Ерік ступив із літака на трап і опинився в незвично жаркому сухому повітрі. Зійшовши в галасливий строкатий натовп, відчув себе брилою в коробці гудзиків. Його зачіпали, але він не міг зібратися, розглядаючи все навколо та щохвилини витираючи піт з чола. Повітря було таке розжарене, що власне дихання здавалося прохолодним. У серці промайнула тривога: а чи виживе він взагалі у цьому парнику?

Ерік повільно йшов за багажем до краю льотного поля. На горизонті, у спекотному мареві тремтіли схили. Вони жили, дихали хмарами, наче гігантський дракон прокидався від кам'яного сну, безсилий скинути ланцюги дрімоти. Хотілося дивитися, спостерігати, як за нечуваною істотою, але треба було поспішати. Сонце давило на маківку. Ерік скинув рюкзак, витяг сорочку і накинув на голову. "Тепер схожий на бедуїна". Леза променів уже не торкалися оголеної шкіри і потилицю огортало сильне, але м'яке тепло. Хотілося пити.

Ерік отримав багаж і став на обумовлене заздалегідь місце біля входу до будівлі аеропорту, куди мав підійти Стівен Джонс. Народу швидко поменшало, зробилося порожньо. Ліворуч розташувалися кособокі загиджені ятки з місцевим фастфудом, напоями та сигаретами. На жухлій траві льотного поля стояли в ряд чотири пошарпані літачки. "Тутешні". Повіяв вітер. Звідкілясь потягло помийним душком. Еріку посумніло: перше, що бачать і відчувають приїжджі — запустіння глушини, гори — як щось далеке, натхненне, що не має відношення до людського буття і — запах сміття…

Стівена все не було. У душу почав потроху закрадатися страх. Очам, таким прозорим, що видно душу, було боляче від променів чужого сонця.

Приземлився ще один літак і народ знову наповнив простір, що раптом став маленьким і тісним.

Як минуло півгодини очікування, Ерік відлучився до яток за водою, шукаючи в рюкзаку гаманець. Але рука намацувала лише одяг. Він зупинився і, не вірячи, почав мерщій оглядати всі місця, куди міг засунути його... Гаманець і телефон зникли. Раптом він побачив розріз збоку зовнішнього відділення. Ерік завмер. Думки забилися, як злякані птахи в клітці. Що тепер робити? Як не в лад все починається! Зворотний рейс завтра, а який сенс? Невже так швидко все йому закінчилося? Куди ж тепер? У поліцію?

Мучила спрага. Ще трохи — і йому доведеться просити води у сторонніх людей. У скронях стукотіло: "Що тепер? Що тепер? Що тепер?.."

Ерік швидко підвівся — ногам стало надто гаряче від землі. Попрямував у бік критої стоянки, напружено вдивляючись в обличчя перехожих. Він довго блукав між нагрітих автобусів, потопаючи до щиколоток в м'якому блідому пилу, глухо гупаючи неповоротким коробом по бортах, ловлячи на собі здивовані погляди водіїв, вдихаючи жаркий запах бензину і розглядаючи написи та символи, у пошуках заповітної емблеми щита. Незабаром паркування закінчилося, а потрібної машини Ерік так і не знайшов. При погляді на піщаний пустир, на якім тремтіли під вітром обгортки, рвані пакети, валялися плоскі кольорові недопалки і рідкими пучками пробивалася терниста трава, паніка підкотила до горла нудотою. Змоклими руками Ерік ще раз розгорнув квиток і вп'явся очима в дату вильоту… місце прибуття… Все збігалося. Невже ще два дні тому він узяв зовсім не той квиток? Почало здаватися, що він збожеволів. Повільно, на ватяних ногах перетнув пустир і мало не налетів на сітку рабицю, якої не помітив відразу. За нею простягалася жовта рівнина з тими ж пучками жорсткої трави, тільки майоріли вони вільніше, ніж інші, топтані сотнями ніг.

Ерік ще раз подивився на квиток. Здавалося, минуло так багато часу, що він спізнився скрізь, де тільки можна. І Стівен, навіть якщо приїхав пізніше, давно вже повернувся назад здивовано.

