На фасаді двоповерхового гуртожитку білою фарбою було намальовано щит. Він виднівся вже крізь високі розсувні ґрати. Поруч розташувався великий гараж, до якого вела під'їзна доріжка. Все було оформлено у стилі американського будинку, з відмінністю лише в тому, що всі будівлі були обнесені стіною з колючим дротом. При погляді на цей дріт, Еріку здавалося, він потрапив у застінок.

Він отримав кутову кімнату на другому поверсі. Тут були: раковина, мікрохвильова піч, електрочайник і полиця завдовжки у лікоть, щільно заставлена ​​книгами. Більшість працівників були новачками, знали один одного погано, тому відвідували його лише Бадді та Стівен. Ерік застосовував ранозагоювальний препарат, який довелося взяти з "дитячого" вантажу. Незабаром у нього покращало самопочуття, а рана почала напрочуд швидко затягуватися. Стівен дав йому суму замість вкраденої.

Гуртожиток розташовувався за півгодини їзди до дитячого притулку.

— Чому такий розкид? — здивувався Ерік.

— Стара історія! — Координатор махнув рукою. — Знайшли будинок, що підходив під притулок. Гуртожиток хотіли поставити поруч, але вийшла плутанина з міським управлінням. Спочатку дали добро, виділили місце, потім виявилося, що тут не можна будувати. Але поки вони вирішували, робітники встигли відгрюкати коробку. Сунув горшей, але ці принципові йолопи вперлися — історичний район і й хоч ти репни. Довелося знести і зводити в іншому місці. Але центр видав додатково два автомобілі. Навіть зручно.

У перші дні Ерік часто телефонував сестрі з мобільника координатора, блукав коридорами, сидів у їдальні, знайомлячись з усіма. Але все одно було нудно.

Еріка порядком дістала вимушена безвилазність і через кілька днів він вирішив нарешті прогулятися. З ним пішов охоронець Джаліл. Це був високий смаглявий чоловік із яскраво-чорними спокійними очима. Він трохи кульгав на ліву ногу, і, здавалося, навіть пишався цим. За плечима його покоївся незмінний автомат.

День був похмурий, але душний. Ерік насунув на лице марлеву пов'язку, пройшов кілька кроків від воріт і зупинився, намагаючись зрозуміти, де знаходиться головна площа.

— Тобі треба кудись конкретно? — Запитав охоронець. — Давай допоможу.

— Стривай, дай зорієнтуватися… ну ж бо…

Ерік подивився на стікер, де рукою Бадді було намальовано план району.

— Там ринок, — він показав підборіддям ліворуч.

— Правильно.

— А десь поруч центральна площа.

— Та і є, треба пройти трохи.

Вони пройшли смердючий провулок, вийшли до базару. При погляді на народ, що товпився на площі, Ерік згадав попередження: "Остерігайся злодюжок, їх тут більше, ніж в Америці та Швеції разом узятих". Вони зробили гак, обігнувши площу, наче на ній розмістився левиний прайд, і вийшли на бульвар.

Проте бульваром це назвати було складно. Побитий, у дірах майже білястий асфальт. З боків — лисуваті пальми, зовсім не схожі на ті, що малюють у книжках. Жодної огорожі, на проїжджій частині — тіснота. В обидва напрямки летіли автомашини, рікші, вантажівки, військові джипи... Клаксони гули на всі лади. Біля самого узбіччя протрусив запряжений у візок віслюк. Пішоходи йшли, перебігали дорогу, де попало, і відчувалося, це для них — звичне дійство; світлофори сумно переморгувалися різнокольоровими зіницями, потрібні лише для довершення картини загального хаосу. Городяни поспішали кудись, наче намагалися якнайшвидше вирватися з натовпу і продихатися. Повітря правда було важке і сповнене пилу. У роті все наче покрилося тонким шаром глини, хоч марлеву маску Ерік не знімав.

