчання в цій «школі», тому я вирішила посидіти трохи на «уроці» і дослідити чи це ефективно. Зайшовши у клас, перше, що кинулося мені в очі - дівчинка, в якої вся шкіра світилася, але, здавалося, всі інші нічого незвичайного не помічали, бо у їхніх очах я не побачила жодного золотистого відблиску.

- Ти теж тут? - почула я знайомий, трохи грубуватий голос Вікі.

- Так, але як ти тут опиналась?

- Не знаю. Пам'ятаю лише те, що тебе вдарило струмом і ти відлетіла, впавши на мене.

- Добре, про це поговоримо пізніше. Зараз я хочу послухати, чому вчать тут, - мовила я і сіла за вільну парту, краєм ока помітивши невдоволення Вікторії. Чесно кажучи, вона ніколи не любила досліджувати будь-що, але хотіла бути керівником тепер уже моєї фірми. Не даремно Вінсол передав компанію у мої руки, бо інакше б наші дослідження з місця не зрушили.

- Діти, у нас є важлива тема для обговорення. Зараз ми спробуємо розібратись, хто ж такі люди, а хто такі тварини, і чим вони один від одного відрізняються, - продовжувала говорити Розумна. - По-перше, людину можна назвати ссавцем на біологічному рівні. По-друге, у неї є інтелект, який вона може розвивати. За його ж допомогою особа здатна тверезо мислити, може знаходити спільну мову з іншими такими ж істотами, дружити, співчувати, кохати, проявляти емоції і контролювати їх. А тварина - це істота, яка діє згідно зі своїми інстинктами. Вона шукає собі прихисток, їжу, воює за територію, навіть не розуміючи для чого це все треба. Звір не здатен контролювати власні емоції, та й у них їх майже нема. Тварини можуть відчувати лише страх, гнів, голод і прив'язаність. Деякі люди вчиняють, як справжні тварини. Вони крадуть заради збагачення і потім не знають, що з тим усім робити. Головне, щоб було всього і по-більше. Але ви не думайте, що вони розумніші і сильніші, якщо змогли привласнити собі чуже.

- Слабка та людина, яка привласнює собі працю іншого! - випалила від обурення дівчинка, яка світилась. Я аж відчула її невдоволення на собі. Здавалося ніби я - це вона.

- Ти права, Софі, але викрикувати на уроці та перебивати вчителя заборонено. Ти ж у 9 класі, мала вже давно запам'ятати! - перервала свою розповідь Розумна і продовжила: - слова Софі - цілковита правда, але варто пам'ятати, що кожен має дві сторони: силу і слабкість, добро і зло... І не варто цьому опиратись, тому що ці дві сторони утримують баланс, без якого був би суцільний хаос. Дії людини для одних будуть здаватися благородними, а для інших - підлими. Так побудований весь світ і з цим ми нічого не можемо зробити. Я це вам кажу, щоб ви нікого люто не осуджували. У кожного з нас є свої проблеми і ми боремось з ними, як можемо. Тому, перш ніж ви будете осуджувати когось, подумайте, як би ви вчинили замість судимого.

У «класі» настала тиша після слів «вчителя». Всі роздумували над сказаним. А мій погляд знову привернула сяюча золотистим дівчинка, Софі. Пильно дивлячись на неї, почула у своїй голові чийсь дзвінкий голос, який лунав наче луною: «Дивно, чого Анна Миколаївна почала нам розказувати про людей і тварин? У нас мав бути урок мови. Але з іншого боку вона хоче виховати нас розумними, душевними, співчутливими людьми і показати, що все у світі не завжди таке, як здається на перший погляд. Все має дуже тонку і хибку межу між «добре» та «погано». Нема такого поняття, як «однозначність» у цьому світі».

- Чиї це думки? Ти теж це чула? - повернулась я до Вікі з серйозним виразом обличчя, на що лише отримала уїдливу відповідь.

