…Свідомість поверталася повільно. Там, де він лежав, стояв солодкуватий млосний дух пахощів. Еріка воскресив гострий біль у лівому лікті, що струмував по всій руці. Насилу розліпив повіки і побачив… темряву. Це налякало, здоровою рукою він протер очі, але видніше не стало. Лікоть горів, наче по шкірі щоразу розмірено проводили ножем.

Лише через певний час очі прозріли і, наче в тумані, з'явився обрис відчинених дверей, фіранки і силуета канделябра на столику. Поруч із канделябром — металевий кухоль. Від думки про пиття рота відразу наповнила в'язка гіркота. Серце гупало туго, насилу переганяючи загуслу від спраги кров. Скупий піт рідкими краплями збігав по скронях і шиї. Ерік хотів-но попросити води. Горло зімкнулося і розімкнулося болісно і майже беззвучно. Кімната була порожня і ніхто його не почув. Витративши на цю спробу останні сили, він опустив повіки, зі страхом відчуваючи власне безсилля і знову забувсь, провалившись у гарячу безодню. "Треба підвестись, треба підвестись, треба підвестись..." — виник нізвідки голос у голові. Ерік зробив зусилля, підвівся з ліжка, водночас дивуючись, як це вдалося. Кухоль стояв так близько. Він спробував дістати, але щось не пускало. Пролунав шум, а може, голос. Ерік здригнувся і ніби кудись провалився. Розплющив очі і зрозумів: він в ліжку. Сон був такий реальний. Пульсувало: так легко встати, легко взяти кухоль і напитись води, так легко, так легко… так легко…

…Ерік знову наблизився до столу. Простягнув руку. Але вона хапала лише повітря. Проходила крізь текстури кухля. Він зробив крок, але під ногою раптово провалилася підлога і він, знову здригнувшись, прокинувся. Забинтований лікоть упирався в ліжко, робилося ще болючіше. Він зі стоном змінив позу і опустив повіки. Потягло у темряву.

…Знову опинився біля столу. Простягнув руку. Міцно взяв кухоль. Але сотні дрібних сколопендр з нього миттєво кинулися вгору по зап'ястю. Охопила огида, залізний кухоль полетів геть, з неочікуваним скляним дзвоном розбився десь за спиною. Сколопендри сягли ліктя і його повільно обпалила нова хвиля болю.

У кошмарі час мчав з приголомшливою швидкістю, здавалося, він уже багато стрімко промайнувших годин лежить на продавленому матраці, то вертаючись до тями, то знову занурюючись у чорноту й одне й те саме нудотливе у своїй циклічності видіння постає знов і знов. Спрага перетворилася на нав'язливу ідею.

Якоїсь миті з поволоки виникло обличчя. Сестра дивилася злякано, вії тривожно тремтіли. Вона обмахувала його лице. Він прохрипів щось шведською, не почувши власного голосу.

Він бачив мокрі вугільні пасма на лобі, чуттєвий ніс, великі губи, але у напівзабутті не надав ролі цим деталям. Він був упевнений, що поруч — сестра і не міг збагнути, чому вона не розуміє його. Спускаючись поглядом нижче, він несподівано помітив ліворуч від губ довгий шрам. Цей шрам струснув все його нутро і прикував увагу.

— Що трапилося?!

Жінка, зрозуміла, що він дивиться усвідомлено, випросталась і закрила обличчя клітчастою хусткою. Статна, у мішкуватій формі попелястого кольору, портупеє і з строкатим поясом, поверх якого — солдатський ремінь із масивною бляхою. Коли вона повернулася, Ерік помітив: її плече замотане чимось схожим на бинт, а жилетка потемніла, наче від вогню.

Жінка піднесла до його губ флягу і він не зміг думати більше ні про що… Ерік намагався дістатися води, соромлячись своєї безпорадності та метушливості. Але ось перший блаженний ковток, такий швидкий, що майже непомітний. Наступний... наступний... З кожним вливались нові сили — саме життя. В зеніті ейфорії промайнула думка, що він єдиний, хто зумів сягти нірвани, не скинувши земних уз. Краєм вуха Ерік почув низький жіночий голос, що з акцентом говорив англійською. Він не встиг зрозуміти, що вона сказала.