На безлічі скутерів якимось неймовірним чином уміщалися одразу три, а то й п'ять людей без шоломів та величезні кошики з товаром. Скутери на швидкості лавірували між машинами та людьми, з ревом обганяючи їх. Ерік морально вимотався, ніби провів кілька днів без сну — було важко, майже нестерпно, спостерігати за цим хаосом, щомиті підсвідомо чекаючи на зіткнення, аварію, крик болю, вереск гальм і різкий шурхіт шин. Ерік брів, дивлячись під ноги, бажаючи якнайшвидше відгородитися від усього.

На тротуарі сиділи жебраки і жебрачки. Він затримав на них погляд, але одразу відвів: одна стара, загорнута в кольорове брудне полотно, зовсім не рухалася, затиснувши залізний кухоль в обпалених або обморожених руках. Пальців у неї було менше, ніж десять. Двоє-троє наркоманів курили, сидячи на землі та поламаних ящиках. Їхня відчужена нерухомість кидалася в очі на тлі суєти.

Уздовж бульвару тяглися облуплені присадкуваті чотириповерхівки зі шлакоблоку; ліпилися одна над одною вицвілі і строкаті вивіски різними мовами — ними були всіяні всі перші поверхи. У цій частині міста теперішній вік ніби тараном увійшов у минуле і обидва застигли, без руху та розвитку. Різноманітний шум із голосів, криків, гудків, гавкання, цокота копит, скрипу коліс дратував нерви...

Бульвар привів на площу. Ерік навіть став, настільки несподівано вона постала перед ним, замисленим, у всій широті. Джаліл здивовано підняв брови. Ерік озирнувся на всі боки і побачив сіру будівлю з вежею. Воно мало досить нудний вигляд, і Ерік уголос припустив, що в ньому цілком могло розташуватися відділення пошти. Підійшовши, вони побачили розтріскану вивіску "POST OFFICE".

Одну зі стін займали з десять телефонних апаратів, проте під кожним висіла табличка "Тимчасово не працює". Ерік підійшов до стійки, за якою сиділи дві жінки. Біля них стояв пожовтілий службовий телефон.

— Дозвольте зателефонувати?

— По країні, за кордон?

— У Швецію.

Одна спитала номер, ввела разом із комбінацією цифр і простягнула слухавку Еріку. Він непомітно витер її об плече і приклав до вуха. Промайнула думка, наскільки це незвично і... не гігієнічно. Гудки падали один за одним, як краплі з козирку після зливи. Джаліл сів у дерев'яне крісло, що аж лоснилося, і став чекати.

Серед тиші він чув, як під височезною стелею лунало мірне гудіння — десятки мух кружляли навколо висячих ламп.

Щось клацнуло, пролунав короткий шум, і через кілька секунд Ерік почув сестру. Від хвилювання на мить зник голос.

— Агов, кажіть! Що з Еріком?!

— Лалі, це я… Я добре…

— О боже мій! Який чудернацький номер, я так злякалася… Чого мумлиш, говори нормально!

Ерік здивувався, наскільки голосно чути її голос у гулких стінах поштамту.

— Хотів протестувати і такий зв'язок про всяк випадок, — усміхнувся Ерік.

— Тестувальник чортовий… У тебе точно все гаразд?

— Так, я в порядку.

— Два дні не набирав! Так, я пам'ятаю, що мобільник вкрали, але ж це не привід залишати рідних без звісток!

— Пробач. Стівен працює багато, він не може бігати і діставати мені новий телефон. Ну, що ти кричиш, я же живий.

— А про мене ти подумав? Я ночей не спала, не їла, намагалась додзвонитися, шукала про тебе звістки! Гаразд, що з тебе, розмазні, візьмеш... Харчуєшся точно регулярно?

— Що, на твою думку, регулярно?

— Хоч би тричі на день.

— Мила, по-нашому, регулярно — це раз на три дні. Ти знов забула, де я? Ха-ха! Жартую я, жартую. Харчуюсь насправді нормально. Годують смачно.