- Ти про що? Повна тиша тут. Ніхто нічого не говорив. Ти вже геть з глузду з'їхала зі своїми дослідженнями. Пішли звідси!

- Ні, стривай! Ти бачиш, як тут усе відрізняється?

- Я бачу лише одне: тут жахливі умови для навчання! - перервала мене Вікі. Я її не розумію! Як можна бути такою?! Як можна не помічати нічого довкола себе?!

- В наш час нас вчать Розумні! Вони роботи з штучним інтелектом! Але не було ще жодного випадку, коли вони вчили нас гуманності і виявленню відчуттів та емоцій до інших, бо роботи під шкірою все ще залишаються ЗАЛІЗЯКАМИ! Роботи не вміють відчувати і переживати ЖОДНИХ емоцій! Як ти цього не розумієш? - випалила я Вікі усе у цих словах, що лише тоді відчувала: і злість на неї, і співчуття до нас, через виховання, і піднесення через гордість за наших розумних предків, які могли філософствувати. Тепер у сірих очах Вікі я побачила сором. Після цього ні я, ні вона, очевидно, не зронили ні слова. Досі тривала тиша і, здавалося, ніхто не в силі її порушити, однак я помилялась. Майже через кілька хвилин пролунав ззовні оглушливий моторошний вибух і стіни «школи» затряслися, а вікна несамовито химерно задзеленькотіли. Жоден не зрозумів, що сталось, і тому почали перешіптуватись. На обличчях одних була цікавість, у інших - тривога, у третіх - невизначеність між бажанням знати, що трапилося, та страхом від того, що можна побачити. Коли всі замовкли, прислуховуючись до зовнішніх звуків, то чулося лише жахливе звучання схоже на постріли. В коридорі «школи» залунала глибока гучна страхітлива і зловісна сирена, повідомляючи про неспокійні події.

- Діти, швидко всі до підвалу! - одночасно з тривогою у голосі та рішучістю викрикнула Анна Миколаївна, і вибігши поспіхом першою з класу, повела усіх за собою. Одразу за нею всі кинулися тікати. Майже кожен розумів, що відбувалося, але не хотів у це вірити і молився, щоб це все було навчальною тривогою. Однак дехто, хто і наважувався собі подумки повністю вимовити це жахливе, створене кров'ю слово, що вирішувало кому жити, а кому обірвати його буття на цьому світі, відразу хрестився, і на його очах виступали сльози.

Всі вже вибігли з «класу» і я хотіла йти за ними, як раптом згадала, що не бачила, як виходить Софі. Її сяйво не може не привернути мою увагу, тому я не могла помилятись. У жахливому гомоні, від якого по спині мурахи пробігаються, я роззирнулася довкола. Знову це чудодійне, заспокійливе світло, шафранового відтінку. Як тільки я на нього дивлюсь - мені здається, що ці всі події не мають жодного сенсу. Таке враження, що це світло здатне в одну мить захистити всіх довкола.

- Ти що? Геть здуріла?! Бігом звідсіля! Ти чого застигла і дивишся на цю дівчинку, як на Божество?! Вона тебе все одно не бачить і не чує! - вирвала мене з думок Вікі. Було таке відчуття, що я спала і мене розбудили, виливши на мене склянку холодної води. Я наче в ту мить оговталась і нічого не відповідаючи Вікі, побачила, як Софі стоїть біля вікна і вдивляється вдаль. Знову у моїй голові рознісся луною той самий ангельський чарівний дівчачий голос: «Нащо вони сюди прийшли? Невже їм справді подобається вбивати людей? Яка у них вигода з того, що заберуть собі більше землі? Чи вони не знають, що будь-яка велика країна розпадеться на клаптики і потім знову їм треба буде починати спочатку? Невже вони не розуміють, що їхні руки по лікті у крові? Я не можу їх зрозуміти!». Останні її слава звучали тяжко і безнадійно. Софі жаліла тих, хто це все розпочав, бо вони не розуміли, що коїли, але їх їй так і не вдавалось зрозуміти. Вона не могла поставити себе на їхнє місце, бо не знала, що означає вбивати і боялася цього.

