Єлена зазирнула до кімнати вже одягнена.

— Еріку, іди у машину.

Брат закрив ноутбук і швидко зібрав волосся в петельку.

У передпокої встромив ноги у чоботи, збіг по заіндевілих сходах, одночасно з сестрою сів на заднє і, коли коротко пружно грюкнули дверцята, відчув, наскільки близько стало щастя — прямо рукою сягнути.

З ними були друзі — подружжя Томас і Магрітт Янсони.

Повз пролітало засніжене передмістя: ошатні будиночки, оточені блакитними пухівками дерев, чергувалися з суцільними білими полями. Чорна стрічка дороги лежала чиста і контрастна сніговому полю, що переходило у молочне небо — прямо серце співало від естетики зимового мінімалізму.

— Ну як, задоволений? — Спитала Єлена. — От і їдемо на твій кемпінг. Наче не можна було в місті відзначити. Ну що тобі на місці не сидиться?

— Лалі, ти така молода, але тільки б побурчати.

— А як інакше, якщо дехто проміняв новорічне байдикування на виживання у лісі? Дістань чогось поїсти.

Ерік розстебнув сумку, що стояла поруч, і простягнув сестрі бутерброд.

— Мені теж, — озирнулася Магрітт.

Наступні кілька хвилин у салоні панувала мовчанка.

— Все-таки ти молодець, — нарешті промовила Магрітт. — Витягнув у похід. Ні, правда, все, що робиться — то на краще. Могли, як завжди, вештатися містом, а так їдемо на природу.

— Авжеж, — озвався Томас. — Якби лишилися, ти б сказала буквально таке: могли мерзнути в наметі, а так — музика, веселощі, смачна їжа. Ти ж бачиш тільки хороше.

— Не вважаю, що це погано.

— Треба дивитись об'ємно.

Вони прямували до узбережжя.

За дві години з'явилося сонце. Автомобіль нарешті загальмував посеред білої галявини, де за тонкою стінкою заіндевелого бору глухо шумів прибій. Встановили намети. Погода була безвітряною і дівчата впоралися без допомоги. Ерік і Томас зайнялися багаттям. На невеликому п'ятачку прибрали сніг, по колу уклали кілька каменів, а центр вистелили зім'ятими сторінками старих журналів, кинувши зверху таблетку сухого спирту. Незабаром вогонь, досхочу нагодований дровами та гілками, затріщав на повну силу.

Магрітт дістала з багажника закопчену саджу. Її встановили прямо на каміння і Томас почав наливати олію. Роздався тріск та шипіння, і в повітрі запахло смаженим насінням. Магрітт принесла каструлю зі шматочками маринованої яловичини. Підняла кришку, розгорнула пакет і вдихнула аромат.

— Божечки, просто здуріти можна... У такі моменти дійсно хочеться стати звіром. Єлено, не допомагай, я хочу зробити все сама.

Коли олія достатньо вже розігрілася, Магрітт стала щипцями по одному опускати у саджу жовтогарячі шматки. Пекучій жир бризкав на сніг, залишаючи дірочки. Незабаром весь він біля вогнища став схожим на ніздрюватий сир.

— Ми гуляти! — Весело попередила Єлена. — Я так хочу подивитись на зимовий ліс. Впораєтеся тут одні?

— А що складного? Тільки, здається, м'яса приготувала дуже багато.

— М'яса багато не буває. З'їмо, — заспокоїла Єлена.

Ерік взяв камеру. Брат і сестра попрямували через галявину до негустого лісу, що голубів неподалік. Повітря дихало йодом.

— Ходімо на берег! — Гукнула сестра.

— Ні, не можна, — м'яко заперечив Ерік. — Там вітрюган.

— Прошу тебе!

— Жалкуватимеш.

— Ото вже зануда!

— Хочеш провалятися з грипом тижнів зо три? Ні? От тоді йди прямо, не повертай.

— Дай хоч подивитись.

Вона зупинилася, дивлячись на всіяні болісно яскравими відблисками далекі хвилі. Смуга дерев та білий пляж відокремлювали їх від води.

— Так і бачу рибальські сараї на березі, — мрійно промовила вона. — Ще — занесені снігом човни... зледенілі кімлі... Так хочеться іноді посидіти в одному з таких сараїв, слухаючи шум негоди, прибій і уявляти себе рибалкою, що перечікує шторм…

Ерік лише посміхнувся.