Нарешті, коли у флязі не лишилося ні краплі, військова з великою обережністю опустила Ерікову голову на подушку. У поле зору потрапив широкий ремінець годинника на зап'ясті і замотане брудною ганчіркою плече. "Бинти… — подумалося йому. — У мене є бинти..." Він напружив пам'ять, згадуючи, куди поклав речі; заболіла голова. Аеропорт... Сила народу... Страх... Чоловік у величезній панамі... Що він зробив? Здається, цей чоловік взяв у нього по черзі рюкзак, валізу і короб, крекнувши, підняв на багажну полицю... Автобус… Розжарений степ... Удар, після якого почалося пекло... Рок, що стрімко мчав по рейках часу у точку невороття. Примара аварії постала перед Еріком. Немає в нього більше бинтів. Нічого немає... А як же діти? Вони ж чекають. І — ця жінка. Вона закрила його і вона поранена. Але бинтів більше немає... Як дивно і недужо вона рухається — плече наче окостеніло в одному положенні. Напружена поза — їй боляче. Чому вона прийняла вогонь і уламки, які летіли в нього?

Ерік опустив повіки і провалився. Уві сні він знову мчав в автобусі, так стрімко, що, здавалося, обганяв час; давила сила тяжіння, було важко дихати, тіло боліло; вітер обпікав обличчя, вриваючись у люк, а за склом неслися сірі руїни якогось знищеного міста. Еріка мучив страх, наче він знаходився в одній кімнаті з мерцем, але, навіть зібравши всі сили, він не міг відвести погляд від вікна…

Нескоро примара відступила. В якийсь момент Ерік перестав стогнати і метатися, а сон став схожим на камеру-одиночку.

...Коли він прийшов до тями — дверний отвір уже був темним, а по кімнаті розливалося жовте миготливе світло свічок. Стояла задуха і до ароматів примішувався терпкий запах воску, але дихалося без зусиль. Над ліжком був натягнутий прозорий полог. Ерік довго лежав на спині без руху, прислухався до глухого осередку болю в лікті і тонкого невловимого писку всередині голови.

Він намагався зрозуміти: навколо справді тиша чи він усе ще оглушений. У полі зору темніли стіни та низька стеля з розмитою чорною плямою в центрі. Ерік не відразу зрозумів, що це лампа під залізним обідком. Іноді нюху торкався запах паленого волосся. Це згоряли комахи, якими кімната була повна. "Де я?.. Що це за будинок такий?" Повільно, крізь біль у затеклій шиї, повернув голову. Шелестіння об подушку невимовно втішило. Слух вернувся! Ерік підчепив пальцем пружину, що стирчала з матраца прямо під долонею. Пролунав вібруючий дзвін. Щастя вразило, як постріл. Ерік із захопленням чіпляв і чіпляв пружину, щоразу сильніше, насолоджуючись наново набутою здатністю чути і перевіряючи, наскільки вона гарна. Тут він помітив навпроти інше ліжко, теж покрите пологом, яке нагадувало чийсь смертний одр. Ерік винувато припинив своє заняття. Хто там лежить? У пам'яті один за одним випливли образи товаришів. Стівен... Бадді... Ще кілька безіменних облич, які він побачив уперше. Що з тими людьми? Вони живі?

Ерік хотів було змінити становище, але раптовий біль у забинтованому лікті грубо нагадав про себе. Він злякався і завмер. "Що з моєю рукою? Чому вона така немічна?!" Ерік зрозумів, що не може підняти її і одразу пошкодував, що ворухнувся: тіло знову заболіло, глухо, але загрозливо. На лобі виступила роса і незабаром почала скочуватися по скронях, зникаючи у волоссі, що миттєво стало колючим. Ерік відчув себе дитиною, якій спочатку вручили цукерку, а потім невідомо, за що дали ляпаса. Він заплющив очі і почав, майже непомітно ворушачи губами, читати молитву.

Нарешті біль пройшов. Ерік отримав можливість думати про щось, крім свого стану і згадав дім. Єлена... Що вона робить тепер? Вони ніколи не розлучалися. Навіть на відстані завжди тримали зв'язок. А тут...

Він наче відчував сестрин настрій за багато сотень кілометрів і страждав від неможливості повідомити про себе. Серце стислося від усвідомлення гнитючої самотності на чужій палаючій землі. Картини всього звичного, рідного, близького клубочилися в душі, жалили, як осиний рій. Розрізнені кадри подій плуталися, перемежуючись з порожнечею, рвалися, як тонке осіннє павутиння...

Ось у пам'яті з'явилося обличчя військової, що дала йому флягу. Ерік почав згадувати деталі того, що трапилося після фатального удару…

...Салон, тіла одне на одному. Провал... Він на дорозі. Автобус перекинутий, мов іграшка. Комусь допомагають вибратися солдати, і щось, відчайдушно шукаючи вихід, б'ється в його голові... Знову провал... Що взагалі сталося, поки він дрімав?

Останнє, що запам'яталося з того епізоду: військова укладає його на м'яку нагріту землю і затуляє собою, а потім уже не удар, а справжній вибух.

Ерік усвідомив: навряд чи колись побачить цю жінку. А поряд — війна…