За деякий час Софі добігла до власного будинку, проте спорудою то важко було назвати: на тому місці, де ще до сьогоднішнього дня стояла будівля, лежали руїни перемішані зі зламаними речами, що донедавна знаходились у квартирах п'ятиповерхівки.

-Не хочу вірити в це. Це не мій дім, - ледве прошепотіла собі Софі та на мить заплющила очі, впавши навколішки. З-під закритих очей на чорний асфальт почали просочуватися та накрапувати найсолоніші та найгіркіші сльози від горя. Вони лилися додолу, наче водоспад.

На душі у Софі стало зовсім болісно та порожньо. По її тілу до самих кісточок пройшлося холодне секундне тремтіння. Перед очима пролетіли радісні моменти, які колись тут відбувались: дівчина згадала, як в її дитинстві вона вибігала з будинку вранці у двір, де влітку щосекунди гули бджоли, шелестіли своїми зеленими листочками дерева, пахло молоком та сиром, які продавала старенька бабуся при вході у під'їзд; як замислившись над красою природи, вона сиділа поряд з мамою на лавці та їла бабусині пиріжки з капустою; як у себе у кімнаті будувала будинки з простирадл і мріяла про щасливе майбутнє у власному житлі; як вся родина збиралась увечері за столом та кожен ділився своїми враженнями за день, а інші, жуючи смачнющу мамину вечерю, із захватом слухали; як кожен день перед сном її мати приходила побажати гарної ночі, а згодом тихо виходила з кімнати, вимикала світло та зачиняла без жодного звуку двері.

У голові знову пролунали слова Ріани: «Я вірю, ти справишся! Ти наша остання надія». Це допомогло трохи опам'ятатись Софі. Дівчина поволі піднялась на ноги і подалась ближче до руїн. У залишках будинку вона сподівалась знайти цінні їй речі, проте натрапила на тіла рідних. Дівчина завищала від побаченого і зовсім забула, що гучними діями може себе видати.

Скровлені сині закам'янілі холодні тіла лежали у різних місцях під дошками, цеглами, а іноді навіть наскрізь пробиті гострими залізяками або кулями. Це стало останнім ударом для дівчини: вона відчувала, що ніякі слова їй вже не допоможуть. Всередині все перевернулось. Знову змішалися усі почуття скорботи, страху, порожнечі, тягаря на душі, розгубленності, злості, прагнення помститися. Голова йшла обертом, тіло пронизали біль та холод, стало важко дихати, Софія почала задихатися від горя, солоні сльози роз'їдали і до того червоні очі, а вуста розкрились у глибокому німому криці від душевного болю.

Здавалося ось-ось ще мить - і її серце не те що обпечеться гарячою кров'ю, а зіжметься так, що одна стінка прилипне до іншої, вичавивши з себе до останньої краплини багряну воду - і Софі впаде додолу переставши дихати.

Софі не витримала: все ж закричала жахливим мученицьким криком, що вирвався з самої глибшої її середини - і дівчина впала на холодне жорстке каміння будинку, втративши свідомість.

Цим часом дощ почав накрапувати все сильніше і сильніше, поки не перетворився у зливу. Здавалось навіть природа почала скорбити за усіма, хто пішов у інший світ. Холодні безпощадні краплини дощу змішувались з землею на газонах, темною кров'ю загиблих, змушуючи її змиватися з асфальту і текти довгою червоною смужкою, та намочували все довкола. Волосся Софі геть промокло і її кудряві пасма вирівнялись. Одяг теж набрав у себе воду - і прилип до тіла. А на її обличчі почало проходити почервоніння від сліз і лице потроху почало охолоджуватись від холодних краплин.

Що було далі я не знаю: я теж знепритомніла, як і Софі. Здається ми поєднані невидимою ниткою: я відчуваю усе, що з нею відбувається.

Я прийшла до тями. Точно не знаю як довго я пролежала без свідомості. Але точно можу сказати, що настав вечір. Злива закінчилась. Після дощу вечірнє небо не забарвилося у рожево-помаранчевий колір, як завжди, а набуло темно-синього відтінку і лише десь вдалині біля самого сонця виднілися рожеві пухнасті хмаринки.