— Пам'ятаєш, як їздили пірнати зі скелі? — Спитала Єлена. — Просто серце розривалося від тієї краси.

— Звичайно, пам'ятаю. Як ти злякалась і не пірнула.

— Та годі тобі нудити! А та кристальна синь, глибока-глибока, що можна дістати аж до центру Землі, пам'ятаєш? Якщо довго дивишся — раптом робиться моторошно, наскільки високо стоїш. А вдалині — все скелі, вкриті лісами... Серед них стародавні єгері полюють на кровожерливих вепрів. І так дивно розуміти, як мало все змінилося з часів вікінгів.

— А ще бачити снігові шапки гір, лежачи в теплій воді... точніше, воді, яка тепліша за повітря.

Перед ними з'явився розлапистий кущ дикої горобини. На кожному, неймовірно яскравому, кетязі біліла снігова гірка.

— Тільки-но глянь, — видихнула сестра.

Снігурі, мов бісер, обсипали кущ, дзвінко цвірінькали, сперечалися і штовхались, діловито цапаючи гостренькими дзьобиками червоні і оранжеві ягоди. Ерік задумався, роздивляючись птахів. Перед уявою виникла картина: у землю впало зерно. Яким було небо, яким було море, коли пробився паросток цього куща?.. Скільки туристів так само зупинялися перед ним і про щось раптом замислювались чи не замислювались, а продовжували жити дійсністю, милуючись творінням природи.

Ерік розчехлив камеру та прицілився. Зробив знімок. Але все було надто мізерним: і ягоди, і птахи, і сам кущ. Він ступив зі стежки ближче і несподівано провалився по коліно, проломивши наст. Снігури в мить сполошилися, охоплені суцільним переляком, і розлетілися геть. У повітрі стало так тихо, що задзвеніло у вухах.

— От же ж ведмідь! — Єлена повернулася до нього спиною і швидко пішла далі.

— Лалі!

— Налякав пташок, а вони, певно, голодні були.

— Стій, — Ерік наздогнав її.

— Ні, ти — ведмідь! Я тебе боюся.

У відповідь він простяг п'ятірню, мов пазуристу лапу, але Єлена вивернулася і побігла стежкою. Він кинувся слідом. За кілька кроків схопив, і вона, не втримавшись, повалилася в кучугур. Ерік впав зверху. Сестра реготала і бризкала снігом йому в обличчя. Мороз стояв міцний, стиснуті в кулаку сніжинки не злипалися, а гостро мерехтячи в променях червоного сонця, летіли, як жменя гліттеру. Ерік дивився на їхнє сяйво і щось ностальгічне здіймалося у душі з кожною жменею, далеке-далеке, наче з глибокого дитинства. Він загадався і не помітив, як Єлена перестала борсатися.

— Холодно, — сказала вона.

Брат і сестра взялися за руки, як діти, готові увійти в казковий ліс, і ступили під пухнасті крони сосен, що тягнулись угору. Бор йшов у похмуру блакитну далечінь, стовбури всі частіли й частіли.

— Тільки не тікай, — тихо попросив Ерік. — А то загубимо одне одного.

— Ти послухай-но, яка тиша...

Навколо стояла глибока срібна тиша. Здавалося, так тихо не може бути у живій природі. Все було нерухоме: і зачаровані білою магією дерева, і кожна гілка, і всяка бурулька, і сірі камені, і навіть саме терпке смолисте повітря. Лише зрідка в вершинах блискала й зникала срібляста шубка білки, з ледь вловимим дзвоном падали крижані кристалики, і знову все стихало і завмирало. Вони йшли далі. Картини лісу змінювалися, залишаючись схожими одна на одну, як дві ягоди горобини.

— Правда, затишно думати, що тут живуть тролі? — Пошепки спитала Єлена. — Все це каміння — то тролі, яких застало сонце.

— Ага, — так само пошепки відповів Ерік і йому захотілося повірити в це.

Він уткнувся носом у рельєфний стовбур велетенської сосни і видихнув. Трохи зігріта кора віддала в'яжучу запашну гіркоту.

— Морозом пахне, — сказав він.

— Святом, — сказала сестра.

Раптом неподалік, над головою пролунав механічний шум. Ерік і Єлена спершу завмерли від переляку, але потім так і зареготались.

— Канатка! Я й забув, що тут проходить канатка.

Кабіна майнула серед гілок і зникла. Далеко за верхівками ялинок виднілася вежа з двома колесами.

