Ерік прокинувся, коли дверний отвір світився різким білим світлом і в кімнаті було добре видно. Хтось стояв над ліжком. Ерік повернув голову і побачив Бадді. Його щоку перетинали дві смужки пластиру, що яскраво контрастували зі шкірою.

— Як ти, друже? — співчутливо спитав він, нахиляючись.

— Рука болить... Де ми, вже в місті? Що з нами? Де всі наші? Вантаж?

— Ми майже у місті, заспокойся. У будиночку однієї доброзичливої ​​старої мем. Автобус наскочив на щось типу залізяки. Вірогідно, уламок ракети чи щось таке. Порвало колесо. Водій не впорався та перекинувся. Від удару об землю вибухнув бензобак.

В Еріка перехопило подих.

— Це… це як взагалі називається?!

— Джонс, істерик клятий, думав нас переслідують… Та й шофер уявив себе танкістом: дивитися ж треба, куди преш…

— Я хочу зв'язатися з Гібсоном.

— Стівен уже давно повідомив йому.

— І що з того? Я хочу поговорити із Гібсоном!

— Потеревениш, почекай, дай дістатися місця. І заспокойся, прошу, всі живі, навіть я, на якого ви зі Стівом удвох навалилися.

— Я вимагаю!!

— Та стули ти пельку — людина хвора за стіною! Можливості немає тебе зв'язати з Гібсоном, чи не втелепав?

Ерік замовк.

— Так, навіщо я розбудив тебе. Потрібно зробити перев'язку.

— А чого одразу до мене? Я взагалі-то ветеринар.

— Перев'язка потрібна тобі! Вчора тут була військова лікарка і наклала тобі бинт. Вона їхала разом із солдатами, які нас виручили, — кажучи, він діставав необхідне з ящика-аптечки. — Так професійно повернула тебе до тями. Пригадуєш?

— Начебто, але не дуже… Я пам'ятаю, як головою трахнув по склу...

— І каска врятувала тобі життя, друже.

Бадді почав розв'язувати бинт, але Ерік сказав просто розрізати. Потім прибрав просочену кров'ю вату. Відкрилися дві смужки пластиру, що напіввідійшли від шкіри і були стягнуті швом. Між нитками виднівся вологий поріз.

— О мій бог! — здивувався Бадді. — Слухай, як ти так примудрився?

— Та звідки я пам'ятаю? Взагалі-то не завадило би промити…

Бадді почав копатися в ящику-аптечці. Обличчя його похмурніло.

— От дідько, тут немає пластиру... Бинти, вата, спирт, джгут, порошки, а от пластиру немає...

— Спробуй просто покласти вату та забинтувати. Тільки не туго. Може, попросити сіль та воду для промивання?

Бадді забинтував йому руку.

— Подивимося, — сказав він, зав'язуючи вузлик, — якщо треба — і промиватиму, і перев'язуватиму тебе хоч кожну годину. Але якщо бажаєш, знаходячись у цій халупі, промити рану сольовим розчином — можеш одразу замовити для себе ритуальні послуги.

Він провів, розгладжуючи складки.

— А можна лягти до лікарні, якщо що? Чи відправлять додому?

— На кожного учасника центр виділяє велику кількість коштів. Харчування, проживання, медична допомога, інші витрати. Відлежишся у гуртожитку, прийдеш у норму. Ніхто не жене тебе працювати в перший же день. Торік у групі, до речі, був випадок апендициту. І нічого — всі лишилися живими завдяки нашому хірургу. Взагалі у нас немає випадків захворювань серед волонтерів, лікарів увесь цей час Джонс тримав марно. А лікарні беруть лише військових. Тут іноді навіть пологи прийняти нема кому. Так, смертність велика, але це реалії тутешнього життя. Усі спокійно ставляться до цього.

— Ну, апендицит у мене виключений…

Ерік відчув, наче йому кинули виклик. "Та хіба я не одужаю?! Один клятий поріз!"

— Та й скоро вже повернуться наші медики, — сказав Бадді, — і все буде добре.

— Повернуться?