- Софі, ти їх ніколи не зрозумієш. Не засмучуйся! - її біль передався мені, моє серце облилося кров'ю від її почуттів і я зітхнула. У мене на душі був наче тягар. Тоді ВСІ ЇЇ відчуття відчувала Я і також чула ЇЇ думки, але лише коли дивилась на неї.

- Ти справді з глузду з'їхала! Ти що дійсно так думаєш? Як ти можеш чути її? - кивнула Вікі головою в сторону Софі.

Я забула ще дещо сказати про мене і Вікторію. Ми можемо читати думки один одного. Цього навчились ще з дитинства, але іноді це жахлива річ. Я лише обдарувала подругу докірливим поглядом і продовжила стежити за Софі.

Та картина, що вимальовувалась ззовні, змусила дівчинку затремтіти від страху. Софі все більше і більше поринала в думки, які змінювались зі швидкістю стріли та ставали дедалі заплутанішими, дивлячись на пекельний жах. Я втратила зв'язок з її думками, але все ще відчувала її внутрішній стан. На її очах знову вилетіла куля з гучним гуркотом з дула гармати і пробила в цьому приміщенні товсту, з пів метра, стіну. Знову рознеслося дзвінке, гучне, нестерпне звучання скла, що розбивається на крихітні уламки, і залунав маркітний звук стін, які жалісно здригнулися. Софі впала навколішки. Її ніжні руки затряслися, а блакитні очі наповнилися солоними, гіркими сльозами. Серце дівчини так і хотіло вистрибнути з грудей, щоб помститися тому, хто спричинив цю війну. А розум розривався на шматки, щоб зрозуміти погляд ворогів. У середині, в душі Софі, був хаос від сперечання розбитого, омитого колючим болем, серця зі здоровим глуздом. Проте, в жорстокому сперечанні перемогло м'яке, скривджене серце, і рожеві губи дівчини нещадно, строго, з усією злістю, яка ховалася в середині Софі від руйнування її та інших життів, красивої, любої Батьківщини, прошепотіли в тиші: «Настала війна. Ми, діти нашої Вкраїни, маємо зробити все, щоб захистити нашу землю та знову жити у мирі та справедливості! Я обіцяю Тобі, Боже, що душу покладу за мою любу країну, але не дозволю її розгромити!». Всередині Софі все наче перевернулося та побігли мурахи від серйозності та небезпеки, що чекала на дівчину попереду. Її тіло ще яскравіше засвітилося і осліпило мене. На мить здалося, я побачила над її головою сяюче коло.

- Софі! Хутко сюди! Ти дійсно з глузду з'їхала? - почувся тихий, водночас суворий і стривожений голос її подруги Ріани, яка підкралася до Софі. - Швидко до підвалу! - продовжувала сваритися дівчина.

На це Софі лише підняла свої великі блакитні очі, наче два глибоких озерця, в яких водночас були почуття жалю та порив захистити Батьківщину, і подивилась на подругу. Ріана, ніби прочитавши думки, зрозуміла подругу та міцно обійняла її. Вмить їхні очі наповнилися сльозами. Кожна з них розуміла, що це їхня остання зустріч, і що так буде краще та правильніше, але їм було важко відпустити один одного. Згодом подруга відпустила з обіймів Софі та різко схопила її руку, і потягнула дівчину до виходу.

Дівчата тихо спускалися вниз по сходах на перший поверх, з якого швидко можна було потрапити до підвалу, уникаючи всіх скляних дверей та вікон. З кожним кроком втечі для порятунку, Софі відчувала і розуміла, що робить неправильний вибір. Їй хотілося чимдуж побігти на поле бою та, чим би не коштувало, захистити рідну землю. Однак, у цей же час також розуміла, що її дурна смерть від ворожої кулі країні нічим не допоможе. Думки роїлися у голові, наче бджоли у вулику. Однак у цьому внутрішньому хаосі Софі змогла придумати нереальний, на перший погляд, план дій і пообіцяла собі, що виконає його заради усіх та своєї Вітчизни.