— Хочеш покататися? — Спитала сестра.

— Мені й тут добре.

— Який ти!..

— Який? — Ерік хитро зазирнув їй в лице, маючи намір не відставати, доки не отримає відповіді.

— Та нудний! Не намагайся звалити мене! Я стійка. Ой, слухай, як темнесенько! Наші вже зачекалися, пішли. Все, я грітимуся у наметі. І не вилізу.

— Хіба ти хочеш зустріти Новий рік у наметі?

— Ти ж сам хотів, на кемпінгу...

— На природі! — Розтлумачив Ерік. — На самому краю землі, серед сосен, і щоб довкола оживали міфічні істоти й снували тіні.

— Язичник.

— Нехай так, — погодився він. — А тебе наче виростили в інкубаторі і лише вчора випустили.

— Не верзи дурниць! Я теж язичниця. Лови!

Сестра побігла просто по кучугурах, зав'язаючи по коліно, в обіймах веселого жаху і жагою не здаватися до останнього подиху. Єлена була витривалою і сильною донькою Півночі, але навіть вона згодом почала втомлюватися. Ерік навмисне відставав, час від часу вигукуючи бойовий клич вікінгів, і в цю мить йому хотілося думати: вони зовсім ще маленькі, щасливі й захоплені без причини — від самого життя.

Зовсім непомітно вони знову опинилися на галявині, біля куща горобини.

Єлена дійсно трималася стійко, хоч було й помітно, наскільки важко вже давався їй кожен крок. Ерік, бачачи такі старання, дозволив сестрі вийти переможницею з божевільного забігу. Нарешті ноги відмовилися їм служити. Брат і сестра з розгону кинулися на кучугур і завмерли, важко дихаючи. Сніг обпікав палаючі обличчя.

— Скільки пари! — Ледве вимовила Єлена. — Таке почуття... що я можу розтопити... весь лід у Швеції...

— По-перше, не дихай ротом. А по-друге, яке щастя, що не можеш... А то б із задоволенням зіпсувала всім Різдво.

— От дурень!..

— Та в мене ж освіта!

— Значить, освічений дурень... Але я люблю тебе. Невідомо, за що, правда...

Ерік поклав долоню їй на щоку.

— Це краще за сніг.

— Все, вставай, — Ерік підвівся і простяг руку. — Застудишся.

— Таку мить зіпсував…

— Чого зіпсував, тепер ти ближче до зірок, ха-ха. Роздивишся те, чого не видно із землі.

Тим часом на галявині мірно потріскував вогонь і поширювався божественний аромат смаженої яловичини, перемішаний із запахом диму та розжареної смоли — Томас підклав у багаття соснові гілки. Магрітт, не відходячи ні на хвилину, помішувала лопаткою м'ясо, що ввібрало у себе масло, яке не встигло вигоріти — на самому початку саджа разів зо два спалахувала, але Томас без паніки накривав її алюмінієвою кришкою і вогонь відразу зникав. У Магрітт навіть затекли ноги, але вона справно перемішувала коричневі немов гумові шматки соковитої яловичини, перевертаючи їх з боку на бік у киплячій олії. Підійшов Томас.

— Суцільний канцероген, — кивнула Магрітт на м'ясо.

— Але ж тільки раз на рік!

— І де, цікаво, їх носить? Невже пішли на пляж?

— Навряд, Ерік би не пустив. Напевно, шурхають лісом, гномів шукають.

— Томе, дай-но лоток із приправами.

Він дістав із багажника дерев'яний короб, що складався з кількох десятків комірок. У кожній — пластикова коробочка зі спеціями. Магрітт було ліньки вибирати і вона просто витягла з кухонної шафи весь ящик.

— Єлена наче заміж збирається? — Промовив задумливо Томас. — Цікаво, чого тоді свого Матіаса не покликала?

— Вона взагалі не кличе його на такі вилазки. Каже, у нього інші інтереси.

Томас сів поруч із дружиною і поцілував крізь холодне волосся у скроню.

— Ерік такий романтик, — сказала Магрітт. — Але ж настільки дисциплінований. Я б ніколи не змогла так планувати день. І робота у нього, і курси, і хобі, і подорожі, і відпочинок. І все з таким задоволенням. Я б уже давно здулася, як м'яч.

— Та я тебе й таку кохав би.