— Ну, вибач, що я переживаю. Напевно, воно того не вартувало.

— Досить! — твердо сказав Ерік. — Ти поводишься несерйозно. Скажи краще, як там наш притулок?

— Двох псів позавчора влаштувала, — пожвавішала Єлена. — Позавчора якийсь хлопчик приніс виводок цуценят, каже, батьки не хочуть залишати. Двоє руденьких, двоє чорних — всі хлопчики. Можу фото скинути… а, ти телефон загубив, точно. Я так з ними грала, і за стійкою сиділа — вони у мене на колінах сопіли. Такі теплі, такі солоденькі! А один руденький такий кумедний, ну просто животика надірвати можна — і так скаче, і так стрибає, і гризе м'ячика, і на спинку перевертається, і братиків кусає! А як вони цявкають! Навіть, не цявкають, а як би мурмотять. А до лиця піднесеш — одразу починають вусиками лоскотати, фуркають, носиком до носика тягнутся. А одного разу руденький чхнув прямо Гансові в очі! Ми так сміялися! Шкода, ти не бачиш і не чуєш… Слухай, коли ти повернешся? Мені нудно без тебе, — вередливо простягнула вона.

— Я ще навіть не був у "Тихому куточку".

— А-а… Ну, дивись, не заразись нічим. Це ж безпритульні. Дідько, як згадаю той знімок із маленькою рукою, аж блювати тягне.

— Ти такий самий цинік, як і була.

— Але я маю рацію. І не переживу, якщо щось трапиться, Рікі. Поки що мені не байдуже, де ти і що з тобою.

Ерік глянув на забинтований лікоть.

— Я приїду. Обов'язково. Куди я подінусь...

Він уявив, як повернеться додому після довгої розлуки — неодмінно раптово — відчинить двері своїм ключем, увійде і буденно скаже: "Я вдома. У магазин збігати, поки одягнений?" Ерік засміявся своїм думкам і разом зрозумів: він забув усе, що хотів сказати. Голова була абсолютно спустошена, в душі теплілося задоволення: вони знову чують один одного.

— Не знаю, що казати. Правда, не знаю. Я, як приїхав, все ще не зібрався з думками. Сьогодні вперше гуляв. Спекотно тут, сонце шпарить, як божевільне. Щоправда, сьогодні його немає, але від цього не легше. Тут воно не таке, як у нас. У Швеції — чи тьмяніше чи під кутом світить, не знаю… На вулиці — все квітчасте, яскраве, помітне. Шумно. Не всюди є асфальт. Вивісок море. Машини всі побиті, але знаєш, це якось дуже колоритно і вписується в атмосферу. Люди одягаються досить… мішкувато. Продають що? Фрукти, овочі, крупи, чай, рибу... Це на базарі. Але є магазини. Там все як у нас. Ну, гаразд, не все… Небо таке блакитне, таке високе, аж палає. Підводиш голову — і падаєш у нього. Ну от так…

Сестра помовчала, а потім спитала:

— А скільки там наркоманів? Жебраків скільки? Повій? Чого замовк? Хотів переконати мене, що це чудове місце?

— Таке є скрізь. І тут, і у Сирії, і Туреччини. Для них це нормально. Менталітет.

— Цікаво, чи у цьому смітнику нормальні люди взагалі є? Здорові, багаті? Чи це місто — для найображеніших?

— У країні — війна. Тобі це про щось свідчить?

Сестра знову помовчала.

— Куди ти потрапив, боже мій… Чому вся ця пліснява не може просто зникнути? Щоб такі, як ти, не лізли затикати собою всі дірки…

— Ти людей пліснявою називаєш? — Уточнив Ерік. — Вони ж не винні, що мешкають у такій країні. Не винні, що змушені економити на всьому. На їжу не вистачає. Великі сім'ї та суцільне безробіття.

