Невдовзі, м'яко приземлившись на посадкову смугу, Софі витягнула ключі з гелікоптера, таким способом заглушивши його, сховала їх у кишеню висушених часом джинсів та вилізла назовні. Ранок був сонячний, але холодний. На рожевому світанковому небі не було жодної хмаринки. Доносився спів пташок. Тут було настільки тихо та спокійно, що Софі замилувалась жовтою осінньою травою, що вдалині змішувалась з вічно зеленими ялинками лісу, за якими виднілося враннішнє сонечко, яке повільно підіймалося по світло-рожевому небокраю, та не помітила довкола себе багацько людей, вдягнених у вишукані ділові сині, сірі та чорні костюми, з подивом на обличчях.

- Добрий ранок, мадмуазель! Я Вільгельм Джоберті - президент Руни. Дозвольте запитати як панні долетіли до Руни? Хто Вас посадив за кермо? - ввічливо представився та запитав слуга народу.

Софі обернулась до чоловіка, який стояв позаду неї (він був молодим чорнявим хлопцем, якому не більше двадцяти років, одягнений в елегантний чорний костюм з червоною краваткою) і, впевнившись як і що саме говорити, хапнула із жадністю в горло повітря.

- І вам доброго ранку! Я Софі Гріффі - дочка вченого Тедора Гріффі. Прилетіла до вас, щоб повідомити про небезпеку та попросити допомоги для моєї країни.

Слова Софі зацікавили слугу народу Руни і змусили перервати дівчину:

- Я пропоную Вам сісти зі мною у машину та поїхати до мого офісу, де Ви зможете все детально мені розповісти.

- Я б залюбки, але часу нема! Вам також загрожує небезпека!

- Софі, ходімо до машини! Не хвилюйтесь так сильно! Ми Вам допоможемо. Дорога до мого офісу не займе багато часу, а стояти тут у холодну погоду я не можу Вам дозволити, - наполягав на своєму Вільгельм і з цими словами взяв дівчину за руку та повів у напрямку машини. Дорогою ні до машини, ні до офісу вони не розмовляли, наче понабирали у роти воду, однак кожен думав про своє: Софі обдумувала з чого саме починати розповідь про війну, а президент Руни все ніяк не міг зрозуміти, про яку небезпеку говорила дівчина, і це питання його тримало в напрузі, що видно було по його зосередженому та серйозному молодому білому обличчі.

Як Вільгельм і казав, дорога багато часу дійсно не зайняла. За десять хвилин президента та Софі довезли до високого хмарочосу. Здавалось, він був побудований лише зі скла.

Як тільки дівчина вилізла з машини, її повели всередину тієї скляної будівлі та підняли на ліфті на останній поверх у супроводі шести охоронців. Всередині будівля була у світлих кремових та золотих тонах, меблі стояли розкішні, а підлогу зроблену із плитки коричневого кольору так натерли до блиску, що вона могла слугувати за ковзанку.

Останній поверх був у синіх тонах. У доволі просторій кімнаті із масиву дуба стояли ближче до велетенського вікна, від підлоги до стелі, великий письмовий стіл та три стільці з високою принкою, один за столом, а два – з іншої сторони біля нього. На столі з одного краю лежали папери в стопці, а з іншого – три білі офісні телефони. По середині кімнати розташувався обіймистий м'який шкіряний диван блакитного кольору.

- Софі, сідайте де Вам зручніше. Я зараз накажу, щоб Вас переодягли та нагодували, - запропонував Вільгельм і попрямував до телефонів.

- Прошу, цього не варто робити! Ми лише дарма втрачаємо час! - пронизливо та жалісно викрикнула у пів голосу дівчина і цим змусила в ту ж мить сісти за стіл президента.

- Що ж, тоді я готов Вас вислухати, - відповів слуга і на його обличчі турбота змінилась на серйозність. Софі сіла на диван, мало не втонувши у ньому та почала розповідати свою історію війни.