Тим часом стемніло. Чисте небо стало сапфіровим, а нерухомі заіндевілі дерева — схожими на графічний малюнок. У лісі морок швидко згуснув. Сніг ніби покрили тонким шаром синіх чорнил. Ерік встиг зловити ті самі моменти сутінок, коли все виглядає моторошно-казковим, але ще не дуже темно для зйомки. Зробивши декілька фото, він підняв голову і замилувався.

— Глянь, які зорі…

— Ой, впала одна!

— Я чув, що в наших широтах зараз видно метеоритний дощ.

— Ніколи не розуміла цих назв. Як на мене, дощ — це зірка за зіркою, а не раз — у півгодини.

— З погляду Всесвіту — все-таки дощ. Ми, люди, просто надто маленькі...

Вони попрямували галявою.

— Скільки до дванадцятої?

— Годин вісім, гадаю.

— Ходімо швидше, — сказала Єлена. — Я страшенно хочу їсти.

Підходячи до наметів, вони почули збуджуючий апетит запах диму та гарячої їжі.

— Магрітт кинула жменю приправи, — впізнала Єлена. — Можна подумати, що вона не в лісі, а вдома на кухні.

— Так, але готує вона чудово.

— Побазікай мені!

З намету з'явилася Магрітт.

— Ой, які мокрі! Швидко переодягатися: задубілі тіла нам ні до чого.

— Це Рікі мене виваляв, сама б я — нізащо!

Цілих вісім годин до моменту, за яким вони всі приїхали сюди! В очікуванні час тривав довго. Хлопці встигли і поїсти, і допомогти дівчатам по "господарству", і наколоти дров, бо привезені з собою швидко закінчилися. Ерік навіть подрімав в їхньому з сестрою наметі. Коли він прокинувся, а точніше, його розштовхала Єлена, розлючена, що він ліг на її щоденник — не тільки в лісі, а й на галявині давно стемніло. Він одягнувся, вибрався назовні і озирнувся, щулячись. Світло від багаття робило темряву ще густішою. На вогонь стояв і задумливо дивився Томас, запхнувши руки глибоко в кишені.

— Як справи, Томе? Все в порядку?

— Так. А що?

— Здалося, ти засмучений.

— А-а… Ні, просто багаття гіпнотизує. Дивлюся і дивлюся, важко відірватися. Тобі теж? Все-таки колись людина була звіром.

— Чи метеликом, — сказав Ерік.

По обличчях бігали жовті та червоні відблиски.

Ерік неквапливо покрокував і згодом дійшов до краю. З одного боку галявина обривалася стрімким спуском у долину, і в білій перспективі лежало село. Від нього здіймалося затишне жовте сяйво. Ерік довго-довго стояв над урвищем і вдивлявся в розсипищі золотих вогнів, що перемигувалися, де за кожним одне або кілька сердець передчували довгоочікувану мить. Здавалося, Новий рік запізнюється у ці віддалені місця, у села, розкидані по узбережжю, зовсім не підозрюючи, що тут на нього чекають з не меншим нетерпінням, ніж у великих містах. Ерік навів об'єктив. Впіймав фокус. Крекнув затвор. Але рука дриґнулася, і фото вийшло розмитим. Ерік знову прицілився. Тепер знімок удався.

Різкий порив морозного вітру висік сльози. Від вогнів потягнулися промені, спотворюючись, тремтячи і здавалося — це у гарячковому світлі пожеж палає місто з висоти пташиного польоту…

…Третій рік у далекій Арабській Республіці Хаджар-Шах триває війна.

Довгий час зовнішня і внутрішня політика цієї маленької східної країни зосереджувалася в руках людини, якій не було діла ні до зростання безробіття й злочинності, ні до релігійних протиріч і ні до багаторічної дискримінації національних меншин і соціальної нерівності… Переслідуючи власні цілі, міжнародна терористична організація "Ісламська держава" час від часу влаштовувала напади на Хаджар-Шах. А через страшну посуху, що трапилася у цьому році, в країні з'явилися ще й внутрішні переселенці — селяни, які втратили роботу.

На півдні Хаджар-Шаху знаходиться одне з найбагатших родовищ нафти на Близькому Сході. Західні корпорації десятиліттями доїли цю нафтову корову, але Хаджар-Шах лишався на одному й тому ж рівні розвитку. Всюдисуща корупція, марнотратна політика і злидні, що послідували за нею, а ще — примирення влади з безробіттям і злочинами проти людяності, поступово перетворили державу на розсадник протестських настроїв. Але бунти, що спалахували у різних частинах країни, придушувалися силою. І революція дві тисячі одинадцятого року стала кривавою відповіддю народу гнобителям-можновладцям. Однак людям, запряженим в ярмо долі, не вдалося повалити диктатора. Шах Аскар Ашат досі перебуває на посту, продовжуючи вичавлювати з народу останні соки...