Минув деякий час, і Софі, яка до цього лежала непорушно, поворухнула кінчиками пальців на руках. Згодом, повільно розплющивши очі, почала кволо підійматись та роззиратись навкруги. Її голова тріщала і розколювалась від болю, а нещодавні події здавалися жахливим сном. Бідолашна дівчина досі не могла повірити в ці моторошні події. Серце дівчини один раз тривожно стукнуло з силою та заспокоїлося, а тіло пронизав крижаний холод: Софі геть промокла під зливою і тепер одяг не захищав її від осіннього вітру. На перший погляд дівчині було холодно лише ззовні, однак це зовсім не так: холод також гуляв у неї в серці. Це могло означати лише одне - Софі залишилась сиротою, і вона це усвідомлювала та знала.

Дівчина розуміла, що треба діяти, але не знала як саме. Не було нікого з ким би вона могла порадитись. Тому залишалось одне - діяти виключно за новим СВОЇМ планом.

Софі ще раз оглянула свій колишній будинок і почала роздумувати до кого звернутись за допомогою. Раптом їй спало на думку блискуча ідея. Дівчина почала шукати ключі від батьківського гелікоптера. Наскільки Софі пам'ятала її батько-вчений завжди тримав їх у кишені брюк, в які був одягнений.

- Софіііі... - тихо хтось прохипів неподалеку дівчини. Голос доносився з руїн і належав чоловікові. Софі хутко розвернулась у бік, звідки лунав фальцет, але нікого не побачила. Там була лише величезна дошка на горі цеглин, а під нею наче мішок якийсь лежав.

- Софіііі... Я... ххххх... тут....ххххх... під дошкою... - знову хриплим уривчастим та захеканим голосом мовив той чоловік. Дівчина не роздумуючи кинулась до тієї дошки та спробувала її підняти і відштовхнути вбік. Вона навіть гадки не мала хто її кличе, але хотіла допомогти. Однак, коли побачила хто саме лежав під плахою, її очі наповнилися сльозами та в них зажевріла надія на порятунок.

- Тату! Тату! Давай я тобі допоможу! Викличу швидку! Тут нікого вже нема! Я тебе врятую. От побачиш! - заблагала Софі, дивлячись на скривавлене тіло батька, який лежав непорушно, прикривши однією рукою бік, і дивився на доньку.

- Не треба... хххх - хрипло відповів Тедор - У мене мало часу... ххххх... Ось! Візьми мої ключі від гелікоптера і тікай звідси куди подалі! Там бензину повний бак, - сказав батько Софі, піднявши руку та відкривши кулак, у якому лежала в'язка. Софі на мить закрила рота рукою та заплющила очі: рука Тедора повністю була пошматована пулями, які пройшли наскрізь, а деякі застрягли в кістці, і забризкана багряною кров'ю.

- Тато! Не залишай мене сиротою! Будь-ласка, ходімо зі мною! Я викличу швидку! Тільки живи! Не думай помирати! Ти мені потрібен! Татуууу! - заплакала гіркими сльозами Софі, закривши руками своє обличчя.

- Я вже помираю! А ти справишся! Я вірю в тебе! - прохрипів Тедор та поклав на цеглину знизу другу червону від свіжої крові руку, яка до цього весь час лежала на животі. Тепер Софі побачила, що його тіло не тільки кулями знівечене, а ще і проштрикнуте залізними дрюками.

- Нііі, татууу! Так не може бути! Ти не можеш померти! Це ж правда? - закричала Софі та взяла руку Тедора у свої і притулила до свого лиця. Однак відповіді вона не дочекалась і не дочекається у цьому світі: Тедор перестав дихати і з його роту полилась гаряча кров, а тіло почало поступово охолоджуватись на осінній вулиці. Софі впала навколішки і заревіла ще гіркіше. Ще мить поплакавши, дівчина піднялась на рівні. Тепер у її погляді вже не було того непорозуміння, страху та тривоги, не жевріла жодна надія і не залишилось жодного сумніву на рахунок того, що вона хоче робити та як діяти, навіть горе зникло з погляду і перемістилось до вуст: лише кінчики рота з двух сторін опустились настільки низько, наскільки це було можливо і повідомляли про тяжкі душевні часи - втрата близьких людей. Скрапнула остання сльоза з її обличчя - і тепер виднілись у її погляді лише жага помсти, сила та рішучість. Мимоволі її руки стиснулись у кулаки, а тілом востаннє прошлося секундне тремтіння. Раптом Софі різко нахилившись взяла ключі з руки мертвого батька та побігла в сторону приватного аеродрому, де Тедор паркував свій гелікоптер.