— Так, Джонс направив їх до Хасеки. Там ісламісти обстріляли кілька кварталів та зачепили тамтешній "Тихий куточок". Є поранені. Вони вже тижнів зо три не можуть виїхати, там напружена обстановка зараз. Він тобі не сказав про це?

— Ні. В нього велике серце, та маленький мозок. Мізерний просто. Як можна? Коли ми говорили про відео — у мене склалася думка, що він — добродушний американський чоловік. Собак любить. А тут…

— Хто ж їх не любить?

— Але я ніяк не второпаю, як могло статися, що волонтерський автобус…

— Ну все, все, друже, не заводься, прошу тебе. А то нас виженуть до біса. Це просто аварія, що незрозумілого? Якщо ти хочеш правосуддя, можу запевнити, винного буде покарано. Я розумію твій стан. Чудово розумію. Але, будь ласка, зараз заспокойся, тобі не можна нервувати. Ти постраждав більше за нас.

З вулиці, крізь сирі глиняні стіни, долинали звуки життя: шум, гомін, гавкіт, шелест велосипедних шин об землю...

— Ти як сам? — Запитав Ерік.

— В повному порядку.

— А хто нас, власне, врятував?

— Курдські солдати. Хіба не помітив прапора?

— Не визначив. А де решта наших?

— Тут, поряд. Скоро поїдемо до гуртожитку.

— А чому ж солдати нас не довезли?

— У них бензин кінчався. Добрі люди підкинули до міста, а самі, мабуть, на одних парах добиралися. Їхня військова частина — неподалік.

Ерік замовк, розглядаючи низьку стелю. Одна з тріщин у глині ​​нагадувала контур Північного моря.

— Є тут дзеркало?

Бадді простягнув йому надтріснуте зеркало у чорній оправі. Ерік прискіпливо оглянув обличчя, провів долонею по колючій щоці.

— От дідько, згорів... Як тепер голитися, невідомо... Слухай, як наш вантаж?

— Майже весь ватаж цілий. Усе — у Стівена. І Мухаммед цілий, водій наш...

Ерік задумався про незнайомого йому Мухаммеда. Ця людина віз їх — шість живих душ і дитячий вантаж. З якоїсь випадковості, а може, помилки, не зумів доставити їх, чимось знехтував, добре знаючи, що кожен крок має бути передбачений наперед. Проте група лишилася жива. Вантаж врятовано і ніхто не залишиться обділеним. Але довіряти Мухаммеду вже не хотілося. А хотілося дати в пику чимось важким.

— Чому Стів не взяв водієм когось із своїх? Я думаю, відповідальність була б вищою.

— Іноземці мають проблему з дорожними знаками, а в деяких місцях так і взагалі розбереться лише місцевий. Що ти віз?

— Одяг, медикаменти, журнали. А їжу хтось віз?

— Так, двоє новеньких приперли купу консервації. М'ясо там, овочі. Вони в іншому будинку по сусідству. Щоправда, холодильника там теж, можна сказати, немає.

— Зрозуміло, — сказав Ерік і, раптом ойкнувши, здоровою рукою почав обмацувати груди.

— Тут у кишені лежав мій паспорт… Фух, ось він…

— Надійно сховай. Щоб ніхто не знав, навіть Стів.

— А гроші?! Вони у валізі були!

— Ніхто не чіпав твою валізу, заспокойся, — Бадді наполовину висунув її, всю обмотану клейкою стрічкою, з-під ліжка. — Ось, глянь та переконайся — не різана, не рвана — надути можна і полетить, як кулька

Ерік полегшено зітхнув і прикрив повіки.

— Що буде з нами?

— Стів дасть вказівки. Але чому я чую у твоєму голосі безвихідь?

— Мені так самотньо. Я рідко від'їжджав з дому та ще й так далеко.

— А тебе хто чекає?

— Сестра. Я тільки зараз зрозумів, як мені не вистачає її. Коли перебуваєш на краю світу — так цінуєш усе своє — рідних, родину, дім. Хто за нами дивиться?

