Десь у Всесвіті, у міжгалактичному просторі, є невелика планета, так звана Астероїд Життя 31, на якій можливе життя. Вона знаходиться від Землі, планети на якій давним-давно жили наші перші предки, ще до апокаліпсісу, досить далеко, але пращури винайшли спеціальну машину, яка змогла долетіти до Астероїду Життя 31, на якій я зараз живу у 871 столітті. У 87049 році вчені вкотре вирішили злітати на Землю і провести розкопки минулого прародичів, які загинули внаслідок необережності своїх дій стосовно природи та довкілля, що призвело спочатку до глобального потепління, а згодом до прорвання озонового шару.

На цей раз моїй експедиції вдалося відкопати якусь будівлю, а точніше руїни, які від неї залишились.

- Здається, це звичайний музей, шефе! Тут нічого особливого поки що. Що наказуєте робити? - запитав у мене мій помічник Алан.

- Не відступати! В цей раз нам точно повинно повезти! Шукайте далі! - підняла я на нього очі, повністю готова побачити запал злості в його зінницях.- Подивись, скільки ми зброї, посуду, паперів, одягу тут відкопали! А до цього всього ще знайшли щось на кшталт підзорної труби та макетів, схоже ... - припинила говорити, трохи роздумуючи, що то може бути за штука. - ...схоже...ееем... на макет перших ракет, - ще раз з сумнівом подивилась на невеликий пластмасовий конус із гострим носом на вершині і тепер з більшою впевненістю додала: - Так! Точно! Шукаємо і не сачкуємо! Я відчуваю, що сьогодні день припас для нас повно несподіванок!

- Так, шефе, - швидко пробубнів Алан і пішов геть, не розуміючи що я щойно за нісенітниці йому розповідала.

Я ж одразу після цього пішла у інший бік, де на підлозі виблискували уламки скла. Але я помилилась, то було не скло, а ключ, вироблений з алюмінію. На ньому були написані літери: «Від сейфа». Цю мову я точно не з якою іншою не переплутаю! Коли я її вперше почула на факультеті філології, то одразу з усіх інших староземельних мов, вона здалась мені співочою, ніжною та мелодійною. Це ж українська! І, дякувати Небесам, я знаю, що це за слово і що воно означає!

- Шефе, я тут неподалік знайшов якусь коробку чорну, схоже металеву, але...

- Швидко відведіть до неї! - перебила я Алана, який стояв позаду мене.

- Це може бути небезпечно, - застеріг він, а я лише фиркнувши та швидко присівши, підняла ключ і знову подивилась на Алана з викликом.

- Добре, ходімо, - сухо відмовив він, не встоявши перед моїм поглядом.

На щастя, йти довелося недовго, бо стояла спека. Мабуть, було, як казали предки, літо. Сонце хоч і далеко знаходилось від планети, але мене наче на петельні смажили. Повітря, до того ж, було вологе і не дув вітер. До речі, навіть жодне деревце не проросло між руїнами, як це було в інших останніх експедиціях, тому не було навіть тіні, а ця будівля, наскільки я помітила, була досить величезною, здавалося, в розмірі 4х футбольних полів.

-Ось, - вирвав мене з думок про безхмарне небо та спекотну погоду Алан. Я подивилась у сторону, в яку він указав рукою, та посміхнулась.

- Це ж просто чудово! Ти знайшов «сейф», а у мене від нього є ключ!

- Що означає те дивне слово «сейф»? - з підозрою подивився Алан на мене.

- То така коробка з металу, в якій зберігали наші предки цінні папери, речі та її завжди могли відкрити лише ключем, ось, наприклад, таким, - я дістала з кишені знахідку, яка виблискувала на сонці і важила трохи більше, ніж звичайна чайна ложка.

- А були інші способи відкрити цю штукенцію? - з недовірою та насмішкою підвів свої блакитні, наче два мілких озерця, очі Алан.

- Ну, лише в тому випадку коли, «сейф» був виготовлений з неміцного металу, були можливості його розплавити або зламати замок, всадивши туди кулю, але в багатьох випадках ці коробки робилися міцними, щоб ніхто, крім господаря, не зміг скористатись інформацією, яка зберігалась в середині.

- О, небеса! Нащо так усе ховати? Це ж дико! Нащо іншій людині чуже? - здивувався Алан, почувши таку чудасію.

- У ті часи люди дуже часто хотіли забрати добро іншої. Це називалося «крадіжкою». І тому деякі багаті мусили ось так ховати своє багатство від інших.

- Невже лише деякі мали талант від народження? - зінниці Алана розширилися від здивування, а рот відкрився.

- Ні, Алане! Гріх таке казати! Всі мали талант! Просто не всі вміли ним користуватись. Комусь було «лінь» його розвивати, а комусь забракло сил навіть у собі знайти! Тоді люди працювати не хотіли, бо не знали для чого живуть. Їм було байдуже на всіх і кожного. А найгірше було те, заради чого вони гроші заробляли!

- Як це так жити і не знати для чого живеш? Це ж абсурд! І що означає те слово «лінь»?

- «Лінь» - це така погана річ, через яку люди перестають бодай щось робити. Як тільки тобою оволодіє ця прородителька хаосу, ти починаєш шукати нечесні шляхи до збагачення! І саме через цю темну силу люди жили з переконанням, що чим більше зароблять, тим будуть щасливіші.

- Але який сенс їхнього життя? Всі ж знають, що скільки б грошей не було, щасливішим від того ти не будеш! Вони ж раніше помирали, ніж ставали щасливими і приносили користь!

- Ти правильно говориш, Алане. Вони вмирали не знаючи за все життя щастя та не виконавши своє завдання, бо не знали заради чого живуть. Вони були наче кошенята, яким зав'язали очі та випустили у поле, і замість того щоб скинути з себе тягар та радіти життю, вони шукали того, чого самі не знали.

- Давайте відкриємо? - повернув розмову на початок Алан і показав рукою у бік чорного паралелопіпеда, на одній стороні якого з краєчку було вирізано якусь фігуру.

Я розкрила свою праву долоню, в якій досі тримала знахідку і спробувала дуже обережно просунути всередину отвору та прокрутити. На щастя, ключ підійшов та замок, якому вже більше 500 столітть, ще не затрухлявівся і з легкістю відкрився.

Усередині було багато паперів, на яких було щось надруковано, схоже, староанглійською мовою, флешка, щоденник, написаний від руки, та перший комп'ютерний пристрій. Ще ми знайшли невелику статуетку дівчини, зроблену з граніту.

- І що тут цінного? Тут взагалі є з чим працювати? - поцікавився Алан, як завжди з сарказмом.

- Тут багато паперів. Якщо вдасться відновити стару мову та продивитися «файли» на першому комп'ютерному пристрої, то вважай нам пощастило! - з ентузіазмом мовила я та покликала одним помахом руки всіх колег з експедиції.

- Тут поки що закінчили! Повернемось згодом! А зараз час повертатись додому! Чи готова машина до подорожі?

- Так, капітане! Можемо відправлятись! - відповів головний механік і всі за моїм розпорядженням пішли на борт.