За цей час подруги встигли спуститись на перший поверх і вже крокували коридором до льоху. В ту мить все затихло. Здавалося дівчатам нічого не загрожує і вони зможуть швиденько пробігти до сходів, у кінці коридору, які вели до підземелля. Однак сувора доля...

Пролунав ще один жахливий звук пострілу, пронизуючи кожну ноту тиші. Гарматна куля влучила в стіну коридора, зведену з цегли на першому поверсі. Стара, посічена іншими кулями, вона обвалилась. Тепер цей коридор, по якому мали йти дівчата, повністю став відкритим для ворогів. Подруги, миттю сховавшись за уцілілою частиною стіни, роздумували, що робити далі. Був лише один варіант - бігти чимдуж до підвалу вздовж коридору першого поверху, бо іншим шляхом не дійти, а стеля ось-ось, ще трішки і обвалиться. «Я не збираюсь тут помирати під руїнами моєї школи! Тільки згодна від ворожої кулі!», - знову почула я у голові думки Софі. Вона почала сяяти ще дужче теплим золотистим відтінком та над її головою знову з'явилося золоте коло, наче як у янголів на зображеннях.

Ріана в цей момент дивилась сумними, наповненими солоними гіркими сльозами очима на подругу та тремтливим голосом прошепотіла:

- Софі, ти була хорошою подругою, завжди мені допомагала в складних ситуаціях. І ось тепер, заради всього нашого народу, я маю допомогти тобі! Я вірю, ти справишся! Моя бабуся-ворожка колись розказала мені, що спершу загину я - і врятую справжньго ангела, який здатен врятувати наш рідний край. До останнього, не знала хто та свята людина. Але, як розумієш, - ти. Ти наша остання надія. Мені буде за честь твій порятунок. І з цими словами, схопивши міцно подругу, вони вибігли зі сховку. Ріана власним тілом закривала Софі, яка гіркими гарячими сльозами ридала. Дівчина не могла повірити в те, що вона жива, а подруга ось-ось помре на її очах. В очах обох читалося водночас горе та відвага.

Пролунав перший постріл. Краплини крові взлетіли в повітря і додолу закрапала невелика цівочка крові. Тіло дівчини скував біль і її похитнуло, однак з великими зусиллями вона втрималася на ногах і продовжила йти вздовж коридору, повернувшись обличчям до ворога. Ворожа куля потрапила в плече Ріани і застрягла в кісці. Найбільш за все зараз Ріана боялася піддатися болю і впасти. За мить ще два рази по дев'ять грам вирвалися з вогнепальної зброї та в'їлися у живіт Ріани. Від сили пострілу дівчину мало не відкинуло назад, проте Софі змогла підтримати подругу і вони продовжили йти. Софі кожен крок здавався тягарем, її ноги наче були ватними і, щоб хоч трохи поворухнутися, треба було докласти значних зусиль. Її голова гуділа і паморочилась водночас, наче її хтось загипнотизував. Тверезо мислити дівчина не могла, адже все її тіло було охоплене моральним болем за подругу, її країну та майбутнє усіх, хто зараз знаходиться тут.

Гаряча багряна кров хлющила з ран і з кожним кроком Ріана ставала дедалі слабшою. Краплини стікали на підлогу, залишаючи червоно-пурпурову довгу смугу. Її голова була задурманеною і вона все бачила наче в тумані. Їй лише дивом вдавалося йти.