З важкою ношею та рюкзаком не сильно й побігаєш, і він вирішив максимально швидко обійти весь невеликий простір. З кожним кроком робилося дедалі тужніше.

У тіні будівлі аеропорту, по-господарському заклавши руки за спину, стояв кремезний гладкий чоловік у такій широчезній панамі, що під нею легко могли вміститися ще двоє таких самих.

— Стіве? — Невпевнено запитав Ерік, підійшовши ближче.

Той обернувся, зміряв його підозрілим поглядом і одразу розплився в посмішці.

— О! Ти знайшов нас, Еріку Йорансоне! Так, під сорочкою та ще й без бороди я тебе відразу не впізнав. Не дуже ти поспішав. Хіба ти не отримував моїх повідомлень? Я писав, що парковка зайнята і ми зупинилися біля західного виїзду.

Він підняв панаму витерти лоба. Ерік помітив і рубець на брові.

— У мене вкрали гаманець та телефон. Де тут можна заявити до поліції?

— Співчуваю, друже. Але гадаю, це не має сенсу. Слухай, ти погано виглядаеш.

Стівен простяг йому колбу.

— Не лигай — втопишся в першу ж хвилину зустрічі. Спокійно пий, заради бога. Я одного разу теж мало не втопився, добре, друг по спині погупав.

Документи лишилися на місці: він тримав їх у потайній кишені разом із основною сумою готівки. Стівен без цікавості зазирнув у паспорт і сказав:

— Та я й так бачу, що ти — це ти. Облиш.

Невеликий автобус майже плавився на сонці. Частина групи чекала всередині, частина — у відкритому кафе на два столики. Стояла охорона. Ерік піднявся і сів до вікна. Відразу перед ним розташовувалося крісло водія; поряд улаштувалися Стівен і темношкірий чоловік. Коли всі зібралися, координатор вручив каски, і автобус рушив, лавіруючи між людьми. Ерік злякався, наскільки вони тут безтурботні.

— Повсюди пекло, а до міста — миль дванадцять, а мо' й більше, — зітхнув Стівен, коли аеропорт залишився позаду, а довкола до горизонту розстелілася розпечена піщана пустка. — Пропоную, Еріку Йорансоне, нам усім познайомитися. Цього звуть Бадді, — він тицьнув пальцем у сусіда афроамериканця.

Той відкрив широку усмішку і простягнув долоню.

Стівен назвав усіх, хто був із ними. Ерік розгубився, що не запам'ятає стільки імен одночасно.

— Ти дивився карту? — продовжував Стівен. — Бачив новий гуманітарний коридор? Ним ми зараз рухаємося. Не знаю, як швидко його закриють, але сподіваюся, не в цю саму хвилину... Що ти робив, поки ми не зустрілися?

— Стояв, чекав. Потім пішов шукати вас. Облазив усю стоянку. Це так дивно і так здорово, що ми таки знайшли один одного. А то куди б я себе подів? Я навіть думав: дата не та, рейс не той... Чого я тільки не передумав за цей час!

— Як же дата не та, якщо зустріч погоджено на сьогоднішнє число?

— Дідько його знає. Я міг переплутати. Або помилитись. З моїм везінням, — Ерік згадав про вкрадений телефон, похитав головою і раптом побачив, що Бадді з хитрою всмішкою простягає самокрутку, затиснувши іншу в зубах.

— Забери, — він відштовхнув руку.

— Та заспокойся, друже, — Стівен здивовано торкнувся його коліна. — Якщо ти боїшся штрафу — тобі нема про що турбуватися.

— Я не вживаю наркотиків, — пояснив Ерік збентежено.

— Та що ти як той істерик? Для розслаблення трава саме те: не на кемпінг їдемо. Як хочеш, а я затягнуся… Дивись-но, Бадді образився.

Еріку здалося, що обличчя того стало глибоко нещасним. Він тихо вигукнув його ім'я і вибачився.

— Я в порядку, — кинув Бадді і відвернувся.

Настрій в Еріка впав, і він похмуро втупився у тоноване вікно. Він чув, як Стівен бурчав, що сигарети тут дорогі і до того ж погань повна; що "прошарені" купують тютюн, фільтри та крутять самі.

— Натомість дурійкою торгують на кожній заправці, купа наркоманів та поліція — "аби була"...