— Та вони просто ледарі і тупі люди, я ж казала вже! І загажують усе, чого торкаються. Можеш не сперечатися, ти сам це бачиш і виправдовувати їх не треба. Думаєш, я дивилася ті твої фільми в половину ока? Ти наївний, як кошеня. Досі не второпав, що на землі були, є і будуть багаті і убогі. Убогі тому й убогі, що дурні. А хто метикуватий — той має щось. Хоча... Нудьга там, напевно, страшенна. Я права?

Ерік знову подивився на бинт, що виглядав з-під рукава.

— Ну… Можливо…

— Слухай, ти не нічого вживаєш?

— Ні. Із чого взяла?

— А чого такі різкі зміни настрою? То смієшся, то мало не заплакати готовий.

— Ну, сміюся, бо радий тебе чути. А сумувати і так є причини. От і все.

— Ну-ну…

— Ти мені не віриш?

— Це якось дивно. Вдома ти не був таким.

"Завжди був, — подумав Ерік. — Просто ти не помічала, як нічого не помічаєш".

— Щось іще розкажеш? — Спитала Єлена байдуже.

Тут Ерік спохватився, що час розмови може бути обмежений і запитав робітницю пошти. Та лише лукаво усміхнулася.

— Ти з ким говорив щойно? — Спитала сестра. — То жінка була? А вона гарна?

— Чому мені здається, що ти моя дружина?

— Ну, мені все цікаво.

— Подивися знову фільм. Тут — все те ж саме, що й на екрані. Тільки на екрані — абсолютно безпечно. І не смердить.

— Взагалі-то, з вуст очевидця — цікавіше, якщо ти не знав. Тому і питаю у тебе, а не у телевізора. А люди там що, справді всі в лахміттях?

— Звичайні люди. Вдягаються у тьмяні кольори і, гм… мішкувато. Багато національностей. Є і араби, і курди, і білі. Багато військових. Зброя для них звична, як виделка… Що?! — мало не пирснув Ерік. — Мене застрілять? Чого це?

— Та хто їх зна… Взагалі, всі, хто був на війні — божевільні. І не сперечайся. Коротше, все ясно з тобою, — підсумувала Єлена. — От горе моє… Зробив паспорт, здійснив першу подорож за кордон і — куди! Знаєш, ображайся, не ображайся, але я бачу тут символізм. Тільки вирвався з батьківського будинку і одразу — в болото. Ну що ж… мабуть, там і є твоє місце... Я піду, маю важливі справи.

— Це не місце, це... — Ерік спіткнувся на слові, — мрія. Я ж не жити тут хотів.

— Ну, мрій собі, хто заборонить… Тільки щось жодного однодумця поряд не видно.

— Пауль…

— Еге ж, з усієї Швеції "Білий щит" вишукував двох не канонізованих святих — якогось Пауля і мого брата. Як з вас напишуть ікони — приду, помолюся, ага. Коли набереш?

— Коли наступного разу дістануся пошти. У мене ж теж справи. І все найцікавіше ще попереду.

Сестра повісила слухавку. Ерік відчув легкий смуток, наче зачинилося єдине віконце в царстві темряви.

— Скільки з мене?

Жінка кинула погляд на неробочі апарати.

— Ну, залиши, брате, скільки не шкода.

І, відвернувшись, продовжила говорити із подругою.

Коли вони з охоронцем вийшли, налетів гарячий курний вітер, закружив пил, сухе листя і кольорові обгортки.

— Що з тобою? — поцікавився Джаліл. — Та людина засмутила тебе?

— Ні, все гаразд. Просто я вже сумую за родиною.

Раптом у небі пролунав наростаючий шум. Залишаючи білий дим, над головами пролетіла ракета. Ерік завмер в очікуванні вибуху.

Якщо Ви бажаєте дізнатися, що сталося з нашими героями далі, придбайте повну електронну версію рукопису, написавши тут у коментарі або ж зв'язавшись з автором у телеграм @Dove19_2000.

Приємного читання!