В один з весняних днів, під час шопінгу, Ерік написав Стівену.

"Пам'ятаю, ти казав, у притулку сильна вологість. Я куплю якусь штуку на кшталт очищувача повітря і хочу запропонувати тобі викликати службу дезінфекції".

"Ти серйозно?!! Ні, ти не уявляєш, як підняв мені настрій, друже!! Якщо справді зробиш нам такий подарунок — я буду щасливий!! Але є одне "але". Відправляти поштою досить ризиковано. Вже мав негативний досвід. Було б добре, якби ти привіз його особисто. Я найму дезінфекцію, якщо ти погодишся сплатити, на жаль, ми зараз майже банкрути".

"Оплачу".

Дні йшли за днями, сповнені звичайних турбот, до яких тепер додалася праця у дворі. Сестра висаджувала квіти, ретельно полола клумбу від трави і атласно-жовтих первоцвітів. Будувала плани на літо, корпіла над переліком місць, обов'язкових для відвідин.

— Ну і що з того, що ти їдеш? — Дивувалась вона. — Це відбудеться лише у серпні, а до нього ще маса вільного часу. Мені соромно, що мій брат настільки погано розуміється на нашій історії.

Ерік, у свою чергу, заглибився у вивчення приладів для очищення повітря. Довго шукав те, що б повністю влаштувало його. На таку кропітку роботу пішло багато часу, але Стівен не квапив і навіть не нагадував. Нарешті Ерік обрав ідеальний варіант — вологопоглинач та очищувач повітря, два в одному. Ерік оформив замовлення і прилад прийшов до нього за тиждень.

Стівен був у захваті, побачивши фотографії. Він відразу набрав Еріка по відеозв'язку і вони довго балакали. Стівен просто сяяв і все повторював, що тепер у них нарешті все буде чудово, що Ерік надихнув його на велике прибирання і дуже щиро дякував.

Проте з часом запал його зійшов нанівець, і все частіше в листуванні з'являлися сумні смайли і голосові, в яких Стівен скрушно і скрупульозно перераховував, на що йдуть гроші, як часто і серйозно хворіють діти, скільки багато їдять і потребують та як не вистачає коштів. Ерік дивувався, а Стівен, продовжуючи тему грошей, запевняв, що Гібсон дійсно робить все можливе, намагається домогтися державного фінансування, знаходить спонсорів, проте догляд за більш ніж десятком дітей різного віку обходиться в занадто велику суму, а він, Стівен має "у дошку роздовбатись, але не дати дітям замерзнути чи померти з голоду".

Ерік йшов у поштове відділення, відправляв посилку, і душа сповнювалася теплом через те, що посильною працею допомагає Стівену зберегти дитячі життя.

Якось Ерік прийшов з роботи, сів поруч з Єленою на диван і побачив, що вона гортає знімки на ноутбуці. Притулок, діти, Стівен, знову притулок, знову Стівен…

— Надто веселий. Ніби удає, — сказала сестра.

Ерік здивовано глянув на екран.

— Поговори з ним ще раз по відеозв'язку. Я посиджу тихенько поряд.

"Привіт, Стіве. Чи можу я тебе ненадовго набрати по відео?"

"Так, я більш-менш вільний".

— Що хотів обговорити? — Спитав Стівен. На тлі чулися голоси та сміх. — Не передумав?

— Та ні. Мені здається, я ще більше цього хочу.

— Чудово! До речі, у групі з’явився ще один хлопець. Його звуть Пауль і він швед. Теж уперше їде. Самотній не будеш. Слухай, як взагалі у тебе справи? — Стівен на секунду наблизився до об'єктиву, сідаючи зручніше в кріслі, і Ерік помітив, що ліву брову в нього перетинав шрам.

— Що це в тебе над оком?

— Абищиця! Один недоумок залишив мені це під час бійки у барі. Треба було тоді просто піти... Давня історія та нічого цікавого. О, хто це з тобою?