…Ерік стямився, коли його хтось узяв за лікоть.

— Чи можеш хоча б зараз не псувати всім настрій своїм відсутнім виглядом? — Запитала Єлена.

На електронному годиннику залишилося без кількох хвилин опівночі. Сестра схилила голову на плече Еріку. П'ятдесят сім. П'ятдесят вісім. П'ятдесят дев'ять…

— Ось і новий рік, — промовив Ерік і йому чомусь посумніло, ніби ця мить відкинула все навколо до початку часів.

— Здається, повинно було щось змінитися, а не змінилося, — озвалася Магрітт. — Занадто урочистий момент.

— А ось ми, хочу вам сказати — одні з найщасливіших людей на світі. Адже ми прожили ще рік. І прожили добре. Кожен мав свої перемоги. А хтось на землі — не такий…

— Про що ти?

Він помовчав, дивлячись у небо. До слуху долинало відлуння феєрверків. Луна стукотіла, відбиваючись від прибережних скель.

— Ти про наш притулок? — Запитала Єлена. — Ми робимо все, на що здатні, не можна прихистити всіх безпритульних тварин.

— Тварин… Та ні, я про людей. Про маленьких людей. Нарешті додивився серіал про війну у Хаджар-Шасі, — почав Ерік. — Це документальний серіал. І там був епізод... Маленький хлопчик в одній лише сорочині, худенький такий. Він помирав від спраги. Навколо нього бродили стерв'ятники, а він уже не міг їх відігнати. І ніхто не відігнав…

— Але ж його напоїли?

— У тім і річ, що ні! Він і затих перед об'єктивом. Я після цього тижнів зо два пив каву ​​із почуттям вини. І це була не гра! Йому від сили рочки три! Розумієте, лише один ковток води врятував би життя цього хлопчика. Один, чорт забирай! — Він подивився на друзів. — Невже на світі так мало води, що одного-єдиного ковтка не дісталося дитині, що помирає?!

— Оператор хотів зняти сильний кадр реального життя, як ти не розумієш, — сухо сказала Єлена і підняла голову з його плеча.

— Я бачив багато різного, але ця підлість… Мене охоплює біль, коли я згадую того ротика, тих рученяток, як він дихав… Він не реагував уже ні на що і ні на кого…

Єлена відкрила їхній з братом намет і залізла всередину. Ерік окинув поглядом білий простір, вкритий тоннами мерзлої води.

— Найбільш шкода дітей, — сказала Магрітт, задумливо дивлячись у далечінь. — Такі маленькі, а вже змушені виживати. На війні.

— Я уникаю таких сцен, — озвався Томас, встромляючи руки поглибше в кишені.

— Але ж враження не те, — заперечила Магрітт.

— Та я потім хоча б можу заснути.

Утрьох вони повсідали біля вогнища і загомоніли про щось малозначне. Еріку здавалося, вони — єдині люди на землі. Сидять біля багаття, як первісні. А десь неподалік блукає стародавній вовк. Тихо було в бору. Блищав сніг, як міріади стразів. Над головами — іскри та зірки. "Зірка — теж іскра. А іскра — теж зірка. — Подумав Ерік. — Перша теж гасне, а друга — теж горить".

— Де Єлена? Поклич. Чого сидіти одній?

— Вона втомилася, мабуть. Нехай відпочиває.

— А покажи фото.

Усі підсіли до Еріка ближче і він почав повільно свайпати знімки.

Багаття не підгодовували. Воно робилося все менше і менше, поки нарешті зовсім не розтануло, залишивши після себе червоне вугілля та гарячий сніг попелу.

Посилився вітер, починалася хуртовина. Стало мерзлякувато сидіти і через якийсь час поляна спорожніла. Жовте світло довго жевріло в наметах, як у китайських ліхтариках. Зсередини приглушено долинав гомін і сміх. Але незабаром вітер, що затишно гудів у верхівках дерев і дряпаюча стінки завірюха зробили свою справу. Та все на галявині поринуло у дрімоту.

Наступного дня повернулися додому.