За деякий час дівчинка забігла до приміщення, яке було дуже схоже на льох. Тут їй доводилось бувати лише раз, коли вчителі проводили навчальне евакуювання. Ця підземна кімната була досить великою і просторною, але водночас тут було замало місця для тисячі людей. Її стіни, колись давно відшпакльовані та пофарбовані синьою фарбою, зараз були сірими та їх покривала від самісінької дерев'яної, чорної від цвілі підлоги до стелі пліснява та вони пропускали пронизуючий до самих кісточок холод від землі. Тут було чимало ліхтарів, однак більше половини не працювали. Приміщення, хоч і знаходилось глибоко під землею, однак і сюди доносились гуркотливі макабричні звуки пострілів з гармат. З кожним таким гуркотом по шкірі Софі пробігалися мурашки та крапала додолу одна гірка солона сльозина, як та остання єдина крапля ще теплої крові іншої людини, яка у цю ж мить скрапувала деінде у цій країні.

Почервоніле обличчя Софі від ридання одразу всі присутні помітили у тьмяному світлі ліхтарів. Учні та вчителі зрозуміли, що Ріана померла, бо Софі повернулась одна з раною на плечі в заляпаному кров'ю вбранні та і самі її руки були вимазані у багряний колір.

З мученицьким виразом на обличчі Софі мовчки, опустивши голову, пройшла до середини льоху та зупинилась. Погляди усіх присутніх були прикуті до неї, кожен стежив за її рухами так, наче вона могла лише одним помахом руки перевернути весь світ догори дригом. В кімнаті водночас володарювали тиша та нагнічена атмосфера серйозності. Оглянувши усіх довкола себе Софі замогильним голосом голосно, щоб усі почули, промовила:

- Сьогодні загинула моя краща подруга Ріана. Однак, я хочу щоб ви знали! Ріана загинула, як відважний герой! Вона врятувала мені життя власним тілом, захистивши від пострілів! Я хочу, щоб ви згадували її незлим, тихим словом та вшановували як героя. Люди, що ми будемо робити?! Як далі житимемо?! Будемо чекати поки всі ті чортяки нас всіх порозстрілюють?! Ні! Ми маємо йти і власним тілом захищати нашу Батьківщину, як герої, а не як останні зрадники та труси, які ховаються по сирим льохам! ... - дівчина на мить замовкла, дала подумати над сказаними нею словами, а згодом викрикнула - Ну то що? Ви зі мною? Вірите, що ми зможемо відбити ворожий наступ?

Одразу після цього смертельна тиша вибухнула підбадьорюючими криками учнів та вчителів, які погоджувались з кожним її словом.

Софі впевнено на всіх подивилась, а потім додала:

-Ми маємо боротися задля нашого майбутнього! Люди, йдіть і збирайте армію, усіх, хто не байдужий до нашої долі! Ставайте частиною історії! Хай усі знають, що ми за народ, які ми віддані нашому краю та непокорні!

В цей момент вона знову засяяла, наче янгол! Яке неймовірне видовище! Можу побитись об заклад, що це сяйво може зачарувати та заспокоїти кожного. Саме в ці моменти мої напруження та занепокоєння, як рукою знялися.

Знову залунали підбадьорливі крики присутніх, а Софі різко повернула голову до виходу, що вів на заднє подвір'я школи. Її довгі пасма світлого волосся загойдалися і спали на плечі. Пекуча рана, кров якої вже встигла згорнутись, знову дала про себе знати. Це на мить спинило дівчину. Софі подивилась на відкриту рану, а тоді чимдуж побігла до виходу із льоху. Відчинивши двері, яскраве світло сонячних променів осліпило дівчину і на декілька митей у неї запаморочилось у голові та потенмішало в очах. Вона тоді могла чути лише віддалені звуки пострілів. Коли очі призвичаїлись до яскравого денного світла, Софі вистрибнула із-за трохи привідчинених дверей на вулицю і побігла чимдуж до прихистку за машину, на якій до школи приїжджав зазвичай директор.

Добігши до сховку, дівчина впала навколішки та опустила голову, глибоко вдихаючи та видихаючи повітря. Здавалося в ту мить її серце ось ось би вискочить з грудей від переляку. Трохи згодом, відсапавшись (перевівши подих), дівчина поповзла до іншого краю машини.

Звуки пострілів не вгавали ні на хвилину, а з ними також доносилися мученицькомоторошні крики людей, які вже відходили в інший світ. З кожним таким звуком Софі ставало дедалі страшніше, її тіло тремтіло, як осінній листок під час урагану, і їй було важко контролювати свої дії. Тому дівчина залишилась сидіти у сховку між машиною та стіною будівлі.

Зненацька почулися голоси ворогів вдалині та роздалися постріли. Машина похитнулась: у неї потрапили кулі. Треба було тікати, бо інакше вона рано чи пізно все одно вибухне. Знову почулись крики, але вони лунали не так далеко, як раніше, а буквально за спиною у Софі. Дівчина в паніці озирнулась і побачила пекельну картину: діти та вчителі вибігали з льоху і намагались чимдуж бігти, щоб встигнути сховатись і не померти, однак кулі потрапляли у кожного другого, нещадно відкидаючи їхні тіла вверх, які згодом падали додолу обм'яклими і неживими. Хтось падав замертво відразу, хтось ще кричав, а інші билися в конвульсіях від болю. Софі бачила темночервону кров, що при пострілі в тіло вилітає з середини, розбившись на величезні багряні краплини, які також підлітають в повітря, а згодом падають на землю, залишаючи червоні моторошні плями та калюжі під тілами.

Софі дивилась на цей жах очима сповненими сльозами жалю та болю. Їй на душу ніби величезний тягар впав, через який було важко дихати. Вона просто захлиналась власними ж сльозами, а думки поринали все далі і далі в ті часи, коли були веселі шкільні дні, коли всі її знайомі були живі.

У її голові знову пролунав голос Ріани: «Я вірю в тебе!». Софі наче прийшла до тями після коми і схаменулась: на неї нахлинули почуття відваги та бажання помститися і зупинити це братовбивстово. Її кров заграла по жилах ще гарячіше і швидше. Її руки стиснулись у кулаки та ноги помчали чимдуж за територію школи. На щастя, ворог її не помітив, адже зосередив свою увагу на будівлі та тих, хто звідти вибігав.

Софі швидко добігла до паркану школи і перелізла через нього. Дівчина хотіла ще раз поглянути на руїни школи та знайомих, яких в цей час розстрілювали, проте їй забракло сил, сміливості та витривалості, і тому вона чимдуж побігла через парк, який був досить великим та знаходився біля самої школи, додому, щоб повідомити рідних про її долю та попрощатись з ними назавжди.