— Стара мем, — повторив Бадді. — Вона заходила сюди, як ти спав, приносила їжу. Вранці з'їздила та привезла кілька пляшок води. Зараз вона у сусідній кімнаті. Її чоловік погано почувається.

— Це не заразно?

— Не думаю, що старість заразна. Хочеш їсти?

— Пити хочу.

— Тут треба пити багато рідини. Особливо у перші тижні.

Бадді наповнив кухоль водою і подав Еріку. Той пив і слухав, що діється у сусідній кімнаті. З неї долинав брязкіт посуду.

— Чому тут користуються свічками? Лампочка ж є.

— Лампочка є, напруги немає. Вимкнули, як завжди. Тут і продукти зберігають у льоху, хоча холодильник — он, — Бадді вказав на холодильник, що стоїть у передпокої. — Та й взагалі — тут живуть єзиди, запалювати вогонь у будинку — це їхні релігійні витребеньки…

Ерік відчув утому, заплющив очі.

— Гаразд, спи, дрихни, якщо почнуть бомбардувати — я тебе розбуджу.

Ерік прокинувся лише глибокого вечора. Довго лежав з опущеними віками, і навколишнє життя поступово вливалося в нього: нюху торкнувся хімічно-терпкий запах плавленого воску; за стіною загуркотіла сковорода, в коридорі почулися кроки і рипнули дверцята холодильника, зашурхотів пакет. Ерік чомусь подумав: цей холодильник давно переробили на шафу.

Він почував себе відпочилим. Однак, пам'ятаючи про болісний досвід, не наважувався підвестися, хоча в душі дуже хотів встати і пройтися. "Цікаво, Бадді тут?" І ніби у відповідь на уявне питання, почув шелест сторінки, що перевертається. Ерік обернувся.

— О, друже, ти прокинувся! Завтра їдемо до міста.

— Нарешті я зможу приступити до роботи, боже, як я на це чекав! Жах, ще ціла ніч попереду, а я вже виспався. Чи можна вийти у двір?

— Не раджу — комарі з'їдять живцем. Їх тут цілі хмари. Чи не замислювався, для чого на ніч натягують пологи?

— Замислювався, звичайно, але так уже хочеться відчути нову країну… вдихнути повітря… послухати птахів…

— Встигнеш, навіть набридне ще. Не забувай про акліматизацію.

— От би хто її побрав! Зайва витрата дорогоцінного часу, не більше.

— Хм… Ти віруючий?

— Ні, але іноді хочеться молитись. Коли особливо тяжко.

— Я ріс у християнській сім'ї, — сказав Бадді, — але їм так і не вдалося наставити мене на шлях побожної людини. А ти звідки взагалі? — раптом запитав він.

— З Гетеборга.

— Німець? Швед... Перепрошую, не дужий у географії. А я з Фултона, штат Джорджія. Своєрідне місце, скажу я тобі…

За розмовою час полетів непомітно. Він слухав про незнайоме американське місто, а думками прямував вузькими вуличками Гетеборгу додому, до сестри.

Раптом він перервав Бадді.

— Слухай, ти не міг би дати телефон? Мій сперли в аеропорту... Хочу заспокоїти сестру, так хвилюється, бідна.

— У мене сідає батарея. Та й навряд чи ти зможеш звідси з'єднатися зі Швецією. Але якщо хочеш, спробуй.

Ерік набрав код країни та номер Єлени. Однак з'єднання не було.

— Що не так?.. — розгубився він і подумки проговорив його, згадуючи.

Знову ввів ту ж саму комбінацію, зосереджено стежачи за цифрами, що відображаються на екрані.

— Треба ще щось, — зрозумів Бадді. — Код міста. Спробуй. Я телефонував за кордон лише через інтернет.

— Сигналу тут, звісно, ​​немає?

— Та він тут не в кожному мегаполісі є, чуваче!

Ерік набрав обидва коди, але в цей момент мобільний повністю розрядився.

— Ну от і все. Заряджу в гуртожитку, тут як пити дати згорить. Скажеш Стіву, дасть свій другий мобільник. До речі, у центрі є поштове відділення, звідти також можна зв'язатися.

— Знатиму, — вдячно усміхнувся Ерік.