— Моя сестра.

Єлена подивилася на Стівена довгим поглядом.

— Маю тобі зізнатися, зустрів би в реальності — точно би вклепався. Познайом нас, потеревенимо втрьох...

Ерік представив Єлену, та до розмови вона не приєдналася. Стівен поцікавився, яка в Гетеборзі погода, чи багато собачників і які породи популярні. Потім показав фото свого золотистого ретрівера. Ерік розповів про їхній власний притулок для безпритульних тварин "Щасливий носик" при ветклініці, і що він працює терапевтом.

— О, тепер я зрозумів, чому ти хочеш почати допомагати дітлахам! Спочатку ти працював із тваринами, а потім вирішив прокачати скіл. Ага! Забув тоді сказати: можу скинути мапу з місцем розташування притулку і маршрутом, яким добиратимемося, якщо цікаво.

— Цікаво, — сухо сказала Єлена.

У мікрофон увірвався поклик. Стівен глянув поверх камери.

— Флойде, Семе, кілька секунд! Це мої друзі, волонтери, — ніби зніяковівши, пояснив Еріку. — Ну, все, маю ще багато роботи. Радий був спілкуванню з вами. Гарного дня!

— І як він тобі? — Спитала Єлена, коли Стівен вийшов.

— Позитивний, веселий. Любить собак. Так, усміхається, мабуть, частіше, ніж я.

— Так. Все саме так і є…

Над містом згущалися хмари, коли двері притулку відчинилися і на порозі з'явився Ерік з худим брудним хаскі. Єлена лише ляснула руками.

— Знайшов біля ринку. Бігав і нюхав землю.

— Шукав господаря, отже. А наші тільки-но пішли вигулювати собак.

— Я сам викупаю та нагодую, а потім знімемо.

— Підведи.

Єлена поводила сканером над холкою пса, шукаючи чіпа. Та сигналу не було.

— На ньому нашийник, гляну, може там щось. Ходімо, друже!

Єлена працювала за комп'ютером і слухала, як плескається вода, верещить пес, гучно шкрябаючи кігтями по стінці ванни, і як рівним голосом його терпляче заспокоює брат. Потім — тиша. "Намилює", — здогадалася вона.

Двоє працівників привели із прогулянки собак. У невеликому коридорі одразу стало шумно, дзвінко та радісно-збуджено.

— Поповнення у сім'ї, — усміхнулася Єлена, кивком вказавши у бік шуму води.

Раптом пролунав гуркіт, ніби завалився стіл, а слідом — заливистий гавкіт новенького, від якого перелякалися всі мешканці притулку і навіть заметушилися по вольєрах.

Вільм і Ганс рушили рятувати — Еріка або пса, в залежності від обстановки.

За дві години вони повернулися — змучений мокрий Ерік із двома помічниками та висушений феном задоволений пес.

— Цей малюк так хльостко крутив хвостом, що в мене, мабуть, уже синці на ногах, — сказав Ерік. — Авжеж, і прізвисько в нього підходяще — Біч.

— Кличка на адреснику?

— Прямо на ошийнику й написана норвезькою. Тільки номер телефону не видно через потертість.

— Піднеси-но сюди, може, розберуся…

Але спроби були марні.

— І коли вже люди почнуть кріпити латунні таблички… Начебто навмисне не лишають собі шансів повернути собаку…

Пса посадили проти контрастного фону та сфотографували. Потім оголошення про знахідку Єлена відправила до спільнот із пошуку тварин. Роздрукувала півтора десятки екземплярів і поклала до сумки.

— Їхатиму додому, розклею. А ти чому не на роботі?

— Попросив дозволу завершити раніше. Стан не надто добрий.

— Знову спина?

— Та ні. Замотався. Майже відпочинку не бачу.

Наступного дня була субота. Ерік взяв місткий рюкзак і поїхав до торгового центру збирати чергову посилку, перед цим записавшись до місцевого спортзалу.

