Книги
Всі
Вірші
Всі
Lorelei
Не відаю, чом мене сум обіймає,
І плаче в душі вікодавня струна;
В скрижалях думок наче мара витає —
Од давньої казки спокóю нема.
Схололо повітря, і день швидко сплинув.
Задумливо Рейн безупинний пливе.
Убрáна промінням вечірнім вершина
Та сяйвом чаклунським втішає себе.
На троні скелястім — вродлива дівчи́на,
І золото коси летючі вкрива.
У вбрáнні палаючім дика царівна,
І пісня їй груди звабливі здима.
І голос могутній, неначе сам Рейн.
Леліє дівчи́на косу гребінцем.
Проводить — співає, спів ллється ключем
І ніби округи квітчає вінцем.
Рибалку в човні в його злую часину
Журба гострозуба до серця пройма.
Він дивиться вгору, та не на вітрила!
Під ним — вже могила, не буйна вода.
О скелі розіб'ється вщент утлий човен,
Рибалку поглине лихий водограй!
Убивчій наспів уперéдить плач вдóвин.
В тім винна лукава з ім'ям Лореляй.
3
3
320
Хіба тебе жінка земна народила?
Хіба тебе жінка земна народила?
Це статись, кохана, ніяк не могло!
Ти з серця троянди багряної вийшла,
Омила роса тобі світле чоло.
Хіба тебе жінка земна народила?
З'явилась ти з крапель осінніх дощів.
А може, із хмари, що валом котила,
Спустилась на землю на крилах птахів.
Хіба тебе жінка змогла б народити?!
Не втримала б бідна в собі ту вагу:
Із золота ти Всемогутнім відлита,
Хоч маєш і серце, і душу живу.
Хіба ж тебе жінка земна народила?!
Не вірю! Ти — квіточка. Мати твоя
Лише до тендітних грудей притулила Тебе, запаливши жагу до життя.
1
3
231
Чому з'являються зорі?
Нас було троє — ти, я й нічний Київ.
Чекала на ранок далекий планета.
Спитала я: "Що там у небі зоріє?.."
Не відповіла ти: рвонула ракета.
...Палали зіниці домів, що померли
У сні і зосталися тільки в думках.
Лишили по сóбі лихі "Іскандери"
Роз'ятрене серце і цéгляний прах.
З тобою розмова була, пам'ятаю:
"Підеш на нульовку, тендітна і сміла?
Та що скажеш мамі?!" "Мамуля вже знає".
"Не йди ж, моя мила!" "Країна чекає".
…Як через плече у чужому районі,
Дивилась у небо. Дощу рікошет
Тієї весни був так дивно солоний —
То кров цебеніла із ран від ракет.
Тягнулася вічно та швидко майнула
Вогнéнна весна. Під вірш Кобзаря
Я глянула в небо та тугу відчула:
І звідки ж з'явилась там нóва зоря?..
...Зосталися двоє — лиш я й нічний Київ.
Дотліла у скорбних вустах сигарета.
Що поруч з тобою так ясно зоріє?
Не відповіла ти. Блиснула комета.
1
1
238