-... і ось я тут. Хочу попросити про допомогу та попередити, що і до вас вони теж доберуться! - рішуче закінчила дівчина. Поки Софі розповідала все що бачила на власні очі, їй хотілося плакати від горя, однак вона себе стримувала. Її переповнювли почуття злості і жалю, відваги та слабкості. На обличчі у Вільгельма одночасно читалися співчуття, збентеження, страх, нерозуміння, подив. Ця історія його приголомшила так, що він не міг вимовити і слова. Софі також не наважувалась порушити цю тишу. Кожен із них роздумував над сказаними словами та майбутнім. Раптом їхні роздуми обірвав гучний дзвінок телефону. Вільгельм, опам'ятавшись, взяв слухавку та у перші ж секунди збліднів. Побачивши вигляд президента, Софі із жахом підскочила. Вільгельм щось натиснув на трубці і попросив повторити все спочатку.

- Вільгельме Джоберті, на нашу територію незаконно потрапили військові іншої країни. Вони просять Вас під'їхати до них і поговорити з їхнім головним. А інакше почнеться війна. І Ви маєте прибути до них протягом години. Це все! Координати скину СМС! Збирати військо? Я ж правильно Вас розумію? - ніжним і в той же час схвильованим голосом розповіла ситуацію біля кордону секретарка президента.

- Готуйте армію! Щоб вона була за двадцять хвилин біля ворогів, але не відкривати вогонь! І повідомте про небезпеку інші країни! Те що казала дівчина - то чиста правда!- відповів суворо і в ту ж мить збентежено Вільгельм і поклав слухавку.

- Ось і настав час допомогти один одному! - тихо і спокійно сказала Софі, подивившись у блакитні очі молодика.

- Що? Як Ви можете мені зараз допомогти?! - розгубився президент і підвищив від паніки голос.

- Вгамуйте свої страхи та злість, будь ласка! І попрошу не кричати більше на мене! - суворо у відповідь просичала дівчина і втамувала злість у своїх очах. Вільгельма вона також змусила охолонути і попросити вибачення.

- Тепер краще, - продовжувала дівчина. - Я розумію, Вам важко повірити, що я спроможня Вам допомогти, але у Вас немає іншого вибору. Прошу Вас: проведіть мене на поле, до ворога. Мені конче треба з ними поговорити! Я не буду вирішувати за Вас долю Вашої країни, але спробую віднайти совість тієї людини, яка обагрила свої руки у чужій крові. За мене не хвилюйтесь: вб'ють - моя вина, а Ви тут ні до чого. Згода?

Софі протягнула руку, чекаючи на відповідь. Трохи пороздумавши, неохоче Вільгельм підійшов до дівчини і потис її.

- Домовились, - печально мовив молодик. - Але я Вас не розумію! Якщо дійсно загрожує небезпека всім країнам, то чом би нам просто всім разом не згуртуватись та не піти на ворога?! Як кажуть, гуртом і батька легше бити!

- По-перше, для ідеального газону варто корінь бур'яна викорчувати, а не паростки зрізати. А по-друге, з людиною спочатку варто спробувати порозумітись, а кулаками махати та кричати - то вже остання справа для людини, - роз'яснила Софі.

- А Ви справді діло кажете! Якщо у нас є шанс зустрітися з корнем, то чом би його зразу і не знищити! Який у нас план? - погодився Вільгельм

- План у мене є! Вам головне не втручатись! Як тільки я помру на полі, Ви повинні піти геть, а інакше буде лихо для всіх! Моє тіло опісля поховаєте на тому місці, де загину. Добре? - можна було подумати, що дівчина від горя втратила здоровий глузд і марить, якщо б я не бачила те видіння.

- Добре, добре! Але Ви так кажете ніби точно знаєте наперед, що помрете саме сьогодні на тому полі. Може Ви ворожка? - з цікавістю запитав Вільгельм

- Помру може на тому полі, а може і ні, однак сьогодні. Якщо розстанусь з життям на полі, то моя місія виконана. В іншому разі мені не пережити цього сорому - і опісля на мене розгніваються мої предки, - рішуче мовила Софі.

Дівчині молодик допоміг піднятися та вони разом пішли до ліфту.