Ерік довго і скурпульозно вибирав кожну річ, перевіряючи склад, оцінюючи зовнішній вигляд, особливо якщо вона — на дівчинку і відразу відбраковуючи сорочки та джинси зі стразами — коли вони осипляться, одяг матиме неохайний вигляд. Перш за все увагу приділив капелюшкам.

Через кілька годин, коли він переглянув майже всі полиці у відділі дитячих речей — набрався оберемок кофтинок, усіляких штанів, сукеньок для дошкільнят.

В іншому відділі з не меншою ретельністю він вибрав підліткові сорочки, худі та джинси.

У третьому подивився іграшки.

Насамкінець він дещо підрахував і зрозумів, що далі скуповувати одяг уже не варто. Треба зосередитися на предметах гігієни та медичних товарах.

Коли він нарешті опинився на вулиці, вже було темно. Ерік замовив таксі.

Єлена вийшла зі спальні у піжамі і холодно подивилася на придбання брата.

— Сподіваюся, ти не сам це пер?

— На таксі…

— Я тебе вб'ю, якщо надірвеш спину. Паралізований інвалід мені ні до чого, я ще молода.

Ерік посміхнувся.

— Все гаразд, таксист мені допоміг. Я розбудив тебе?

— Ні, я говорила з Матіасом.

— Він ночує у нас?!

— Телефоном!

— А-а… Я втомився, вибач.

Єлена повернулася назад. Ерік залишив торбу в передпокої, повечеряв на кухні, розмірковуючи, що ще купити і незабаром пішов спати.

Життя неквапливо перебирало добу за добою, як вірянин перебирає чотки, не сильно переймаючись тим, як сильно хтось чекає одного дня.

Ерік працював, двічі на тиждень ходив до спортивної зали. Із Єленою іноді їздили на природу. Вечорами малював, читав, вивчав мову, спілкувався зі Стівеном, Говардом і просто насолоджувався перебуванням вдома.

У турботах і справах непомітно пролетіла весна, настало літо.

Сестра задовго почала готуватися до Мідсоммару — свята сонцестояння. Вона надумала пошити чергову сукню. Еріку доводилося колесити по всьому місту і навіть виїжджати за його межі то у пошуках "тієї самої" шовкової стрічки кольору спекотного неба, то до майстрині з Раннєбергену за "єдиним у своєму роді" вінком із силіконових квітів — не відрізниш від справжніх, то за полотном золотавого льону, яке "зіткали, схоже, ще в десятому столітті", то ще за чимось, поки Єлена невтомно цокотіла машинкою, перериваючись лише, аби заварити чаю або поставити на фон новий фільм. Зшивки у неї були бездоганні, здавалося, мережива тримаються на тканині силою власного тяжіння, без усяких ниток.

Коли закінчилися гуляння і пов'язана з ними метушня, Ерік раптом зрозумів, як скоро доведеться покинути рідну Швецію. І стало сумно, що першу половину урочистостей він, утомлений біганиною, проспав у сільському будинку родички Берти, до якої вони приїхали, а потім йому все раптово так набридло, що він повернувся до міста, не дочекавшись ні сестри, ні закінчення свята.

Настав серпень, багатий на сліпі дощі. Часто у сталевому небі повисала наче прифотошоплена веселка — надто яскрава на тлі сірості хмар.

Нефритово-зріла зелень здавалася омитою не тільки водою, а й юністю, мокре листя світилося проти сонця прозоро-смарагдовим сяйвом, видно було кожний прожилок; іскрилися краплі, блищали і горіли білим вогнем калюжі на дорогах; земля віддавала задуху, озон змішувався з їдким ароматом міста й хотілося літати…

Ерік гуляв вулицями, слухав невгамовний перестукіт, передзвін і часом здавалося, його чорна парасолька — зовсім не пасує такій погоді, але купити іншу постійно забував. Однак думка ця проносилася лише мимохіть, і він крокував далі, насолоджуючись ароматом та блискучою красою. Але все частіше у співаюче серце закрадався світлий смуток.