Повз проносився жаркий пейзаж. Узбіччам стелився сухий густо вкритий пилом чагарник, а далі — то сіро-жовта рівнинна земля, то зелені поля. Виднілися селища, що майже зливалися по гамі із землею. На горизонті, у заломленні променів мерехтіла сяюча дрібна річка, схожа на широку калюжу. Гладь цього міражу напрочуд правдиво виблискувала на сонці, а може, то був і не міраж. Гори лежали по інший бік, Ерік пошкодував, що не зможе розглянути їх як слід.

Автобус почав плавно гальмувати. Ерік подивився на Стівена.

— Попереду блокпост, — пояснив той. — Абищиця, може, й не доглядатимуть.

— Виходити треба? — спитав хтось позаду.

— Та сидіть вже…

Загальмували біля смугастого бетонного блоку з приставленим дорожній знак червоного прямокутника. За вікном проходжався чоловік з автоматом і закритим обличчям. Стояв блідо-жовтий бронетранспортер. Стівен вибрався назовні і кілька хвилин разом із шофером говорив про щось з іншим військовим. Еріку здалося, що вони добрі знайомі. Військовий піднявсь до салону, оцінив обстановку і одразу ж вийшов. Повернувся Стівен, ховаючи гаманець у барсетку, шофер зачинив двері, і автобус рушив в об'їзд бетонного блоку.

У салоні літав прозорий димок. Еріка тягнуло у сон. Напруга й тривога пройшли, на душі стало спокійно. Він поправив ремінець каски, притулився потилицею до підголівника і опустив повіки. Відразу замиготіли яскраві плями, тіні, і здалося, ніби автобус летить швидше світла, ледве торкаючись землі. Мірно гуркотів мотор, потрухувало на рідких вибоїнах, щось деренчало, і у напівдрімоті Ерік так само мчав нескінченною стрічкою порожньої дороги, що зрідка переривалася блокпостами, і стрімко, і повільно одночасно, по дорозі, що потопала в клубах пилу, серед полів, мріючи про подвиги і у непохитній впевненості, що не одна перемога чекає на нього в тилу.

Він розплющив очі. Швидкість руху одразу "впала". Краєвид зовсім не змінився — ті ж присадкуваті хатки, той же чагарник, ті ж поля, все — безкінечне і однакове. Погляд упав на тремтяче дзеркало заднього виду. Мінливі клуби сіро-жовтого пилу, що відбивалися у ньому, гіпнотизували. Ерік дивився, дивився, бачив обриси якихось дивовижних істот і об'ємні фігури, наче то були хмари…

У якийсь момент з пилу з'явилися обриси військової вантажівки, що наздоганяла їх.

— Стіве, — він смикнув його за рукав. — Це що таке, га?..

Той глянув у дзеркало і застиг. В нього затремтіли губи.

— Мухаммеде… Гей, Мухаммеде, газуй! Газуй!!

Шофер втопив педаль, усіх надовго втиснуло у спинки крісел.

— Чорт забирай кляту колимагу! Швидше!

— Не наводь паніку, в нас новачки!

Ерік невідривно дивився в дрижаче дзеркало. Серце лунко котилося десь в глотці, а все тіло налилося важкістю. Почало нудити.

Нарешті вантажівка відстала, зникла в пилюці. Шофер трохи відпустив педаль і потягнулися хвилини невідомості. Гуло мовчання. Ерік подивився на координатора. У того на лобі виступили бісеринки поту чи то від страху, чи то від сорому за власні нерви. Бадді нахилився і перевів погляд на дзеркало. Там вже нічого неможливо було роздивитись. Щось брязнуло — Ерік здригнувся, та відразу засоромився своєї нервозності.

— Відірвалися?.. — спитав позаду чийсь невпевнений голос.