Кожної миті по тілу Софі наче мурахи бігали від жаху. Їй було боляче дивитися на поступову, мученицьку смерть подруги, тому, не витримавши, вона відвернула голову в бік, щоб не бачити цієї моторошної картини на власні очі, в реальному житті. Раптово, як то буває у природі, коли у похмурий день несподівано яскраві проміння сонця прорізають сіре небо і стає ясно довкола, до Софі повернулась ясність думок. Вона наче прозріла! Тепер дівчина, хоч і відчувала тягар на душі, її серце рвалося накинутися на ворога, який зіпсував тихе та мирне життя її народу, ніби той злий голодний лев і зжерти противника, розуміла, що відбувається, до яких наслідків може призвести її необачність, гарячкуватість і змогла продумати свої наступні дії. Останнє стримувало її палаюче бажання помститися негайно.

Просвистіли у повітрі, біля її голови, ще кілька снарядів вогнепалів. З кожним пострілом Софі здригалася від страху за своє життя та, уявляючи як боляче коли в твоє тіло в'їдається шматок гострого заліза, одразу ж нагадувала собі: «Ріана помирає заради світлого майбутнього. Я не маю права підвести ні її, ні усіх моїх братів та сестер. Я не маю в жодному разі помилитися в своїх діях!». Ці думки давали поштовх та мотивували рухатися далі, але з такою ж силою, наче наркотики, затьмарювали її розум.

Тим часом дівчата вже майже дійшли до стіни, яка давала можливість сховатися від куль. Їм залишалось пройти лише два кроки. Софі сподівалася, що як тільки сховається за руїнами, то допоможе подрузі, принаймні, зупинити кровотечу. Проте, в останній момент, коли подругам залишалось пройти лише кілька сантиметрів до сховку за стіною, знову в просторі зі свистом пролетів знаряд і потрапив Ріані в саме серце. Відважна дівчина схопилася руками за серце та, подивившись на подругу з надією, похитнувшись, впала непритомна. З її ран ще дужче полилась гаряча темно-червона кров, утворюючи довкола порфірного відтінку калюжу, що розросталася з кожною хвилиною.

Софі, яка на момент смерті Ріани встигла сховатися, залишилась цілою, але та куля пробила наскрізь тіло подруги, зачепивши її плече і залишивши після себе глибоку подряпину. Софі з жахом подивилася на обм'якле тіло подруги. Їй не вірилося, що тепер Ріани більше нема в живих. На її душу ліг знову важкий тягар, наче скеля, яку не можливо зсунути з місця. На очі Софі вмить нахлинули жагучі, їдкі сльози, які крапали самовільно, без упину. Вона була в розпачі. Щосекунди її тіло пронизував холод і вона здригалась. Пекуча рана, з якої скрапували краплини яскрво-червоного кольору, її зовсім не турбувала.

«Що мені робити далі? Я вірила в себе! Думала, що дійсно зможу змінити все! Але тепер, після смерті моєї подруги, яка була мені наче сестра, я і кроку не зможу зробити!» - почувся знову той водночас лагідний, дзвінкий, заворожуючий та занепокоєний голос Софі у моїй голові.

- Що це з нею? - злякалась я, коли підвела на неї погляд. Вона більше не сяяла, як раніше! І я знову відчула її внутрішній стан. Здавалося, ще мить і її серце розірветься на шматки від навантаження. Я опустила голову. Тепер і я вже не вірила у неї. Та раптом я відчула у своїх жилах нестримну силу, здавалося, що всередині мене вирує потік змішаних відчуттів, які прагнуть вирватися.

- Ким би ви не були! Я вам помщуся за все! Я не знаю чого ви хочете і навіть не хочу вас розуміти! Ви вбивці! Вас покараю не я власноруч, а доля! Але я допоможу їй виконати суд над вами! - вирвалося у Софі з грудей, її вени на шиї роздулися, по ним ще більше заграла гаряча кров, і в цю хвилину вона знову засяяла та над її головою з'явилося золотисте коло, як у ангелів та святих на картинках. Її очі знову палали, наче у голодного лева. Смерть Ріани на її очах лише на деякий час вбила у ній впевненість, однак зробила дівчину міцнішою та витривалішою.

Тепер навіть я вірила у всемогутність Софі.

Вона в останнє глянула з жалем на подругу і направилася до льоху...Більше не було чутно жодних пострілів