І ось одного вечора, коли стукаючи по бляшаному підвіконню, розбивалися краплі, на мить перетворюючись на мініатюрні корони, Ерік сидів біля вікна у своїй спальні і дивився у дощ. "Нельотна погода... А що як скасують рейс?" Від думки, що це може статися, робилося якось порожньо. Завжди перед довгою подорожжю до теплої печалі від розлуки з усім звичним домішувалося передчуття радощів майбутнього. Всередині немов лоскотав пухнастий грудочок чистого щастя. Цього ненасного серпневого вечора, за два дні до вильоту, полярні почуття вживалися в ньому, як коти в одному вольєрі, де кожен зі своїм характером, звичками, рівнем стресу... Ні, не боявся. Він розумів, завжди розумів, куди прямує. Проте наперед куплений квиток лежав печаткою на серці. Вперше після далекого дитинства Ерік відчув себе вразливим. Як ніколи жадібно захотілося тепла. Домашнього, звичного. Але сестра спала. Він був зовсім один. Раптом здалося: це вияв слабкості. Він скочив, накинув на плечі дощовик, сунув ноги у чоботи і вийшов на ґанок.

Порив вітру пробрав до тремтіння, здійняв поділ плаща. Пронизливе, напоєне озоном, повітря завжди допомагало відволіктися, зібратися з думками. Дощ шльопав по капюшоні, плечах. Переливався зелений шум дерев. Ерік попрямував піщаною доріжкою в потемнілу дерев'яну альтанку. Годину тому пронісся шквал, і двір був усипаний листям. Повітря як ніколи гостро дихало морем.

У простій квадратній альтанці стояв дух смоли та соснового бору. Позаторік він зробив її за власними кресленнями. Коли закінчив роботу, лишився незадоволений. Все здавалося далеко не таким, яким бачив у мріях. Різьблення — надто грубе, дах — трохи кособокий, форма — присадкувата. Але це був перший досвід і з часом, чуючи захоплені відгуки друзів, сестри та її хлопця, він полюбив те, що створив. Вніс туди розкладний стіл. За ним навчався малюванню, іноземної мови і навіть проспав кілька особливо задушливих літніх ночей, поклавши голову на лікті.

Дощ не припинявся. Крізь щілини даху капало. У кутку на стику дощок тулилося гніздо. Ерік не знав, мешкає в ньому хтось чи ні. Крізь перлинні нитки зливи він дивився на клумбу, над якою все літо працювала сестра. Ця клумба була воістину витвором мистецтва і відбивала тонкий смак господині. Ерік зітхнув усіма грудьми. "Було б добре якби там не було надто спекотно". Потреба в підтримці знову далася взнаки. Він торкнувся скронею дерев'яного стовпчика-підпірки. Далеким припливом знову зашумів смуток. Сад стояв пониклий, пригнічений зливою. Квіти хилили рясні голови до розмитої землі. Ерік вирішив: безглуздо бігти від своїх почуттів, хоч би якими вони були. Це лише почуття і до дій не повинні мати жодного відношення. Його рішення було остаточним та оскарженню не підлягало.

Він визирнув з альтанки і раптом побачив червоні перисті хмари, що тяглися із заходу, як свіжі порізи. Розсердився і пірнув назад. "Чого виліз? Ну чого виліз? Тепер ці... шрами не дадуть спокою. Ну нащо мені треба було це побачити, га?"

Єлена закінчила розмовляти телефоном і вийшла зі спальні.

— Де тинявся у таку зливу?

— Та у дворі… Думав… Багато про що.

Вона зітхнула.

— І як же я тут буду? Зовсім одна?