Раптом щось так добряче довбануло, що автобус трохи підняло над землею. Поштовх відгукнувся болем у шийних хребцях; сильно затрясло і почало заносити; вереск гальм перекрив загальний крик. Бадді навалився на Стівена, Стівен — на Еріка, його самого втиснуло в борт, занили кістки. Автобус наче був у зоні турбулентності. Раптом сильно мотнуло — пролунав оглушливий удар Ерікової каски о скло. Нестримна сила потягла вбік. Тріск. Гуркіт. Земля змінилася болюче-синім небом у мережеві тріщин. Нерухомість. Перед очима все ще пливло. Ерік лежав на комусь, хтось стогнав. Він відчув себе нескінченно крихітним, слабким. "Горить!!" — долинуло до слуху. Раптом він розлютився на уготовану долю і…

...Прийшов до тями посеред дороги. Він ніби повернувся з пекла, приголомшений, проте — на ногах і напружений, як струна. Неподалік бовваніла крита чорна вантажівка, поруч — солдати. Під поривом жаркого, як із печі, вітру над кабіною знявся і опав триколор з емблемою сонця. Кислотні кольори зачепилися за край свідомості: прапор не ісламістський.

Автобус лежав на боці, наче іграшковий. З-під капоту струмував дим. Кілька солдатів, сидячи і лежачи на його борту, простягали людям руки, витягували речі, скидаючи в купу на дорозі. Дехто спустився до салону, допомагаючи виплутатися з ременів. Ерік бачив усе, як у німому фільмі. У гудучій голові пульсувало неясне видіння, билася і билася тривога, точило, як черв, передчуття. Несподівано він подумки побачив: вогонь. Багато вогню. Обвуглілий каркас. Обгорілі тіла.

Ерік застогнав у болісній неможливості видавити жодного слова, з силою вчепившись у каску. Пальці намацали тріщину. Раптом його схопили за зап'ястя. Здалося, чиїсь чужі руки скували не лише його зап'ястя, але й думки. Він намігся вирватися, застогнав голосніше, але одна з цих рук йому несподівано надавала по щокам. Ерік більш-менш усвідомлено і здивовано підвів голову та побачив солдата. Жіноче лице до половини закривала чорно-біла арафатка. Роздратовано відкинувши косу, жінка закинула його ліву руку собі на шию, міцно перетягла ременем вище ліктя. Ерік хапав ротом повітря, намагаючись вимовити те, єдино важливе, що мучило. В обличчі жінки — жодного натяку на інтерес до його намагань. Безцінний час прискорював літ, секунди мчали, наче поверхи в очах самогубця. І нарешті, через силу напружуючи горло, Ерік вигукнув одне-єдине слово. Військова здивовано глянула. Обернувшись, щось скомандувала — все почало рухатися спритніше, як крізь товщу бавовни, долинули підбадьорливі крики. Він зрозумів, що почутий — зринула невимовна радість, а у місці бандажу пронизав біль. Нарешті волонтери зібралися разом. Під крики солдатів усі побігли від автобуса. Жінка підхопила його під руки, спробувала відтягнути. Але тулуб точно скам'янів. Вона щось спитала — крикнула прямо в обличчя. Але чуючи знайомі звуки, він чомусь не розумів їхнього сенсу. Заціпеніння продовжувало тримати в липких обіймах. Вона озирнулася на своїх... і обережно поклала Еріка на землю, упритиск вляглася зверху і затулила йому вуха долонями.

Все завмерло. Навіть вітер перестав ворушити траву. Двоє людей лежали в загрозливій близькості від автобуса, група солдатів та волонтерів на відстані завмерла, з німою молитвою дивлячись на відчайдушну.

І раптом вдарив вибух — пил вкрив усе задушливою сірою ватою, бризнули уламки, палахнуло біле віяло вогню; сіпнувшись усім тілом, жінка дико скрикнула, а Ерік знепритомнів...

...Він плив у жаркій невагомості. Час від часу темряву прорізало кислотно-біле сонце, встромляючись лезами променів у віки. Все, що навколо, не мало більше звуків, їх усі замінив глибоководний гул, схожий на той, коли Ерік пірнав зі скелі у синяву фьорда. Дві пари рук взяли за зап'ястя та під коліна, підняли і обережно опустили знову. Під вагою тіла натягнулася тканина і він поплив у грубій брезентовій колисці. Незабаром невагомість змінилася сильними ритмічними струсами, що віддавалися тупим болем у шиї та голові, що лежали на чиїхось жорстких колінах. Обличчя торкнувся прохолодний вітер... До розуму дійшло, що він знову їде, але сил розмірковувати не було, і Ерік знову знепритомнів.