— По-перше, тобі не чотири роки, — розлютився раптом Ерік, — по-друге, у тебе є хлопець, друзі, ти можеш нарешті поїхати до батьків. Одна точно не залишишся. А по-третє, не тобі нарікати на те, як ти будеш "тут"! Тут якраз все добре звично і мирно.

— От дурень. Як я буду без тебе?

Ерік глянув, ніби стукнули по потилиці.

— Пробач, якось не подумав про це… Й правда, дурень.

— Приготуєш сьогодні вечерю, а то мені ліньки…

— Гаразд. Іди, відпочивай, трудяжко.

Наступного ранку Ерік розплющив очі і подумав: завтра виліт. Завтра. Серце не опалило жаром. Не лоскотнуло всередині пухнасте щастя. Він так звик до своєї мрії та її здійснення, що вона стала буденністю. І більше не викликала світлої радості. Замість неї була нудьга очікування. Здавалося, він багато чого втрачає через це очікування.

Ерік вирішив прожити цей день, як усі попередні. Це був вихідний. Поки сестра спала, він переробив домашні справи, сходив у притулок "Щасливий носик", купив кормів, вирішив вимити про всяк випадок підлогу у своїй кімнаті і сам не помітив, як привів до ладу весь дім, окрім сестриної спальні. На останок полив квіти. Запахло дощем.

Коли робити було вже нема чого, він взяв телефон і почав грати в гонки. На годиннику було два.

Граючи, Ерік підрахував, що за весь час зібрав та відправив хаджарським сиротам приблизно двох кубічних метрів речей. Настрій неймовірно злетів. Він заклав руки за голову і заплющив очі. Потім відкрив сайт "Білого щита" і клацнув на розділ під назвою "Ось таке життя". Став читати нові історії від добровольців, які працюють у Хаджар-Шасі. Цей розділ поповнювався майже щодня.

Увійшла Єлена.

— Слухай, я тут подумала. А нумо махнем у Скансен*? Тільки уяви-но: ходиш простими ґрунтовими дорогами, праворуч — повільно зі скрипом повертаються крила млина. Боже, цей звук, він ніби доноситься з глибини віків! Ліворуч — садиби. А довкола — люди з минулих століть… Жінки у синьо-жовтих костюмах. Чоловіки в жилетах і туфлях із пряжками... А в лавках працюють шкіряники, ковалі... Рай!

— Я ж їду, — нагадав Ерік. — "Махни" з Матіасом. Отримайте задоволення.

Єлена опустила плечі.

— Ну можна ж відкласти твою поїздку? Хай дякують, що ти взагалі згодився. Чи тобі не цікава культура своєї країни? Я б спеціально тобі екскурсію провела.

— Ну, я ж не назавжди, люба. Повернуся і поїдемо. Обов'язково. Я тобі обіцяю. На жаль, я не такий допитливий, як ти. Ну, що ж вдієш…

Сестра тільки махнула рукою та ввімкнула ноутбук. Ерік відкрив наступну історію і почав читати. Чим більше читав, тим сильніше калатало серце.

— Що ти там побачив?

Він простягнув їй телефон із фотографією, де на широкій чоловічій долоні лежала сухенька смаглява ручка, схожа на сухий сучок. Зап'ястя було тонше за палець чоловіка.

— О боже, навіщо ти мені це пхаєш?!

— Ти ж сама спитала.

— Міг би й словами описати!

— Вибач, будь ласка.

— Ох… Та це просто мавпяча лапка. Або воно вже не живе…

— Не віриться? А це — людина. Жива маленька людина. Фото зробив волонтер. Тут і історія є. Вона не страшна, просто сумна.

— Не треба мені. Чергова жахлива стаття, від якої я плакатиму.

— Ну, добре. Побережу твої душевні сили.

— Якщо чесно, той волонтер точно повний дурень.

— Чого? — Він відверто не зрозумів, що мала на увазі Єлена.

— Тримати цю дитину за руку… та ще й без рукавичок… Гидота. Спитай будь-кого, попередивши, що відповіді не дізнається ніхто — почуєш те ж саме.

— Та що з тобою не так?

— Просто розкриваю тобі очі. На об'єктивну картину світу. Не подобається? Мені також, але реальність саме така.

— Мені дико чути від тебе такі цинічні слова. Я про тебе краще думав.

— Твоя проблема у тому, що ти взагалі не бачиш зворотного боку речей. Я наполягаю на твоєму ментальному благополуччі. Все інше — хай вогнем горить. Весь цей бруд і зараза. Моєму братику не треба такого…

— Я бачу зворотний бік! Я розумію, що на мене чекає. І завжди розумів. Мене не лякають ці проблеми! Я зрештою їду не на фронт! Ель-Берді — це тил! Тил, розумієш?!

Сестра підібгала губи. Ерік вийшов у передпокій і став одягатися, тремтячими руками застібаючи гудзики.

— Ти готова на все, аби не бачити всього цього, жити в рожевому світі своїх витребеньок! Віршики, переклади, костюми! Коли ти бідкаєшся, що стейк трохи не тієї прожарки — такі, як ця дитина, роблять останній подих! Можеш сказати: безглуздо відмовлятися від стейка і матимеш рацію. Але ти навіть не хочеш ненадовго розділити інтереси свого брата! Не хочеш торкатися проблем інших. Це, бачите, гидко для тебе! А хтось все життя — у злиднях і хворобах, їсть і п'є те, що ти б навіть до рук не взяла?! Ти черства! Я не думав, що ми настільки різні.

Ерік грюкнув дверима і, у нестямі від злості, поїхав до притулку.

Через півгодини він сів перед одним із вольєрів. Дрімаючи на боці, Біч розплющив круглі блакитні очі, подивився угору, не підводячи голови, і стримано постукав хвостом на знак привітання.

— Що, друже? Сумуєш? Розумію. А я згадував про тебе.

Ерік зсунув клямку і відчинив дверцята. Пес одразу підвівся, вийшов назовні, обтрусився. Обнюхав його куртку і ліг у ту саму позу.

Поклавши долоню на Бічеву холку, Ерік замислився, через що з Єленою сталася сварка. Вона не сказала нічого такого, чого він раніше не чув. Цинічно, але правильно, якщо подивитися з іншого боку. Ерік представив, як виглядала та малеча, за описом волонтера. Брудний, покритий шаром цементного пилу, сизий. У жовтій сорочці, без білизни та босий. З ямами замість щік. Такий худий, що кістки немов ось-ось прорвуть шкіру. Голова у струпах. Більше схожий на прибульця, ледве тримається на ніжках, тремтить. Пищить і тягне рученята до камери, сподіваючись, що це щось їстівне. Волонтери взяли його у хаджарської безхатченки. Вона лежала на дорозі з обліпленим мухами обличчям. Ерік уявив, як прочитав би статтю сестрі і його пробрав озноб. Ні, на неї зовсім нема за що злитися! Далеко не кожен у цьому світі здатний сприйняти біль іншого і в цьому немає вини "байдужого". Він зовсім забув про це, коли був готовий сам.

Біч дивився сумно і відчужено, не звертаючи уваги на інших собак і котів, що прокинулися від присутності людини. Білий з чорним кінцем хвіст трохи тремтів і постукував біля годівниці, повної корму і води.

— Все буде гаразд у тебе, — промовив Ерік, погладжуючи білу густу шерсть. — Не будь таким похмурим, прошу. Тобі це не личить. Ідемо краще погуляємо?

Пес не ворухнувся. Ерік занепокоївся і обережно обмацав його живіт. Той був у нормі — не напружений, не здутий.

— Так вже сильно сумуєш? — Здогадався Ерік.

Він поклав голову пса на коліно і почав гладити. Кожен рух долоні був довгим і повільним: від чола, по шиї, рука опинялася на холці, як на сніговій горі, з'їжджала, мов дитина на санчатах, рухалася вздовж хребта, схожого на кам'янисту стежку і сягала хвоста. Потім плавно переносилася у вихідну точку, і шлях починався заново. Кожен рух нагадував прожитий день або гортання сторінок.

Нарешті у пса трохи покращився настрій. Він потягся, широко позіхнув і мов усміхнувся. Ерік одягнув на нього шлею з повідцем, узяв пакет, совок і вони пішли гуляти.

На другий день Ерік прокинувся о пів на п'яту. Сонце вже здійнялося, але ранковий туман ще не розвіявся. У будинку стояла тиша. "Лалі спить". Ерік одягнув футболку, вітровку та мішкуваті джинси. Вийшов і тихо покрокував на кухню. На столі стояв сніданок — бекон, яєчня, пара тостів під запітнілою кришкою-куполом та його улюблений білий йогурт.

Пролунали кроки і сестра з'явилася у дверях.

— Дякую, рідна, — він міцно обійняв. — Вибач за вчора. Я поводився, як ідіот.

— Їж давай. Запізнишся — знову мізки колупатимеш.

Ерік квапливо сів до столу і запрацював виделкою.

Єлена дивилася, як він їсть, і її очі нагадували Бічові.

— Будеш сумувати? — Спитала вона.

— Що за питання? — Він підвів голову.

Недоречно згадалися шрамові хмари. Він відігнав цю картину. Налив йогурт у склянку.

— Ти снідала?

— Встигну.

Єлена невідривно дивилася йому між брів. Він відчував цей погляд, як дотик пальця. Розгладив кісточкою "складку скорботи".

— Ось, так краще. Побудь веселим хоча б зараз. Таким, яким ти був завжди, — тихо попросила вона.

— Господи, та ти що, ховаєш мене? Я не сумний, а зосереджений. Послухай краще, — Ерік розповів анекдот, і продовжував розповідати, доки на губах сестри не з'явилася тінь усмішки.

Нарешті він видав весь запас жартів, і на обличчя Єлени знову наче наповзла хмара.

— Ну чого ти, мила? Не засмучуй мене своїм сумним виглядом.

В аеропорт прибули лише незадовго до вильоту: потрапили у затор. Ерік нервував і, дивлячись перед собою, постукував пальцем по верхній губі — дитяча звичка гризти нігті перетворилася на нав'язливий жест.

— Забери брудну руку від рота, — почув він і зніяковіло засунув її до кишені.

Потрапивши до аеропорту, він подався на реєстрацію. Єлена йшла поруч, несучи рюкзак.

— Я до літака не піду, — сказала сестра, коли він отримав квиток. — Тут попрощаємось.

— Як скажеш…

Ерік присів у крісло у великій залі і почав квапливо збирати в папку документи, складаючи на коліно те, що знадобиться.

— Так... талон — ось він... паспорт — ось він. Час, час, — Ерік пошукав очима табло, — посадка — через шість хвилин, господи, я не пройшов контроль!

Він поспішно обійняв сестру, дістав ручку з валізи і підхопив за пластикову петлю короб із очищувачем повітря.

— Ой, зачекай! — Єлена щось згадала.

— Та що ще? — Роздратовано спитав Ерік.

— Нічого. Біч знайшовся, — сухо сказала вона. — Вчора написав хазяїн.

— О Боже!

— Він з Норвегії, наприкінці зими мандрував із собакою, і той загубився. Бігав по всім притулкам та лікарням, але не знайшов.

— Ти розумниця, Лалі. Я переймався цим псом. Дякую тобі за таку новину. Пішли. Не бажаєш? Ну добре, бережи себе!

Він перетнув залу і встав у чергу з однієї людини.

Єлена довго-довго дивилася у спину братові, а потім розвернулася і пішла геть.